"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора - Нi, не я! - перелякано верескнув Аристарх i знову кинув благальний
погляд на Степана. - Не я! - Хоча б тепер не бреши, - зневажливо кинула Ядвiга Олiзарiвна. - Що ж, доведеться тобi до кiнця життя заздрити найнiкчемнiшiй тварюцi. Чи пеньковi. I я тобi це обiцяю. - При чому тут Аристарх? - втрутився Степан, знову ж таки незрозумiле для самого себе. - Ми його навiть розпитати як слiд не змогли. - Вiн верещав, як недорiзане порося, - пiдтримав товариша Василь. Тепер, схоже було, баба-яга здивувалася по-справжньому. - Он як... - повiльно проказала вона. - А я на тебе таке було подумала! - Нiчого, буває, - сказав Аристарх i гордовито випнув груди. - Я тримався мужньо. Вони вiд мене нiчого не дiзналися. I вiн тихцем пiдморгнув друзям. Ядвiга Олiзарiвна ласкаво погладила свого мужнього кота. - Так вiддаєте Таню чи нi? - запитав Степан. - Це моя справа, - вiдрiзала баба-яга. - Сама знаю, що менi з нею робити. - Ну, тодi ми нiкуди звiдси не пiдемо, - оголосив Степан. - А коли не пiдемо, то й ви нiкуди не полетите. - Пiдете, - зле посмiхнулася Ядвiга Олiзарiвна. - Вилетите звiдсiля, як iз пращi. Тiльки тодi вже, мабуть, пiзно буде. ЧАКЛУНСЬКI ХИТРОЩI над їхнiми головами. Потiм щось прошепотiла i почала робити руками енергiйнi рухи. Вгору - вниз - вбiк. Вгору - вниз - вбiк... Василь, що уважно спостерiгав за її дiями, раптом розсмiявся. - Поглянь-но, Стьопо, а старушенцiя, схоже, морзянкою шпарить. I справдi, Ядвiга Олiзарiвна розмахувала руками точнiсiнько як сигнальник пiд час вiйськово-морського параду. Проте через кiлька хвилин друзям було вже не до смiху. Бiла хмаринка знизилася, потемнiшала, i з неї пiшов град. Спочатку вiн був маленький, розмiром з пшеничне зерня. Потiм з кукурудзяне. Нарештi на хлоп'ячi голови з сухим трiском посипалася льодяна квасоля. Вона боляче шмагала по головi, плечах, зашийку. Василь прикрив голову долонями, проте одна градина розмiром з голуб'яче яйце стукнула його так, що бiдолашний тiльки зойкнув. - Тягни сорочку на голову! - крикнув йому Степан. Стало трохи легше. Але незабаром у хлопцiв заболiли руки. Град духопелив по кiсточках пальцiв так, що лише статуя могла витримати щось подiбне. - Може, втечемо? - простогнав Василь. - А пiзнiше знову повернемося. Ой! - Не можна, - заперечив Степан. - Вона тодi... ой!.. втече разом з Танею! - То що ж робити? - розгублено запитав Василь. Але тут одна градина так трiснула його по потилицi, що вiн одразу ж здогадався. - Сiно! - вигукнув вiн. - Прикриємося сiном! Степан висунув руку з-пiд сорочки i тут же скривився вiд пекучого |
|
|