"Валерiй Шевчук. Дim на горi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

пересиченi. Цвiркуни зiбрали духовий оркестр на лопушиному листку, й
раптом заграла ┐хня перша скрипка. Мелодiю пiдхопив цiлий оркестр, i в
темрявi задзвенiло фортепiано. "Перший концерт для фортепiано з
оркестром", - подумав старий i згадав той час, коли й гадки не мав, що
таке може вчуватися. Усмiхнувся сво┐й мовчазнiй дружинi i зчудувався ще з
одного мимовiльного вiдкриття: люди можуть цiлий вiк прожити побiч одне
одного, цiлий вiк дивитимуться вони одне на одне i дiлитимуть хлiб, але й
гадки не матимуть, яка дивовижна й несподiвана музика звучить часом у
┐хнiх серцях.


8

Володимир сидiв на постелi, поки що позиченiй, доки не розживеться,
скинув протез i розтирав набряклу ногу. Стис зуби, тамуючи бiль, i мiцно
склепив повiки. Крiзь червону заслону, яка стояла перед ним, крiзь тi ж
таки стиснутi повiки побачив вiн зелену, залиту сонцем вулицю i себе на
тiй вулицi з шинелею, перекинутою через руку, i з речовим мiшком за
плечима... Почув, як ляпають, падаючи одна на одну, дошки, i, хоч вони
давно втратили запах лiсу, чув вiн i той тонкий, бадьорий запах. Випливало
з пелени бородате обличчя сторожа, коли той спинивсь iз дошкою на плечi,
повернувшись до нього; побачив, як вилiта║ з голубого безмежжя Вiтер,
котрий народився серед полiв та сосен, а спершу був i сосною, й стеблом.
Великий прямокутний стiл засвiтився перед ним, поставлений руба, яснiло
з-за нього п'ятеро дитячих облич; пальцi його розтирали й розтирали ногу,
i бiль теж ставав червоний - нагад про той бiльший, що пережив його в
шпиталi. Чорна смуга проклалася перед його заплющеними очима, i в тiй
смузi смарагдове заграли ┐жачки каштанових плодiв. Жив у ньому попри бiль
та втому тонкий, радiсний настрiй - свiт почав легенько крутитися перед
ним. Лiг, бо так солодко стало вiдчувати той рух, запахло золотим деревом
- свiт з червоного ставав блiдаво-фiалковий, як той сутiнок, в якому
повертався вiн од Олександри Панасiвни. Раптом згадав, що бачив Олександру
Панасiвну ще раз, зда║ться, на вечiрцi у старшо┐ сестри Сонi, коли стояв
вiн крадькома за дверима i слухав голоси з сестрино┐ кiмнати чи стежив за
гiстьми крiзь замкову щiлину. I зараз побачив ту щiлину, тiльки значно
бiльшу, i пливли в тому прорiзi людськi обличчя, серед яких вiн таки
впiзнав Олександру Панасiвну i ┐┐ майбутнього чоловiка... Знову одмiнилася
барва - велику пiщану пущу побачив вiн. I бiг по тiй пущi ще на здорових
ногах, злiворуч бив завзято кулемет, поруч бiгли його товаришi: Микола,
Iван i Шурко. Перший упав Микола, за ним i Йван схопився за живiт i
зiгнувся, наче перерiзаний. Вони бiгли далi з Шурком, аж доки в тому
мiсцi, де був Шурко, з'явилася химерна бiла шапка. Рвонуло щосили повiтря
i землю, знявся чорний i червоний стовп...
Це видiння повторювалось у його снах не раз i не двiчi, не раз i не
двiчi схоплювався вiн iз лiжка й кидався бiгти. Кричав i плакав, доки
заспокоювали його сестри; зараз вiн мiг кричати вiльно, мiг плакати й
бiгти скiльки заманеться - нiхто його вже не стрима║ i нiхто не
заспоко┐ть. I вiн кричав i лаявся, крик його глушивсь у порожньому
будинку, i слухали його хiба що пацюки, якi дружно возилися бiля
залишеного на столi пiвбуханця. Стояли коло того пiвбуханця колом i