"Повернення з зірок" - читать интересную книгу автора (Лем Станіслав)

7

Однієї ночі, дуже пізно, ми лежали втомлені коханням, і схилене набік обличчя Ері притулилося до моєї руки; підвівши очі, я крізь відчинене вікно міг бачити проти себе зірки у просвіті між хмарами. Вітру не було, штора, що звісилася за підвіконня, застигла, мов біла примара, з океанського простору котилися хвилі, і я чув протяжний гук, а потім нерівний шум — то вони розбивалися на пляжі. Після цього на кільканадцять ударів серця западала тиша, знову невидимі води штурмували в пітьмі плоский берег. Проте я майже не чув цього ритмічного нагадування про земну реальність і широко розплющеними очима дивився на Південний Хрест, Бета якого була в польоті нашою провідницею, і я стільки разів розпочинав кожен свій день від вимірювань її; згодом я вже робив це зовсім автоматично, заглиблений в інші думки; вона вела нас несхибно, як ніколи не згасаючий маяк порожнечі. Зараз я знову просто-таки відчував у руках тверді металеві важелі, які треба було повертати, щоб ця світла цяточка серед глибокої пітьмиопинилася в центрі поля зору. Ця зірка, одна з найдальніших, не змінилася, коли ми майже досягли мети, й світила весь час з однаковою байдужістю, тоді як Південний Хрест давно розпався й перестав для нас існувати, бо ми занурилися в його глибини, і тоді ця біла цятка, цей зоряний велетень перестав бути тим, чим здавався нам спочатку — викликом; його незмінність довела нам своє справжнє значення, вона була свідченням мізерності наших починань, байдужості порожнечі Всесвіту, з якою ніхто й ніколи не зуміє примиритися.

Але зараз, намагаючись почути подих Ері, я майже не вірив, що так було. Я міг повторювати в думках:

«Справді, справді я там був» — але все одно тепер мені важко в це повірити. Ері здригнулася. Я хотів відсунутися, звільнити більше місця для неї, коли раптом відчув її погляд.

— Ти не спиш? — прошепотів я і нахилився, щоб торкнутися губами її вуст, але вона приклала мені до губ кінчики пальців, якусь мить тримала їх так, потім провела ними вздовж ключиці до грудей, обвела твердь западину між ребер, притиснула до неї долоню.

— Що це в тебе? — прошепотіла вона.

— Шрам.

— Від чого?

— Була одна пригода.

Ері замовкла. Я відчував, що вона дивиться на мене. Вона підвела голову, її очі зливалися з пітьмою, не блищали, і я ледве бачив контур її білого плеча, що підіймалося й опускалося від дихання.

— Чому ти мені нічого не розповідаєш? — шепнула вона.

— Про зірки? — збагнув я. Вона мовчала. Я не знав, що сказати.

— Гадаєш, я не розумію?

Я дивився на неї зблизька, крізь морок, крізь шум океану, який то сповнював, то залишав кімнату, і не знав, як це розповісти.

— Ері…

Я хотів обняти її. Вона вивільнилася й сіла в ліжку.

— Можеш не розповідати, коли не хочеш. Але чому, скажи?

— Ти не знаєш? Справді не знаєш?

— Тепер уже знаю. Ти пожалів мене?

— Ні. Просто боюся.

— Чого?

— Сам добре не знаю. Не хочу цього ворушити. Я нічого не закреслюю. Це, зрештою, неможливо. Але розповідати, по-моєму, значило б замкнутися в цьому. Від усіх, від усього, від того, що є… зараз…

— Я розумію, — тихо промовила вона. Бліда пляма її обличчя зникла, ьона схилила голову. — Ти вважаєш, що для мене це ніщо…

— Ні, ні, — намагався я перебити її.

— Стривай, зараз я скажу. Тс, що я думаю про астронавтику і що я сама ніколи не залишила б Землю, — одне. Але це не має нічого спільного з тобою та зі мною. А втім, має: адже ми разом. Інакше не були б ніколи. Астронавтика для мене — це ти. Ось чому я так хотіла б… але не треба. Якщо все так, як ти кажеш. Якщо ти це відчуваєш.

— Я розповім.

— Але не сьогодні.

— Сьогодні.

Я опустився на подушки. Вона пішла навшпиньках, міліючи в пітьмі. Потягла штору. Зірки зникли, лишилося тільки розкотисте клекотіння Тихого океану. Я вже майже нічого не бачив. Вона підійшла до ліжка, лягла.

— Ти бачила коли-небудь корабель типу «Прометея»?

— Ні.

— — Він дуже великий. На Землі він важив би понад триста тисяч тонн.

— І вас було так мало?

— Дванадцятеро. Том Ардер, Олаф, Арне, Томас — пілоти. Ну і я. І сім учених. Але якщо ти гадаєш, що там було просторо, то помиляєшся. Дев'ять десятих маси — це машинна частина. Фотонні агрегати. Склади, припаси, запасна апаратура — під житло припадає зовсім невелика площа. Кожен з нас мав по каюті, не враховуючи загальних приміщень. У середній частині корпусу — штурманська рубка та малі ракети для польотів на небесні тіла, ракети-зонди, ще менші, для збирання коронарних проб…

— Ти був над Арктуром саме в такій?

— Так. З Ардером.

— Чому ви не летіли разом?

— В одній ракеті? Бо це б зменшило шанси.

— Як це?

— Зонд — це охолодження, розумієш? Він наче літаючий холодильник. Місця лише стільки, щоб сісти. Там сидиш у льодовій шкаралупі. Лід тане з боку оболонки і знову замерзає на трубах. Компресори можуть зіпсуватися. Щоб згоріти, досить хвилини, бо назовні вісім, десять або дванадцять тисяч градусів. Якщо це станеться у двомісній ракеті, то мусять загинути двоє. А так — лише один. Розумієш?

— Розумію.

Вона тримала руку на тому ж нечутливому місці моїх грудей.

— Це… сталося там?

— Ні. Ері, може, розповісти тобі щось інше?

— Добре.

— Тільки не думай… цього ніхто не знає. Під її теплими пальцями шрам немовби відтавав, поверталася втрачена чутливість шкіри.

— Як це так? А Олаф?

— Олаф — теж ні. Ніхто. Я їх обдурив, Ері. Я мушу тобі розповісти, надто далеко вже зайшов. Це було шостого року. Ми вже поверталися, але в зоні туманності не можна йти швидко. Це дивовижна картина — чим швидше йде корабель, тим інтенсивнішою стає люмінесценція туманності; за нами тягнувся хвіст, не такий, як хвіст комети, а швидше як полярне сяйво, що розкинулося в глибину неба, в бік Альфи Ерідана, на тисячі й тисячі миль…,. Ардера та Енессона вже не було. Вентурі теж загинув. Я прокидався завжди о шостій ранку, блакитне світло в цей час ставало білим. Якось я почув голос Олафа, він говорив з рубки. Він помітив щось цікаве. Я спустився вниз. Радар показував маленьку пляму трохи вбік від курсу. Прийшов Томас, і ми міркували, що б це могло бути. Для метеора завелике, та, зрештою, метеори ніколи не зустрічаються поодинці. Про всяк випадок ми іще зменшили швидкість. Це розбудило всіх. Коли вони прийшли, я пам'ятаю, Томас жартував, що це напевно корабель. Уже не вперше так говорили. У просторі мусять бути кораблі інших цивілізацій, але легше було б зустрітися двом комарам, яких випустили з протилежних кінців земздої кулі. Ми наздогнали холодну хмару космічного пилу, такого рідкого, що крізь нього неозброєним оком можна було бачити зірки шостої величини. Ця плямка виявилась планетоїдою. Щось на зразок Вести. З чверть більйона тонн, може, більше. Винятково правильної форми, майже як куля. Це буває рідко. Вона була у нас по курсу, за два міліпарсеки. Йшла з космічною швидкістю, а ми за нею. Турбер спитав мене, чи можемо ми підійти ближче. Я сказав, що можемо на чверть міліпарсека.

Ми наблизилися. У телескопі вона виглядала як дикобраз — це була куля, що наїїкилася кільцями. Дуже своєрідна. Майже для музею. Турбер почав сперечатися з Б'єлем, чи вона тектонічного походження. Томас втрутився й сказав, що це можна з'ясувати. Енергії ми не (втратимо, адже ще не почали набирати швидкості. Він полетить, візьме кілька уламків і повернеться. Джімма вагався. Час ми ще мали. Нарешті він погодився. Напевно тому, що там був я. Хоч я нічого й не говорив. Може, саме тому. Бо між нами склалися такі стосунки… Але про це коли-небудь іншим разом. Ми загальмували; це (маневр тривалий; планетка тим часом віддалилася, і ми спостерігали за нею з допомогою радарів. Я був неспокінний, відколи ми почали повертатися, весь час траплялись аварії. Незначні, але такі, що їх важко усунути. І якось немовби самі по собі, без особливих причин. Я не вважаю себе забобонним, хоч і вірю в правило серії. Зрештою, мені бракувало аргументів. Це виглядало трохи по-дитячому. Незважаючи на це, я сам перевірив двигун Томаса і сказав йому, щоб він не забував про пил.

Про що?

Про пил. У зоні холодної хмари планетоїди діють як пилососи, розумієш? Вони притягають пил з простору, в якому кружляють, маючи на це досить часу. Пилу осідає на поверхні стільки, що планетка може збільшитись удвоє. Але досить дмухнути із сопла ракети або просто зробити різкий рух, як здіймається курява. Здавалося б, дурниця, але нічого не видно. Отже, я йому це сказав. Він і сам, зрештою, знав не гірше за мене. Олаф вистрілив його з бортового стартового отвору, я пішов нагору, до рубки радіопеленгатора, й почав його вести. Я бачив, як ві;і підходив, як маневрував, розвернув ракету й опустився на поверхню, наче по ниточці. Потім я, звичайно, випустив його з поля зору. Відстань між нами була милі три…

— Ти бачив його в радарі?

— Ні, оптично, тобто крізь штуку, схожу на підзорну трубу. Інфрачервоне проміння. Але я розмовляв з ним увесь час. По радіо. В ту мить, коли я подумав, що Томас давно вже не сідав так акуратно (ми всі стали наче обережнішими, коли вирушили в зворотну путь), я побачив невеликий спалах, і на диску планетоїди з'явилася

темна пляма. Джімма, який стояв поруч зі мною, скрикнув. Він подумав, що Томас в останню мить, намагаючись загальмувати падіння, вдарив полум'ям. У нас так кажуть, знаєш, коли даси моментальний вибух, звичайно, не за таких обставин. І я знав, що Томас ніколи б цього не зробив. То, напевно, була блискавка.

— Блискавка? Там?

— Так. Бачиш, кожне тіло, що рухається з великою швидкістю в хмарі, заряджається статичною електрикою, від тертя. Між «Прометеєм» і тією планеткою існувала різниця зарядів. Можливо, мільярди вольт. Навіть більше. Коли Томас сідав, проскочила іскра. Це й був той спалах, а від раптового підвищення температури знялася курява, й за хвилину весь диск зник у хмарі. Томаса ми не чули — ного радіо лише тріскотіло. Я лютував, найбільше на себе, що злегковажив цим. Ракета мала спеціальні кільцеві громовідводи, і заряд мусив тихо зійти вогниками Ельма. Але не зійшов. Цей був виняткової сили. Джімма спитав мене, коли, на мою думку, спаде хмара. Зрештою, розряди трапляються досить часто, але не такі. Турбер ні про що не питав, було ясно, що треба чекати дні.

— Дні?

— Так. Бо там надзвичайно мале тяжіння. Кинутий рукою камінь падає інколи пару годин. А тут курява, яку підняло на сотні метрів угору. Я сказав Джіммі, щоб він зайнявся своїми справами, бо нам треба чекати.

— І нічого не можна було зробити?

— Ні. Коли б я був певний, що Томас сидить у ракеті, я міг би рискнути. Я розвернув би «Прометея», підійшов і дмухнув зблизька повною тягою, щоб це сміття розлетілось на всю Галактику, але я не мав такої певності. А шукати його?… Поверхня планетки була площею, ну, приблизно, як наша Корсіка. До того ж у хмарі пилу я міг би пройти біля нього на відстані витягнутої руки й не помітити. Вихід був один. Томас міг стартувати й повернутися.

— І не зробив цього?

— Ні.

— Ти не знаєш чому?

— Здогадуюся. Він мусив би стартувати наосліп. Я бачив, що ця хмара розпливлася, ну, на півмилі на поверхні, але він цього не знав. І боявся зіткнення з якоюсь брилою, скелею. Адже він міг сісти на дно глибокої ущелини. От ми й висіли так один день, другий — кисню та припасів він мав на шість. Нічого не вдієш. Звичайно, ніхто не міг нічого зробити. Усі ходили й обмірковували, як витягти Томаса з цієї халепи. Радіопеленги. Різні за довжиною хвилі. Ми навіть кидали туди світлові маяки. Марно. Хмара була чорна, як могила. Третій день — третя ніч. Вимірювання показували, що хмара спадає, але я не був певний, що вона вся осяде за ті сімдесят годин, що лишалися Томасові. Без харчів він міг, кінець кінцем, сидіти й довше, але не без повітря. Раптом у мене виникла ідея. Я міркував так. Томасова ракета зроблена в основному із сталі. Якщо на цій клятій планетоїді немає залізних руд, то, може, пощастить знайти її за допомогою магнітошукача. Це такий апарат для розшукування залізних предметів, знаєш. У нас був дуже чутливий. Він реагував на гвіздок мало не за кілометр. Ракету він виявив би за багато миль. Нам з Олафом треба було дещо перевірити в апараті. Потім я сказав Джіммі що й до чого — і полетів.

— Сам?

— Так.

— Чому сам?

— Бо без Томаса нас лишалося тільки двоє, а «Прометей» мусив мати пілота.

— І вони погодилися? Я посміхнувся в темряві.

— Я був першим пілотом. Джімма не міг мені наказувати, він міг лише пропонувати, а я підраховував шанси й говорив: так або ні. Це значить — я говорив, як правило, «так». Але в аварійних ситуаціях рішення залежало під мене.

— А Олаф?

— Ти ж уже трохи знаєш Олафа? Можеш собі уявити, що я не полетів просто так, одразу. Але зрештою це ж я, власне, послав Томаса. Олаф не міг цього заперечувати. От я й полетів. Звичайно, без ракети.

Вона здивувалась:

— Без ракети?…

— Авжеж, у скафандрі, і з газовим пістолетом. Це було довго, але не дуже. Я мав клопіт з магнітошукачем, бо то була майже скриня, страшенно незручна. Апарат не важив там, зрозуміло, нічого, але в хмарі я мусив пильнувати, щоб не вдаритись об щось. Хмару, коли я до неї зовсім наблизився, я перестав бачити, тільки зірки почали зникати — спочатку кілька навколо, потім стало чорним уже півнеба. Я озирнувся, «Прометсй» світився в далині, весь корпус — він мав таке спеціальне устаткування. Він скидався на довгий білий олівець з грибком на кінці — це був фотоновий рефлектор. Нараз усе зникло. Перехід був разючий. Якась секунда чорної імли, а потім — зовсім нічого. Радіо в мене було виключене, замість нього в навушниках співав магнітошукач. До краю хмари я летів кілька хвилин, але падав на поверхню щось годин зо дві — треба було бути обережним. Електричний ліхтарик виявився зайвим, як я, зрештою, й гадав. Я почав шукати. Ти знаєш, як виглядають великі сталактити в печерах…

— Знаю…

— Щось таке було й там, тільки ще химерніше. Я кажу про те, що побачив згодом, коли хмара вже опала, бо під час цих пошуків не видно було нічого — наче скло скафандра хтось залив смолою. Скринька була в мене за спиною, на ременях. Мені треба було ворушити антенкою, прислухатися, йти з витягнутими вперед руками — за все життя я не падав стільки, як тоді. Ні, зовсім не боляче — там було мізерне тяжіння. Так от, ця планетка складалася з нагромадження шпилів і розхитаних брил, я ступав ногою й починав кудись летіти, звичайно, з якоюсь п'яною повільністю, а відштовхнутися не міг, бо в такому разі з чверть години ширяв би вгорі. Доводилося просто чекати, а коли я робив спробу йти далі, одразу ж починалися зсуви — щебінь, камінці, уламки скель, і все це було розпорошене, зв'язане мізерною силою тяжіння. Правда, це не значить, що, падаючи на людину, велика брила не могла б її там забити — тоді вже діє не вага, а маса; завжди є час відскочити, звичайно, якщо це падіння, чи обвал бачиш… або принаймні чуєш. Але там не було повітря, отже, лише з тремтіння скелі під підошвами я міг зробити висновок, що, мабуть, знову вивів із рівноваги якусь скелю з будинок завбільшки, і лише чекав, чи не звалиться на мене з отієї чорноти якась брила. Одним словом, отак я й мандрував там годинами, уже не вважаючи свою ідею про застосування магнітошукача геніальною… Кожен крок я мусив робити обережно ще й тому, що вже кілька разів необачно підстрибував угору й зависав там… Наче в кошмарі. Кінець кінцем я вловив сигнал. Потім я губив його разів вісім, не пам'ятаю точно, досить сказати, що, коли я знайшов ракету, на «Прометеї» була вже ніч.

Ракета стояла боком, занурившись до половини в цей пекельний пил. Це щось таке… найм'якше, найтонше в світі, розумієш? Майже невідчутна субстанція… найлегший пух чинить на землі значно більший опір. Такі неймовірно дрібнесенькі порошинки… Я зазирнув усередину. Томаса не було в ракеті. Я казав, що вона стояла боком, але я не був певен цього; людина не могла б визначити там нахилу без спеціальних апаратів, а це забрало б добру годину, бо звичайний висок, майже нічого не важачії, літав би на кінці мотузка, наче муха, замість натягнути його… Отже, я не дивувався, що Томас навіть не спробував стартувати. Я заліз усередину. І одразу ж побачив, що він намагався змайструвати точний висок з того, що мав під рукою, але в нього не вийшло. Харчів лишалося навіть багато, але кисню… Мабуть, він перекачав усе, що мав, до балона в скафандрі, а потів вийшов.

— Чому?

— Я теж запитував себе: «Чому?» Він був там три дні. У такій ракеті є лише крісло, екран, важелі й навушники за спиною. Я сидів там хвилину. І вже розумів, що не знайду його. На якусь мить я припустив, що він вийшов саме тоді, коли я прилетів, що він скористався з газового пістолета, щоб повернутись на «Прометей», і сидить уже там, тоді як я вештаюсь по цих рухливих брилах… Я прожогом вискочив з ракети — так, що мене аж підкинуло вгору, і я полетів. Ані найменшого відчуття напряму, нічогісінько. Знаєш, як буває, коли в цілковитій темряві побачиш іскорку? Як очі починають фантазувати з цього приводу? Там, де взагалі немає тяжіння, ще півбіди, адже людина звикає. Але коли тяжіння надзвичайно слабеньке, як на отій шкаралупці… вушний лабіринт, подразнений ним, реагує досить-таки довільно, щоб не сказати — божевільне. То тобі здається, що ти свічкою мчиш угору, або летиш у безодню, і так весь час. До того ж з'являється ще почуття, ніби руки, ноги, тіло — все крутиться, міняється місцями, а голова немов росте не там, де треба… Отже, я літав та й літав, аж поки не вдарився об якусь стіну, відскочив, зачепився за щось і покотився, але встиг ухопитися за навислу брилу… Хтось там лежав. Томас.

Ері мовчала. У темряві шумів Тихий океан.

— Ні. Не те, що ти подумала. Він був живий. І одразу ж сів. Я ввімкнув радіо. На такій милій відстані ми чудово могли порозумітися.

«Цс ти?» — озвався він. «Так, це я», — сказав я. Сцена була, як з низькопробної комедії — така неймовірна. Але так було. Ми обидва підвелися. «Як ти себе почуваєш?» — спитав я. «Чудово. А ти?» — відповів він. Це мене трохи здивувало, але я сказав: «Дякую, дуже добре. Дома теж усі здорові». Це звучало по-дурному, але я думав, що він навмисне так: мовляв, нічого страшного не трапилося. Розумієш?

— Розумію.

— Коли він підійшов зовсім близько, я міг роздивитися Томаса в світлі ліхтаря, іцо висів у мене на плечі:

він здавався темнішим від навколишньої темряви. Я обмацав його скафандр — він був цілий. «Є в тебе кисень?» — спитав я. То було найважливіше. «Та це дурниці», — відповів він. Я обмірковував становище. Полетіти його ракетою? Ні, це занадто небезпечно. Правду сказати, я навіть не дуже зрадів. Я чогось боявся, а може, просто непевно себе почував — важко це пояснити. Ситуація була дивна, я відчував у ній щось незвичайне, хоч і не знав, у чому річ. Власне кажучи, я не був радий цій чудесній зустрічі. Я намагався щось придумати, щоб урятувати ракету. Зрештою, вирішив я, не це головне. Треба було спочатку з'ясувати, що з ним. А поки що ми стояли отак, у цій чорній ночі без зірок. «Що ти робив увесь цей час?» — спитав я. Я хотів знати, це було важливо. Якщо він намагався робити що-небудь, хоча б збирати проби грунту, цс була б добра ознака. «Різні речі, — сказав він. — А ти що робив, Томе?» — «Який Том?» — спитав я, і мені аж мороз пробіг по шкірі: адже Ардер загинув рік тому, і він це добре знав. «Хіба ти не Том? Я впізнаю твій голос». Я нічого не сказав, а він брязнув рукавицею об мій скафандр і сказав: «Клятий світ, га? Нічого не видно і нічого немає. Я уявляв собі це зовсім інакше. А ти?» Я подумав, що з Ардером йому щось приверзлося, зрештою… це бувало вже не з одним. «Так, — сказав я. — Нецікаво тут. Рушаймо, га?» — «Рушати? — здивувався він. — Як це… Томе?» Я перестав зважати на його заперечення. «А що, ти хочеш лишатися тут?» — сказав я. «А ти ні?» — «Він глузує з мене, — подумав я, — але я вже ситий донесхочу цими дурними жартами». — «Ні, — сказав я. — Нам треба повертатись. Де твій пістолет?» — «Я загубив його, коли вмер». — «Що?!» — «Але не шкодував, — сказав він. — Померлому не потрібні пістолети». — «Ну, ну, — сказав я. — Дай я тебе прив'яжу і поїдемо». — «Ти здурів, Томе? Куди?» — «На «Прометей». — «Так його ж тут нема…» — заперечив він. «Там далі є. Ну, давай, я тебе прив'яжу». Він відштовхнув мене. «Ти якось дивно говориш. Ти не Томі» — вигукнув він. «Звичайно, ні. Я Халь». — «Так ти вмер? Коли?» Я вже більш-менш розумів що й до чого і почав йому підтакувати. «Та… — сказав я, — десь кілька днів тому. Дай-но я тебе прив'яжу…»

Але він не дозволяв. І ми почали боротися, спочатку ніби жартома, потім всерйоз; я намагався його обхопити, але не міг, заважав скафандр. Що робити? Я не міг залишати його самого ні на хвилину, бо вдруге вже не знайшов би. Чуда не буває двічі. А він хотів залишитися там… Як померлий. І от, коли мені здавалося вже, що я його переконав, коли він немовби погодився і я дав йому потримати свій газовий пістолет, він наблизив своє обличчя до мого, так що я майже побачив його крізь подвійне скло, крикнув: «Мерзотнику! Ти обдурив мене! Ти живий!» — і вистрілив у мене.

Уже кілька хвилин я відчував обличчя Ері на своєму плечі; вона пригорнулася до мене. Почувши останні слова, вона здригнулася, мов від електричного струму, й поклала руку на шрам. Ми трохи помовчали.

— Це був дуже добрий скафандр, — сказав я. — Витримав, розумієш? Вдавився весь у мене, зламав ребро, розрізав м'язи, але витримав. Я навіть не втратив свідомості, тільки якийсь час не міг ворухнути правою рукою і відчував, що тече кров, бо в скафандрі стало гаряче. Однак на якусь мить голова у мене, мабуть, все таки запаморочилася, бо коли я підвівся, Томаса не було. Я не знаю, куди і як він зник. Я шукав його навпомацки, навколішках, та замість нього знайшов пістолет. Мабуть, він кинув його одразу ж після пострілу. От я й вибрався звідти з його допомогою. Мене помітили, тільки-но я виринув з хмари. Олаф підвів корабель ще ближче, і мене втягнули всередину. Я сказав, що не знайшов його. Що розшукав лише порожню ракету, а пістолет випав у мене з руки й вистрілив, коли я спіткнувся. Скафандр був подвійний. Шматочок внутрішньої металевої оболонки відскочив. Він у мене тут, під ребром.

Знову мовчання, і тільки гуркіт хвилі наростає — повільно, невблаганно, немовби вона збирається перескочити через усі пляжі, незважаючи на поразку нескінченної низки своїх попередниць. На мілкому місці, біля берега, вона запінюється, розсипається, чути її м'який

шерех, дедалі ближчий і тихший, аж поки не западає тиша.

— Ви полетіли?…

— Ні. Ми чекали. Минуло ще два дні, хмара осіла, і я полетів удруге. Сам. Ти розумієш чому?

— Розумію.

— Я швидко знайшов його, бо скафандр світився в темряві. Він лежав під скелястим шпилем. Обличчя не було видно, скло вкрилося зсередини памороззю. Підіймаючи його, я подумав у першу мить, що тримаю в руках лише порожню шкаралупу, бо він… майже нічого не важив. Але то був він. Я залишив Томаса й повернувся його ракетою. Потім я докладно оглянув і'ї і зрозумів, чому так сталося. У нього зупинився годинник — звичайнісінький собі годинник — і він втратив лік часу. Цей годинник відміряв години й доби. Я налагодив його й перекрутив стрілки, щоб ніхто не міг здогадатися.

Я обняв Ері і відчув, як від мого дихання ворушиться її волосся.

Вона знову торкнулася шрама.

— Він має таку форму…

— Дивну, правда? Бо тут зашивали двічі, першого разу шви розійшлися… Зашивав Турбер. Бо Вентурі, нашого лікаря, вже не було серед живих.

— Це той, що дав тобі червону книжку?

— Так. Звідки ти знаєш, Ері? Я тобі розповідав? Ні, це неможливо.

— Ти говорив Олафові, тоді — пригадуєш?

— Правда. Але щоб ти запам'ятала? Така дрібниця. Власне — я свиня. Вона залишилася на «Прометеї» разом з усім.

— Там у тебе речі? На Місяці?

— Так. Але і'х не варто забирати.

— Варто, Халь.

— Люба моя, зрозумій, що тоді зібрався б цілий музей пам'яток. Я цього не терплю. Коли й заберу, то тільки щоб спалити, а собі залишу кілька дрібничок, які дісталися від товаришів. Той камінець…

— Який?

— У мене чимало таких камінців. Один з Керенеї, є ще з планетоїда Томаса… Ти тільки не думай, що я і'х колекціоную. Просто вони позалізали в підошви чобіт, і Олаф повитягав їх, сховав і зробив відповідні написи. Я не міг вибити цс йому з голови. Дурниця, але… мушу тобі сказати, щоб ти не думала, що все там було страшне і що, крім смерті, нічого там не траплялось. Уяви. собі… взаємопроникнення світла. Спочатку рожеве — легесенька рожева безконечність, а в ній друга, темніша, а далі червоне, майже синє, але це дуже далеко, навколо самосвітіння, не важке, не як хмара, не як імла — інше. Мені бракує слів, щоб передати це. Ми вийшли вдвох з ракети і дивилися. Знаєш, мені ще й зараз аж горло стискає, таке це було красиве. Подумай: там немає життя. Там немає ні рослин, ні тварин, ані птахів — нічого, ніяких очей, які могли б це бачити. Я переконаний, що, може, від виникнення світу ніхто на це не дивився, ми були перші, удвох з Ардером, і якби не те, що в нас зіпсувався гравіпеленг і довелося сісти, щоб зробити нову шкалу, бо кварц розбився і ртуть витекла, — то до кінця світу ніхто б там не стояв і не побачив би цього. Чи не безглуздя? Нам було що робити, але ми не могли зрушити з місця. Ми забули, чого тут сіли, а просто отак стояли, стояли й дивилися.

— Що то було, Халь?

— Не знаю. Коли ми повернулися і розповіли про це, Б'єль схотів неодмінно полетіти, але йому не вдалося. У нас не було зайвого запасного пального. Там ми зробили безліч знімків, але з цього нічого не вийшло. На знімках усе виглядало як рожеве молоко з білуватими розводами, і Б'єль фантазував про фосфоресценцію кремнієво-водневих випарів; він, може, і сам у не не вірив, але намагався хоч якось пояснити собі це явище. Воно було таке, як… як ніщо інше. Ми не знаємо нічого подібного. Воно не схоже ні на що. Там була велетенська глибина, але це був не обрій. Я вже казав тобі про ці відтінки, дедалі глибші й темніші. Рух… і в той же час нерухомість. Воно пливло й стояло. Змінювалось, наче дихало, але весь час, проте, було однакове, і хтозна, може, найважливішими були велетенські масштаби цього явища. Ніби крім тієї жорстокої чорної вічності існувала ще й інша вічність, інша безконечність, така зосереджена й могутня, така ясна, що, заплющивши очі, людина не могла вже в неї вірити. Коли ми подивились один на одного… Треба було знати Ардера. Я покажу тобі його фотографію. То був хлопець більший за мене, він виглядав так, наче міг пройти крізь будь-який мур і навіть не помітити його. Ти чула вже про ту… «дірку» на Керенеї?

— — Так.

— Він застряв там у скелі, під ним кипіло розпечене болото, щохвилини могло плеснути в щілину, де він сидів, а він говорив: «Халь, почекай. Я ще роздивлюся. Може, якщо я зніму балон… Ні, реміння заплуталось. Але почекай іще». І так далі. Можна було подумати, що він розмовляє по телефону з кімнати готелю. І то не поза, такий вігі був насправді. Найтверезіший з усіх нас: завжди все зважував. Тому він і полетів потім зі мною, а не з Олафом, котрий був його другом, — ти вже чула про це…

— Так.

— Отже… Ардер. Коли я на нього глянув, в очах у нього були сльози. Том Ардер. Зрештою, він зовсім цього не соромився — ні тоді, ні потім. Коли згодом ми з ним про це говорили — а це було не один раз, ми поверталися до цього часто, — інші страшенно дратувалися. Вони думали, що ми робимо це навмисне, що просто кепкуємо з них. Бо ми під час тих розмов були самі не свої. Смішно, га? Ближче до справи. Ми подивилися один на одного і подумали про одне. Хоч ми й не знали, чи налагодимо цей гравіпсленг як слід. Без нього ми б не знайшли «Прометея». Ми подумали, що варто рискнути. Лише для того, щоб постояти отак і подивитися на цю радісну велич.

— Ви стояли на горі?

— Не знаю. Ері, там була наче якась інша перспектива. Ми дивилися немовби з висоти, але нижче не було ніякого схилу. Стривай. Ти бачила Великий каньйон Колорадо?

— Бачила.

— Уяви собі, що цей каньйон збільшився в тисячу разів. Або в мільйон. Що вій зроблений з червоного й рожевого золота, майже зовсім прозорого, що видно наскрізь усі шари звивини, геологічні сідловини його формації, що це все легке, воно тече й ніби всміхається до тебе, хоч не має обличчя. Ні, це не те. Люба моя, ми з усієї сили намагалися якось розповісти про це товаришам, але в нас нічого не вийшло. Той камінець — саме звідти. Ардер узяв його на щастя. І завжди носив з собою. На Керенеї він теж мав його при собі. Камінець він тримав у коробочці з-під вітамінних таблеток. Коли він почав кришитись, Ардер обгорнув його ватою. Потім, у той день, коли я сам повернувся на корабель, то знайшов камінець під койкою в Ардеровій каюті. Напевно, випав у нього. Олаф, здається, гадав, що через це все й сталося, але не наважувався сказати мені, бо це надто вже наївно… Що спільного міг мати якийсь камінець з тим дротиком, через який зіпсувалося Ардерове радіо?…