"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора

СТУПа повiльно, нiби знехотя, почала пiднiматися угору.
З кожною хвилиною вона зменшувалася у розмiрах. Зрештою перетворилася
на маленьку чорну цятку.
Незабаром щезла i цятка.
Лише з синього, чистого неба все ще долiтав урочистий i трiшечки сумний
марш.


ПОВЕРНЕННЯ

Горобцi, здається, вимерли.
Учасники хору Аристарха, мов тi сновиди, з ранку до ночi тинялися
вулицями. Мурка не злазила з даху. Вона, схоже, зовсiм вiдмовилася вiд їжi.
Навiть собаки - i тi перестали валувати.
- Як там наша бабуся? - по сто разiв на день запитувала Таня, i її
смутний погляд зупинявся на покрiвлi далекого будиночка, що стояв на
узлiссi.
- I чого б я ото так переживав? - пiдкреслено бадьорим голосом
вiдгукувався Василь. - Та вони ж там... ого-го! Ось побачиш, нiчого з ними
не станеться. Ось побачиш!
- Якби ж то можна було їх ще хоча б раз побачити, - зiтхнула Таня. -
Та, мабуть, вже нiколи цього не буде. Вони, мабуть, полетiли назавжди.
Степан похмуро вiдмовчувався. Лише тепер вiн зрозумiв, яким дорогим для
нього став Аристарх...
Сьогоднi, як i завжди, друзi зустрiлися бiля рiчки. Вони досхочу
наплавалися i тепер грiлися пiд сонцем.
- П'ятий день, як про них нiчого не чути, - мовби сама до себе озвалася
Таня.
- Ну й що з того? - вiдказав на те Василь. - От ще! Вiчно б їй
панiкувати.
Проте цього разу в його голосi вже не вчувалося колишньої впевненостi.
Зненацька в кущах щось зашарудiло, i на берег вийшов здоровенний чорний
кiт з хокейним шоломом на головi.
- Аристарх! - заволав Степан. Вiн кинувся до кота i, не втримавшись,
обняв його з такою силою, що той аж кавкнув.
- О! - вигукував Василь. - О! А я що вам казав? А ви не вiрили!
Так, це був Аристарх. Але який вiн мав жалюгiдний вигляд! Розкошланий,
виснажений, весь в гулях i подряпинах, вiн швидше скидався на тiнь того
Аристарха, з яким хлопцi попрощалися п'ять днiв тому.
Ще бiльше постраждав хокейний шолом. На ньому взагалi не було
неушкодженого мiсця.
- Дiсталося ж тобi, - спiвчутливо зауважив Степан, коли радiсть вiд
зустрiчi трохи вляглася.
Аристарх щось нявкнув i потерся головою об його колiно. Кiт i не
приховував, який вiн щасливий, що повернувся. Променистими очима дивився вiн
на друзiв i муркотiв, мов трактор, що вперше вийшов на поле.
- Ну, розказуй, як ви там жили, - зажадав Василь. - Мабуть, доброго
чосу їм дали, га?
- Няв, - вiдказав Аристарх.
- Що? - не зрозумiв Василь. - Що ти сказав?