"Валерiй Шевчук. Дim на горi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

тримаючи у руцi палицю-стiлець. Старий був випростаний, наче солдат, а
бiля нього мелодiйно подзенькували дзвiночками кози. Йшли, дружно
помахуючи головами, i Володимировi незвiдь вiд чого здалося, що вiн знав
ранiше й цього старого, й ту ясно-синю жiнку над урвищем. Йому здалося, що
саме цей ранок наснився йому в одну iз найважчих ночей, якi пережив, ще
лежачи в польовому госпiталi: саме цi обличчя явилися до нього з глибини
свiту i в дивний спосiб заспоко┐ли його. "Все це мало статися, - подумав
вiн, слухаючи мелодiйний подзвiн, - бо коли б не так, хто зна, чи варто
було б i виживати..."


10

Часом на Галю находило: хотiлось убратись у найкращу одежу, взяти сина
за руку й податись у кiно чи просто пройтися по вулицях; накидала гачок на
дверi й годину крутилася бiля дзеркала, видивляючись на себе. Розбирала
сукнi, хай i дово║ннi, одягала кожну й припасовувала. Хотiлося муркотiти й
крутитися, хотiлося, щоб синьо свiтилося вiд добро┐ погоди вiкно i щоб
падало в ┐┐ кiмнату сонце. Траплялося таке здебiльшого вранцi, коли стара
ще спала, тодi й праглося Галi, щоб та спала чимдовше, щоб грали й
свiтилися срiбнi порошинки в сонячних стягах i щоб ставали ┐┐ очi iз
темних голубими. Губи ┐┐ пiд той час розквiтали, як пуп'янки троянди, а
тiло починало пахнути ранковими квiтами. Хлопець у таку ранню годину також
спав, i вона могла насолодитися собою досхочу: ступала навшпиньках й
поморгувала до свого зображення. Пiдчорнювала брови й шкодувала, що нiс у
не┐ трохи кирпатий. Здавалося, що цей нiс - головна вада ┐┐ обличчя, тож
приплющувала його i пробувала уявити себе iз носом прямим i тоненьким. Але
тодi ┐┐ обличчя гасло, i вона милостиво дозволяла сво║му носиковi
задиратися, як собi хоче, - з'являлися тодi на щоках двi розчудовi ямки, i
вона не могла не всмiхатися. "Отака собi Галя!" - казала й тiшилася,
хотiла ж бо бути отакою собi Галею. В такi хвилини все важке й темне
губилося, як згубилася нещодавно нiч, i хоч не була вона короткопам'ятна
(взяти б хоча згадки про Анатоля - постiйна темна хмарка серед неба), в тi
ранки розвiтрювалася й була схожа на ясно-синю кульку, якiй небагато
треба, щоб попливти в широке й роздольне небо. Вiдчувала вiдтак i сво║
тiло: одежа, чулося, ставала шкарубка, терла ┐┐ й непоко┐ла - досить було
┐й оступитися, коли блукала по хатi, як дiзнавала солодкого спазматичного
болю; здавалося ┐й тодi - впливала до не┐ через вiкно повiтряна богиня.
Була складена з голубих площин, а вдягнена в сонячне промiння, входила в
не┐ через очi, тодi й очi ┐┐ голубiли; вони зливалися в одне й жили отак:
богиня й вона - ┐й аж подих забивало вiд тако┐ зухвалостi. Мала почуття,
наче сто┐ть роздягнута, а крiзь вiкно незмигно дивляться чоловiчi очi.
Охала, аж затуляла рота долонею, а другу долоню впускала до лона - нелегко
все-таки так довго стовбичити перед дзеркалом молодiй жiнцi iз
задерикуватим носиком, а ще тiй, котра трима║ в серцi богиню i зна║ про
це.
Галi аж сльози вибилися на очi - стiльки недоброго було в ┐┐ поведiнцi,
така вона невдячна ставала й легковажна. Не ┐й носити каптур черницi, i не
┐й напускати на лице холодний туман. Богиня стукотiла в ┐┐ серцi, i вона
змушена була до того прислухатися. Бiльше не соромилась очей у вiкнi, хоч