"Валерiй Шевчук. Дim на горi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

чекали, доки стихне крик...
Володимир сiв на лiжку й важко дихав. Болiла нога, i вiн знову почав ┐┐
масажувати. Рипiв зубами, i цей рип таки злякав пацюкiв. Бухали зi столу й
тiкали, тарабанячи лапками.
Було тихо. Холодний пiт умив Володимира, але вiн ще мав силу
прислухатися до тишi, що панувала навколо. Власне, була це не тиша, а
спокiй: з рiчки скрекотали жаби, монотонно гавкали собаки, на пiдвiконня
вилiз цвiркунець i засюрчав, шкребучи шибку шарудявим крилом. Володимир
сидiв, i в грудях у нього голосно тахкотiло серце. Був радий, що той сон -
тiльки сон, був удячний, що все-таки не забував то┐ пiщано┐ пущi й того
бiгу по нiй, i сумував, що вже нiколи не побiжить поруч сво┐х вiрних
друзяк. Було йому тужно, а навколо стояв невимiрний спокiй, i сплелося
все, закрутилося й дало початок новому руховi, тож, лежачи навзнак на
позиченiй постелi, вiн поминав, наче молитву проказуючи, тих, хто
залишився навiки у тiй пiщанiй пущi, чи┐ обличчя вже майже позатирались у
пам'ятi, але кого поклявся вiн не забувати нiколи. Навiть пацюки вiдчули
його напругу i його на┐ття, нетерпляче шкребли пазурами пiдлогу, але
залишеного хлiба не торкали. Рушили до нього вже тодi, коли синя пташка
сну спустилася Володимировi на очi i заслонила йому ┐х широкими голубими
крилами. Тодi вiн удруге побачив, як оновлю║ться недавно закiптюжена й
захламлена кiмната - загуляв по нiй Вiтер, вимiтаючи куряву й павутиння, й
тонко, чудово запахло бiлою глиною. Запахло свiжопомитими дошками, i
вiйнули в сонячному повiтрi срiбнi крила простирадел. Володимир усмiхнувся
крiзь сон...


9

Вранцi йому здалося, що побачив у дворику навпроти школи не одну
Олександру Панасiвну, а принаймнi шiсть. Голився бiля розчиненого вiкна,
густо намиливши аж до очей щоки, i побачив одну Олександру Панасiвну, яка
бiгла до колонки по воду, друга в цей час зачiсувала дiвчаток i в'язала ┐м
банти, третя чистила бiля води каструлi, а четверта прала у величезнiй
пiнистiй балi┐. Два старшi хлопцi рiзали дрова для лiтньо┐ кухнi - були це
бозна-де роздобутi трухлявi колоди. Володимир знiмав бритвою шар пiни з
темним слiдом щетини i був певний, що в хатi було ще принаймнi двi
Олександри Панасiвни: одна стелила постелi, а друга iз завзяттям шурувала
пiдлогу. Старша дiвчинка допомагала матерi прати, ще одна витрушувала
подушки, а найменша дмухала в розхиленi дверцята лiтньо┐ печi.
Володимир зирнув туди, де стелився срiбний розлив рiчки, по пiску вже й
зараз бiгали голi хлопчаки. На горi так само мовчазно топилась у зеленi
надто високо занесена хата, i з'явилася раптом бiля не┐ струнка жiноча
постать у ясно-синьому платтi. Згори по бiлiй стежцi мчав, налягаючи на
п'яти, хлопчак у самих тiльки трусиках; звивався над хатою дим, i
Володимир мимохiдь позаздрив на ту майже голубу постать пiд деревом i на
те горде й самотн║, наче фортеця, обiйстя.
Застелив лiжко i вмився. I, може, вiд журкоту води, що розбивалась об
його долонi, чи вiд ┐┐ свiжого духу вiдчув вiн на серцi чудову ранкову
музику, щось таке, як гра рiзнобарвно┐ роси. Десь i справдi подзенькували
дзвiночки, i вiн побачив учорашнього сиваня, що простував берегом,