"Владимир Григорьевич Рутковский. Гостi на мiтлi (укр.) " - читать интересную книгу автора

- Нi, не я! - перелякано верескнув Аристарх i знову кинув благальний
погляд на Степана. - Не я!
- Хоча б тепер не бреши, - зневажливо кинула Ядвiга Олiзарiвна. - Що ж,
доведеться тобi до кiнця життя заздрити найнiкчемнiшiй тварюцi. Чи пеньковi.
I я тобi це обiцяю.
- При чому тут Аристарх? - втрутився Степан, знову ж таки незрозумiле
для самого себе. - Ми його навiть розпитати як слiд не змогли.
- Вiн верещав, як недорiзане порося, - пiдтримав товариша Василь.
Тепер, схоже було, баба-яга здивувалася по-справжньому.
- Он як... - повiльно проказала вона. - А я на тебе таке було подумала!
- Нiчого, буває, - сказав Аристарх i гордовито випнув груди. - Я
тримався мужньо. Вони вiд мене нiчого не дiзналися.
I вiн тихцем пiдморгнув друзям.
Ядвiга Олiзарiвна ласкаво погладила свого мужнього кота.
- Так вiддаєте Таню чи нi? - запитав Степан.
- Це моя справа, - вiдрiзала баба-яга. - Сама знаю, що менi з нею
робити.
- Ну, тодi ми нiкуди звiдси не пiдемо, - оголосив Степан. - А коли не
пiдемо, то й ви нiкуди не полетите.
- Пiдете, - зле посмiхнулася Ядвiга Олiзарiвна. - Вилетите звiдсiля, як
iз пращi. Тiльки тодi вже, мабуть, пiзно буде.


ЧАКЛУНСЬКI ХИТРОЩI

Вона звела зосереджений погляд на маленьку хмаринку, що саме пропливала
над їхнiми головами. Потiм щось прошепотiла i почала робити руками енергiйнi
рухи. Вгору - вниз - вбiк. Вгору - вниз - вбiк...
Василь, що уважно спостерiгав за її дiями, раптом розсмiявся.
- Поглянь-но, Стьопо, а старушенцiя, схоже, морзянкою шпарить.
I справдi, Ядвiга Олiзарiвна розмахувала руками точнiсiнько як
сигнальник пiд час вiйськово-морського параду.
Проте через кiлька хвилин друзям було вже не до смiху. Бiла хмаринка
знизилася, потемнiшала, i з неї пiшов град. Спочатку вiн був маленький,
розмiром з пшеничне зерня. Потiм з кукурудзяне. Нарештi на хлоп'ячi голови з
сухим трiском посипалася льодяна квасоля. Вона боляче шмагала по головi,
плечах, зашийку. Василь прикрив голову долонями, проте одна градина розмiром
з голуб'яче яйце стукнула його так, що бiдолашний тiльки зойкнув.
- Тягни сорочку на голову! - крикнув йому Степан.
Стало трохи легше. Але незабаром у хлопцiв заболiли руки. Град
духопелив по кiсточках пальцiв так, що лише статуя могла витримати щось
подiбне.
- Може, втечемо? - простогнав Василь. - А пiзнiше знову повернемося.
Ой!
- Не можна, - заперечив Степан. - Вона тодi... ой!.. втече разом з
Танею!
- То що ж робити? - розгублено запитав Василь. Але тут одна градина так
трiснула його по потилицi, що вiн одразу ж здогадався.
- Сiно! - вигукнув вiн. - Прикриємося сiном!
Степан висунув руку з-пiд сорочки i тут же скривився вiд пекучого