"Повернення з зірок" - читать интересную книгу автора (Лем Станіслав)

8

Відколи ми попрощалися з Олафом, він нічим не нагадував про себе. Я вже побоювався, чи не зробив він чогось необачного. Адже він і досі лишався самотнім, самотнішим за мене. Мені не хотілося вплутувати Ері в усі ці діла, але довелося б, якби я сам узявся його розшукувати; ось чому я вирішив поїхати спочатку до Турбера. Я не був певний, що проситиму в нього поради — хотів лише побачитися з ним. Адресу дав мені ще Олаф; Турбер перебував в університетському центрі Маллеолан. Я повідомив його телеграмою про свій приїзд і вперше розлучився з Ері. Останні дні вона була мовчазна й неспокійна: може, теж турбувалася про Олафа? Я пообіцяв їй, що повернуся якомога швидше, за кілька днів, і нічого не вирішуватиму без неї.

Ері провела мене до Хоула, де я сів на ульдер прямого сполучення. Пляжі Тихого океану спорожніли, бо насувалися осінні шторми; з навколишніх курортів зникли юрби яскраво одягнутої молоді, і мене не здивувало, що я виявився майже єдиним пасажиром срібної ракети. Політ у хмарах тривав неповну годину й закінчився в сутінках. Місто. Високі чашоподібні будинки світилися у пітьмі, мов прозоре нерухоме полум'я, їхні силуети нагадували велетенських метеликів; верхня частина будинків з'єднувалася між собою повітряними арками, а інші, нижчі, поверхи вулиць скидались на звивисті кольорові ріки, що йшли одна під одною. З висоти центр міста виглядав згустком дорогоцінної емалі з концентричними шарами, скляним островом, обсипаним коштовним камінням; цей острів височів серед океану, дзеркальна поверхня якого дедалі слабше відбивала напівпрозорі яруси — аж до останніх, уже ледве помітних. Немовби з-під землі просвічував розпечений до рубінового кольору скелет міста. Важко було повірити, що ця феєрія мерехтливих вогнів та барв є звичайним житлом кількох мільйонів людей.

Університетське містечко було за межами міста. І аж там, на бетонному майдані, в центрі великого парку, приземлився мій ульдер. Про близькість міста свідчила тільки блідо-срібна заграва, що осявала небо над чорною стіною старого лісу. Довга алея привела мене до головного будинку — темного, наче вимерлого.

Ледве встиг я штовхнути великі скляні двері, як всередині спалахнуло світло. Я опинився в склепистому холі, облицьованому блідо-блакитними кахлями. Система переходів із звукоізолюючим покриттям привела мене до довгого коридора, простого й строгого; я відчиняв одні двері за одними, але всі приміщення були порожні і, здавалось, давно покинуті. Піднявся нагору звичайними сходами. Напевно, десь тут був ліфт, але мені не хотілося його шукати, зрештою, ці сходи були трохи оригінальні — вони були нерухомі. Нагорі тягнувся в обидва боки такий самий коридор і такі ж самі безлюдні кімнати; на дверях однієї з них я побачив невелику записку з чітко написаними словами: «Сюди, Брег». Постукав і одразу ж почув голос Турбера.

Я зайшов і побачив його, згорбленого, на тлі темного величезного вікна. Письмовий стіл, за яким він працював, освітлювала низько опущена лампа. На столі лежали папери і книги — справжні книги! — поруч, на другому, меншому, — цілі купи кристалічного «насіння» й різні апарати. Турбер пером — умокаючи його в чорнило! — робив нотатки на полях якогось рукопису.

— Сідай, — сказав він не підводячи голови. — Зараз я кінчаю.

Я сів у низьке крісло біля столу, але одразу ж відсунув його вбік, бо від світла обличчя Турбера зливалося в суцільну пляму, а я хотів його добре бачити.

Він працював по-своєму, поволі, нахиляючи голову й насуплюючи брови. Це була одна з найскромніших кімнат, які я досі бачив, — з матовими стінами, з сірими дверима, без жодної оздоби, без сліду обридлого золота; з обох боків дверей виднілися чотирикутні, сліпі зараз екрани, стіну біля вікна займали металеві шафки, на одну з них був спертий високий рулон карт чи технічних креслень, і це було, власне, все. Я перевів погляд на Турбера. Лисий, масивний, обважнілий, він писав, час від часу змахуючи тильною стороною руки сльозу з ока. Очі в нього завжди сльозились, а Джімма (він любив виказувати секрети, які хтось старанно намагався приховати) сказав мені колись, що Турбер побоюється за свій зір. Тоді я зрозумів, чому він завжди лягав перший, коли ми змінювали прискорення, й чому — в пізніші роки — дозволяв іншим заступати його в справах, які раніше завжди робив сам.

Турбер обіруч зібрав папери, постукав ними по столу, щоб вирівняти по лінії зрізу, сховав у папку, закрив її і лише тоді, опустивши великі руки з товстими негнучкими пальцями,сказав:

— Здоров, Халь. Як справи?

— Не скаржуся. Чи… ти сам?

— Це значить: чи тут Джімма? Ні. Нема його, учора поїхав. До Європи.

— Працюєш?…

— Так.

Ми трохи помовчали. Я не знав, як сприйме він мої слова, і мені треба було спочатку з'ясувати, що він думає про побачене тут. Щоправда, знаючи його, я не сподівався від нього одвертості. Він взагалі не дуже охоче ділився своїми міркуваннями.

— Ти давно вже тут?

— Брег, — сказав він, нерухомо сидячи у кріслі, — я не думаю, щоб тебе цікавило саме це.

— Можливо, — сказав я. — Значить, викладати все одразу?

Я відчував знайоме внутрішнє замішання, щось середнє між роздратуванням і непевністю; це почуття завжди охоплювало мене в присутності Турбера, та й не тільки мене, мабуть. Ніколи я не знав, коли він жартує чи глузує, а коли говорить серйозно.

— Ні, — сказав він. — Хай потім. Звідки ти приїхав?

— З Хоула.

— Просто звідти?

— — Так… А чому ти питаєш?

— Це добре, — сказав він, наче й не чув моїх останніх слів. Секунд, може, п'ять він пильно дивився на мене, наче хотів переконатися, що це саме я. його погляд не виражав нічого, але я вже знав, що сталося. Не знав тільки напевне, що він мені скаже. Я міркував над тим, як мені почати, а він тим часом придивлявся до мене дедалі уважніше, так, наче в мені щось змінилося.

— Що робить Фабах? — спитав я, коли це мовчазне оглядання надто затягнулося.

— Поїхав з Джіммою.

Я не про те запитував, і він це знав, але зрештою я не приїхав у справі Фабаха. Знову ми замовкли. Я починав уже шкодувати за своє рішення.

— Я чув, ти одружився, — сказав він раптом, наче знехотя.

— Авжеж, — відповів я, може, занадто сухо.

— Що ж, це непогано.

Я намагався будь-що перевести розмову на інше, та, крім Олафа, нічого не міг надумати, а розпитувати про нього я не хотів. Я боявся усмішки Турбера (пам'ятаю, як він умів доводити нею до розпачу Джімму, та й не лише його), але він тільки ледь підняв брови й запитав:

— Які в тебе плани?

— Ніяких, — відповів я, бо так воно й було.

— А ти хотів би щось робити?

— Так. Але я візьмусь не за всяку роботу.

— Ти нічого досі не робив? Тепер я вже напевно почервонів. Я був злий.

— Анічогісінько. Турбер… я… прийшов не в своїх особистих справах.

— Знаю, — спокійно промовив він. — Олаф Стів?

— Так.

— Тут був певний риск, — сказав він і легко відштовхнувся від столу. Крісло слухняно попсрнулося в мій бік.

— Освам чекав найгіршого, особливо після того, як Стів викинув свій гіпнагог… Ти теж його викинув, га?

— Освам? — спитав я. — Який Освам… стривай, той, що з Адапту?

— Так. Найбільше він непокоївся за Стіва. Я допоміг йому зрозуміти все правильно.

— Як це — допоміг?

— Та й Джімма поручився за вас обох… — закінчив Турбер, наче й не чув мого запитання.

— Що?! — промовив я, скочивши з місця. — Джімма?!

— Правда, він нічого не знав про те, що ви там робите, — вів далі Турбер. — І спитав у мене.

— Тоді якого біса він ручався!? — вибухнув я, приголомшений його словами.

— Він вважав це своїм обов'язком, — лаконічно пояснив Турбер. — Аджеж керівник експедиції мусить знати своїх людей…

— Дурниця!

— Я повторюю лише тс, що він сказав Освамові.

— Он як? — сказав я. — А чого цей Освам, зрештою, боявся? Що ми збунтуємося чи що?

— А в тебе не було охоти? — спокійно запитав Турбер. Я подумав.

— Ні, — сказав я нарешті. — По-справжньому — ніколи.

— І ти даси бетризації своїх дітей?

— А ти? — спитав я поволі. Він посміхнувся — вперше, скрививши безкровні губи. І нічого не сказав.

— Слухай, Турбер… пам'ятаєш той вечір після останнього розвідувального польоту над Бетою… коли я тобі сказав?…

Він байдуже кивнув головою. Терпець мені урвався.

— Я не сказав тобі всього, розумієш? Ми були на кораблі разом, але не на рівних правах. Я слухав вас — тебе й Джімму, бо сам цього хотів. Усі хотіли: Веятурі, Томас, Енессон і Ардер, якому Джімма не дав запасу, бо приберігав його до ліпшої нагоди. Все гаразд. Але чому ти зараз розмовляєш зі мною так, наче ти весь час сидів у цьому кріслі? Адже це ти, Турбер, послав Ардера вниз, на Керенеї, в ім'я науки, а я витягнув Тома в ім'я його нещасних тельбухів! Але потім ми повернулися, і виявилось, що тепер мають рацію тільки тельбухи, а не наука. Отже, може, саме я повинен розпитувати тебе зараз про твоє самопочуття й ручатися за тебе, а не навпаки?! Як ти гадаєш? Я знаю, що ти думаєш. Ти привіз купу матеріалів і маєш у чому схо ватися до кінця життя; ти знаєш, що ніхто з цих чемних людей не скаже тобі: а скільки коштував цей спектральний аналіз? Одне людське життя? Два? Чи не вважаєте ви, професоре Турбер, що це трохи дорогувато? Ніхто тобі цього не скаже, бо вони не мають з нами ніяких порахунків. Але Вентурі має. І Ардер з Енессоном. І Томас! Чим ти платитимеш тепер, Турбер? Тим, що даси пояснення Освамові щодо мене? А Джміма — тим, що поручиться за нас з Олафом? Коли я тебе вперше побачив, ти робив те ж саме, що й зараз. Це було в Апреноусі. Ти сидів над паперами й дивився так само, як зараз: ці роки були для тебе тільки перервою між важливішими справами, справами в ім'я науки!… — Я підвівся. — Подякуй Джіммі за те, що він так опікується нами…

Турбер теж підвівся. Секунду-дві ми міряли один одного очима. Він буй нижчий, але цього не відчувалося.

його ріст не мав значення. Турбер дивився на мене абсолютно спокійно.

— Ти даси мені слово, чи мене вже засуджено? — спитав він.

Я буркнув щось незрозуміле.

— То сідай, — сказав він і, не чекаючи мене, сам важко опустився в крісло. Я сів.

— Ти, одначе, дещо робив, — сказав він таким тоном, немов досі ми розмовляли про погоду. — Ти прочитав Старка, повірив йому, вважаєш себе обдуреним і тепер шукаєш винних. Якби це тобі допомогло, я б узяв цю провину на себе. Але йдеться не про те. Старк переконав тебе — після тих десяти років? Брег, я знав, що ти навіжений, але не думав, що ти дурень.

Він замовк на мить, а я, дивна річ, одразу ж відчув полегшення, це було немовби передчуття визволення. Я не мав часу розібратись у своїх думках, бо він знову заговорив.

— Контакт галактичних цивілізацій? Хто тобі про нього говорив? Жоден з нас і ніхто з класиків — ані Мерк'є, ані Сімоніаді, ані Пар Нгам'єлі — ніхто, жодна експедиція не розраховувала на контакт, і тому вся ця балаканина про копалини, що мандрують у порожнечі, про цю галактичну пошту, що вічно запізнюється, є спростуванням тез, яких ніхто не висунув. Що можна знайти на зірках? А хіба ж принесли якусь практичну користь експедиції Амундсена? Чи Андре? Єдина безпосередня користь: доведено, що це можна зробити. А точніше кажучи — що досягнуто найважчої мети даної епохи. Не знаю, чи ми зробили хоч це, Брег. Справді не знаю. Але ми там були!

Я мовчав. Турбер уже не дивився на мене. Він сперся кулаками об край столу.

— Що тобі довів Старк — марність космонавтики? А полюси Землі? Що було на полюсах? Хіба ті, що їх підкоряли, не знали, що там нічого немає? А Місяць? Чого шукала група Росса в кратері Ератосфена? Діамантів? А з якою метою Бант і Єгорін пройшли центр диску Меркурія — щоб засмагнути? А Келлеіі і Оффшаг? Єдине, що вони знали напевно, коли летіли до холодної хмари Цербера, — це те, що там можна загинути. Чи ти розумієш справжній зміст положень Старка? Людина повинна їсти, пити й одягатися; все інше — безумство. Ось що він каже: у кожного є свій Старк, Брег. Кожна епоха його мала. Навіщо Джімма послав тебе й Ардера? Щоб ви узяли проби корони. Хто послав Джімму? Наука. Це було страшенно потрібно з практичного боку, хіба ні? Досліджувати зірки. Чи, може, ти гадаєш, що ми не полетіли б, якби їх не було взагалі? Я думаю, полетіли б. Ми прагнул.и б пізнати порожнечу, а щоб це якось обгрунтувати, Геонідес або хтось інший сказав би нам, які цінні вимірювання і експерименти можна буде здійснити по дорозі. Зрозумій мене добре. Я не кажу, що зірки — то лише привід. Адже й полюси не були тільки приводом, але Нансен і Андре не могли без них жити… Еверест був потрібен Меллорі й Ірвінгові більше, ніж повітря. Ти кажеш, що я наказував вам… в ім.'я науки? Та ти ж і сам знаєш, що це неправда. Ти випробував мою пам'ять. Може, я випробую твою? Ти пам'ятаєш планетоїду Томаса? Я здригнувся.

— Ти нас обманув тоді. Ти полетів удруге, знаючи, що його вже немає живого. Правда?

— Я догадувався вже тоді. З Джіммою я про це не говорив, але припускаю, що він здогадувався. Чого ти туди полетів, Брег? Адже це вже не був Арктур чи Керенея, і не було кого рятувати. То чого ж ти поліз туди, чоловіче?

Я мовчав. Турбер ледь помітно всміхнувся.

— Ти знаєш, у чому наша найбільша невдача, Брег. В тому, що нам пощастило і ми сидимо тут. Люди завжди повертаються з порожніми руками.

Він замовк. Його посмішка перетворилася на гримасу. З хвилину він дихав сильніше, стискаючи край столу обома руками. Я дивився на нього, ніби бачив його вперше, бо подумав, що він уже старий, і це відкриття мене вразило.

Ніколи мені це не приходило в голову, бо мені завжди здавалося, що він не старіє…

— Турбер, — тихо промовив я, — слухай… але ж це… це тільки прощальне слово над могилою тих — ненаситних. Таких уже немає. І не буде. Виходить, Старк їх усе ж таки переміг…

Турбер показав кінчики плоских жовтих зубів, але цс була не посмішка.

— Брег, дай слово, що нікому не розповіси того. що я тобі скажу. Я вагався.

— Нікому, — повторив він з притиском.

— Гаразд.

Він підвівся, узяв рулон згорнутих паперів і повернувся з ним до столу.

Папір шелестів у його руках. Я побачив червону, ніби накреслену кров'ю, навпіл розсічену рибу.

— Турбер!

— Слухаю, — спокійно озвався він, згортаючи рулон.

— Нова експедиція?!

— Так. — Він поставив рулон, прихиливши його до стіни, мов зброю.

— Коли? Куди?

— Нескоро. До Центру.

— Хмара Стрільця… — прошепотів я.

— Так. Приготування заберуть чимало часу. Але завдяки анабіозові…

Він вів далі, та до мене доходили лише поодинокі слова: «політ петлями», «безгравітаційне прискорення», а піднесення, яке охопило мене, коли я побачив накреслений конструкторами силует великої ракети, змінилося несподіваною млявістю, і я наче крізь туман бачив свої руки, що лежали на колінах… Турбер перестав говорити, кинув на мене уважний погляд спідлоба, підійшов до столу і почав складати папки з паперами, наче хотів дати мені час зібратися з думками. Я мав би закидати його запитаннями: хто з нас, старих, летітиме? Скільки років забере експедиція? Яка її мета? — але не спитав ні про що. Навіть про те, чому з цього роблять таємницю. Я подивився на його великі огрубілі руки, на яких вік залишив помітніші сліди, ніж на обличчі, і до мого отупіння домішалася крихітка задоволення, так само несподіваного, як і низького: хто-хто, а він уже напевно не полетить. «Він не доживе до їхнього повернення, навіть якщо поб'є рекорд Мафусаїла», — подумав я. Однаково це не мало вже ніякого значення. Я підвівся. Турбер шелестів паперами.

— Брег, — сказав він, не підводячи очей, — у мене є ще трохи роботи, якщо хочеш, можемо разом повечеряти. Переночувати зможеш у гуртожитку, там зараз нікого немає.

Я пробурмотів «добре» і попрямував до дверей. Він працював, наче мене вже не було. Я постояв хвилину на порозі і вийшов. Якийсь час я до пуття не знав, де я, аж поки не почув чіткого, розміреного стуку — луни власних кроків. Я зупинився в довгому коридорі, між

двома рядами однакових дверей. Кроки продовжували звучати. Слуховий обман? Чи хтось іде за мною? обернувся і побачив, як у далеких дверях зникла чиясь висока постать. Усе відбулося так швидко, що я не встиг розглядіти як слід цієї людини, а помітив лише самий рух, край спини та половинки дверей, що зачинялися.

Далі йти було нікуди — коридор закінчувався сліпим кутом. Я повернув назад, пройшов повз велике вікно — крізь нього над чорним масивом парку було видно заграву від міських вогнів — і знову затримався біля дверей з запискою «Сюди, Брег», за якими працював Турбер.

Я не хотів більше бачити його. Нам не було чого сказати один одному. Чого я взагалі приїхав?

Раптом я із здивуванням пригадав — чого. Треба було зайти й запитати про Олафа. Але не зараз. Не в цю хвилину. Сили мені не бракувало, я почував себе добре, однак зі мною щось діялося, а що — я й сам не розумів. Я рушив до сходів. Навпроти них були останні в ряді двері — ті, в яких щойно зникла незнайома людина. Я пригадав, що зазирнув до цієї кімнати ще з самого початку, коли зайшов до будинку й шукав Турбера; я впізнав на дверях риску обдряпаного лаку. У цій кімнаті не було нічого. Чого шукав у ній той, що зайшов туди?

Він не шукав нічого — лише хотів сховатися від мене. Я був певен цього. Вагаючись, я стояв навпроти сходів, безлюдних, освітлених мертвим білим світлом. Поволі я повернув голову. Мене охопив якийсь незвичний неспокій, власне, це не був неспокій, бо я нічого не боявся, — а просто почував себе, як після анестезуючого уколу; напружений, хоч і спокійний, я зробив два кроки, прислухався, заплющив очі, і тоді мені здалося, що я чую, як хтось дихає по той бік дверей. Це було неможливо. «Зараз я піду геть», — вирішив я, але це теж було вже неможливо, надто багато уваги приділив я цим ідіотським дверям, щоб просто піти звідси. Я відчинив їх і зазирнув усередину. Під маленькою лампочкою, що горіла на стелі, посередині порожньої кімнати стояв Олаф. Він був у своєму старому одязі, із закачаними рукавами, наче за хвилину перед тим відклав інструменти.

Ми дивилися один на одного. Зрозумівши, що я навряд чи скажу щось, він нарешті зробив це перший.


— Як справи, Халь…

Голос його звучав якось невпевнено.

Я не хотів нічого удавати; я був просто приголомшений обставинами несподіваної зустрічі або, може, ще не отямився після того, що почув від Турбера, і тому нічого не відповідав. Я підійшов до вікна, з якого відкривався такий самий вигляд на чорний парк і заграву міста, відвернувся і присів на підвіконня. Олаф не ворухнувся. Він усе ще стояв посеред кімнати; з книги, яку він тримав, вислизнув аркуш паперу і впав на підлогу.

Ми нахилилися одночасно; я підняв папір і побачив чорновий начерк ракети — тієї самої, яку щойно показував мені Турбер. Унизу були позначки, зроблені Олафовою рукою. «Мабуть, про це і йшлося», — подумав я. Він уникав мене, бо сам летить, і хотів уберегти мене від цієї новини. Треба йому сказати, що він помиляється, що я не вболіваю за цю експедицію. З мене досить зірок. До того ж я все знаю від Турбера, Олаф може говорити зі мною з чистим сумлінням.

Тримаючи креслення в руці, я уважно вдивлявся в його лінії, наче схвалюючи стрункість ракети, але нічого не сказав і тільки віддав йому аркуш, який він узяв якось нерішуче і, склавши вдвоє, сховав у книгу. Усе це робилося мовчки, і може, саме тому, що ця сцена розігрувалася в тиші, вона набувала символічного значення, немовби я брав до відома намічену участь Олафа в експедиції і, повертаючи йому креслення, схвалював цей крок, без захоплення, але й без жалю. Коли я спробував знайти поглядом його очі, він відвів їх, щоб одразу ж зиркнути на мене спідлоба, виказавши тим самим свою непевність або замішання. Навіть тепер, коли я знав уже все? Тиша цієї маленької кімнатки ставала нестерпною. Я чув, як часто дихає Олаф. Виглядав він стомленим, очі були не такі жваві, як тоді, коли я бачив його востаннє, наче він багато працював і мало спав, але було в його обличчі іще щось таке, чого я раніше не помічав.

— Я почуваю себе добре… — сказав я поволі, — а ти? Коли пролунали ці слова, я зрозумів, що вони вже

запізнилися, природно прозвучали б вони одразу ж, як

я зайшов, а не тепер. Він спитав:

— Ти був у Турбера?

— Був.

— Студенти поїхали… нікого тут зараз нема, і нам дали весь будинок… — почав він наче через силу.

— Щоб ви могли розробити план експедиції? — підказав я, а він поспішив відповісти:

— Так, Халь. Та ти ж і сам знаєш, що це за робота. Зараз поки що нас жменька, але ми маємо досконалі машини, оті автомати, знаєш…

— Це добре.

Після цих слів знову запало мовчання. І дивна річ — чим довше воно тривало, тим очевиднішим ставав неспокій Олафа. Про те, що він почуває себе негаразд, свідчила ота його перебільшена нерухомість:

він і досі стояв мов дерев'яний посеред кімнати, просто під лампою, ніби приготувавшись до найгіршого. Я вирішив покласти цьому край.

— Слухай-но… — сказав я зовсім тихо, — як же ти собі це уявляв, власне кажучи?… Страусяча політика, знаєш, не окупається… Невже ти не подумав, що я колись і без тебе дізнаюся?

Я урвав сам себе, а він мовчав, схиливши голову. Я усвідомлював, що перебрав міру, бо він ні в чому не був винен, і я сам, мабуть, на його місці поводився б так само. Я анітрохи не був ображений на нього за те, що він мовчав цілий місяць; йшлося лише про цю спробу втекти, про те, як він сховався від мене в оцій покинутій кімнаті, коли побачив, що я виходжу від Турбера, — але цього я не наважувався йому сказати просто так, бо це було б надто наївно і смішно. Я підвищив голос, називаючи його дурнем, але він і тоді не спробував захищатися.

— Отже, ти вважаєш, що нема про що говорити?! — кинув я роздратовано.

— Це залежить від тебе…

— Як це від мене?

— Від тебе, — вперто повторив в,ін. — Найважливіше було — від кого ти довідаєшся…

— Ти справді так гадаєш?

— Так мені здавалося…

— Це все одно… — пробурмотів я.

— Що… ти збираєшся робити? — спитав він тихо.

— Нічого.

Олаф дивився на мене недовірливо.

— Халь, адже я…

Він не закінчив. Я відчував, що він страждає, але не міг навіть зараз пробачити йому несподіваної втечі;

піти так, без жодного слова, було б для мене ще гірше, ніж непевність, яка привела мене сюди. Я не знав, що слід сказати; все, що з'єднувало нас, стало забороненою темою. Я подивився на нього саме в ту мить, коли він глянув на мене — кожен з нас навіть зараз розраховував на допомогу іншого… Я встав з підвіконня.

— Олафе… пізно вже. Піду… Не думай, що… що я на тебе гніваюся, нічого подібного. Зрештою, ми побачимося, може, ти приїдеш до нас, — я говорив через силу, кожне слово було вимученим, і він відчував це.

— Так ти… може, переночуєш?

— Не можу, знаєш, я обіцяв… Я не назвав її імені. Олаф пробурмотів:

— Як хочеш. Я проведу тебе.

Ми вийшли разом з кімнати, потім сходами спустилися вниз: надворі було зовсім темно. Олаф ішов поруч зі мною й мовчав.

Раптом він зупинився.

Став і я.

— Залишайся, — прошепотів він, наче соромлячись чогось. Я бачив лише невиразну пляму його обличчя, і більше нічого.

— Добре, — несподівано погодився я і повернув назад. Він цього не чекав. Постояв ще мить, потім узяв мене за плече й повів до іншого, нижчого, будинку;

в порожньому залі, освітленому кількома лампами, ми з'їли біля стойки вечерю, навіть не присівши.

За цей час ми обмінялися, може, десятком слів. Потім пішли на другий поверх.

Кімната, до якої він мене привів, була майже квадратна, витримана в матово-білих тонах, широким вікном вона виходила в парк, але з протилежного боку, бо я не бачив з неї і сліду заграви від міських вогнів;

там стояло свіжозастелене ліжко, два невеликих крісла, третє більше, присунуте спинкою до підвіконня. За вузькими прочиненими дверима блищали кахлі ванної кімнати. Олаф, опустивши руки, стояв на порозі, наче чекаючи, щоб я озвався до нього, і оскільки я мовчав, походжаючи по кімнаті й машинально торкаючись меблів, наче на мить робив їх своєю власністю, він тихо запитав:

— Чи можу я… зробити що-небудь для тебе?

— Так, — сказав я, — залиш мене одного.

Він не зрушив з місця, його обличчя спочатку зашарілося, а потім зблідло, раптом на ньому з'явилася посмішка — він намагався приховати нею образу, бо мої слова прозвучали образливо. Від цієї безпорадної, жалюгідної посмішки щось у мені наче обірвалося; гарячково поспішаючи скинути байдужу маску, яку я надів через те, що не зумів одразу знайти потрібного тону, я наздогнав його, коли він уже одвернувся, щоб вийти, схопив за руку і щосили потиснув, наче вибачався, а він, не дивлячись на мене, відповів таким самим потиском і вийшов. На своїй руці я відчував іще його міцний потиск.

Двері за собою він причинив так старанно й тихо, немов виходив з кімнати хворого. Я залишився сам, як того і хотів.

Тиша. Майже повна тиша. Навіть кроків Олафа, коли він ішов від мене, я не почув; у віконній шибі слабо відбивався мій величезний силует, звідкілясь нагніталося тепле повітря, крізь своє відображення я бачив темну смугу дерев, що потопали в ще густішій темряві.

Я ще раз окинув поглядом усю кімнату й сів у велике крісло біля вікна.

Осіння ніч лише починалася. Про сон нічого було й думати.

Я постояв біля вікна. Морок за ним, мабуть, був повен холоду й шелесту безлистих гілок, що терлися одна об одну, і раптом мені схотілось опинитися там, поблукати в темряві, в її безладді. Я вийшов з кімнати. У коридорі не було нікого. До сходів я йшов навшпиньках — обережність, мабуть, зайва, адже Олаф, очевидно, давно вже заснув, а Турбер, якщо й працював, то на іншому поверсі, у віддаленому крилі будинку. Я збіг униз, уже не намагаючись заглушити своїх кроків, вислизнув надвір і швидко попрямував просто себе. Напряму я не вибирав, тільки намагався йти так, щоб не бачити заграви міста. Невдовзі алеї парку вивели мене за його межі, позначені живоплотом, я опинився на дорозі і якийсь час ішов нею, аж поки не зупинився.

Я раптом подумав, що дорога веде до якоїсь оселі, до людей, а я хотів побути на самоті. Я пригадав, як Олаф говорив мені ще в Клавестрі про Маллеолан — нове місто, яке виникло серед гір після нашого відльоту; кілька кілометрів шосе, яким я йшов, справді складалися

майже з самих звивин та поворотів, що, напевно, оминали урвища, але в такій темряві я не міг розраховувати на зір.

Дорога ця, як і інші, не освітлювалася ліхтарями:

світилася сама її поверхня; однак цього було замало, щоб розгледіти хоча б хащі, якими заросли її узбіччя. Я зійшов з дороги і, йдучи навпомацки, опинився в гущавині невисокого молодняка. Круто піднявшись угору, я вийшов на велике голе узгір'я, це я зрозумів з того, що вітер гуляв тут вільно; кілька разів далеко внизу мигнула блідою змійкою якась ділянка шосе, з якого я зійшов, потім зникло й це останнє світло; я вдруге зупинився, і не стільки безсилими зараз очима, скільки всім тілом і обличчям, зверненим у бік вітру, спробував зорієнтуватися в цій незнайомій місцевості наче чужої планети; я хотів найкоротшим шляхом вийти на вершину одного з хребтів, що оточували долину, в якій спочивало місто, — але як можна було визначити потрібний напрям?

Раптом, коли цей намір здався мені вже безнадійним, я почув звідкілясь, справа, зверху, невпинний, далекий шум, трохи подібний до гомону хвилі, але водночас відмінний од нього. Вітер гуляв над лісом, що ріс десь там, наді мною. Не думаючи, я рушив у той бік. Порослий старою сухою травою схил привів мене до перших дерев. Я минав їхні стовбури з витягнутими руками, щоб захистити обличчя від колючих гілок. Незабаром схил став пологіший, дерева розступилися, знову довелося шукати шляху, вслухаючись у темряву, я терпляче чекав сильнішого порину вітру. Настала мить, коли простір озвався, з далеких вершин почувся протяжний спів — так, вітер тієї ночі був моїм спільником; я рушив навмання, незважаючи на те, що замість іти вгору спускався в глиб чорної яруги. Вгору я почав підніматися вже по дну яру, орієнтуючись за течією струмка, що дзюрчав десь неподалік. Я не побачив ного жодного разу, зрештою, він міг текти й під громаддям брил;

цей голос живої води ставав дедалі тихішим в міру того, як я піднімався, аж поки не замовк зовсім, а мене знову оточив високий ліс, напевно, сосновий, майже без підліска.

Землю вкривала м'яка ковдра старої хвої, де-не-де слизька від моху. Ця мандрівка наосліп тривала годин зо три; коріння, об яке я спотикався, все частіше обплітало валуни, що виступали з-під тонкого шару грунту; я трохи побоювався, що вершина виявиться зарослою лісом, в хащах якого так і закінчиться ця прогулянка по горах, але мені щастило: голою галявиною я вийшов на вкритий жорствою схил, що дедалі крутіше вів угору. Тепер я вже не міг зупинитися й на хвилину, бо каміння одразу ж починало з гуркотом сипатися під ногами; перестрибуючи з ноги на ногу, раз у раз падаючи, я видерся на один із крутих схилів ущелини.

Я не бачив ні міста, ні його вогнів, безслідно зникло і фосфоризуюче шосе, з якого я зійшов, ущелина вивела мене на галявину, зарослу сухою травою; про те, що я зайшов досить високо, свідчило зоряне небо, що ставало все ширше, — очевидно, інші гірські хребти, що закривали його, починали зрівнюватися з тим, на який я підіймався.

Пройшовши ще кілька сотень метрів, я здибав перші латочки, порослі ялівцем.

Якби хтось зненацька спинив мене в цій темряві й спитав, куди і чого я йду, я не зміг би відповісти; на щастя, нікого не було, і самітність цієї нічної мандрівки я напівсвідомо сприймав як принаймні тимчасову полегкість.

Схил ставав чимраз крутіший, іти було все важче й важче, але я йшов просто вперед, дбаючи лише про те, щоб не збочити, наче мав точно визначену мету. Серце працювало сильно і ритмічно, я дряпався вгору в якомусь забутті, дихаючи на повні груди й інстинктивно відчуваючи, що саме такі виснажливі зусилля мені зараз конче потрібні. Я розсував перед собою покручене ялівцеве гілля, інколи застрягав у гущавині, видирався і йшов далі. Колючі жмути ялівцевих голок дряпали мені обличчя, груди, чіплялися за одяг, пальці липли від живиці; на чистому місці зненацька налетів вітер, на'вально вдарив у груди і нестримно помчав уперед. Тим часом я поринув у ялівцеве море; в цих хащах застоялося тепле, нерухоме повітря, насичене міцним запахом глиці.

Па моєму шляху виростали якісь неясні перешкоди — валуни, смуги жорстви, що зсувалася під ногами. Я йшов уже, мабуть, кілька годин, але все ще відчував досить сили. Ущелина, що вела до невідомого перевалу, а може, й до вершини узгір'я, стала такою вузькою, що на тлі неба мені тепер було видно зразу обидва її високі схили.

Давно вже я залишив унизу смугу туманів, але ця холодна ніч була безмісячна, а зірки майже не давали світла.

З тим більшим подивом спостеріг я появу навколо мене і наді мною білуватих, довгастих плям. Що це сніг, я збагнув тільки тоді, коли почув під ногами сипкий хрускіт.

Сніг укривав не дуже товстим шаром майже весь схил, що круто здіймався вгору. Я би промерз, бо був легко одягнений, але вітер несподівано вщух. Тепер хрускіт ще виразніше лунав у повітрі — я пробивав шкаралупу старого снігу, грузнучи мало не по коліна.

На перевалі снігу майже не було. Виметені вітром, вимальовувалися над жорствою чорні силуети великих валунів.

Моє серце билося частіше, я зупинився і подивився в бік міста, його закривала вершина, і лише рудувата імла виказувала місце, де воно лежало в долині. Наді мною мерехтіли яскраві зірки. Я пройшов іще кільканадцять кроків і сів на сідлоподібний валун. Під ним зібралося трохи снігу, наметеного вітром. Тепер навколо панувала немовби цілковита темрява. Попереду здіймалися гори.

Та коли я подивився на схід, то помітив сіру смугу, що розчиняла в собі зірки, — то був початок нового світанку. На цьому тлі вимальовувалася крута, наче розрізана навпіл, вершина гори. І раптом моє заціпеніння минуло: безформна темрява навколо — чи в самому мені? — почала рухатися, осуватися, змінюватися, і я був так захоплений цим, що, здавалося, на мить втратив зір, а коли він повернувся, я вже бачив усе абсолютно інакше.

Небо на сході ледь сіріло над темною долиною, ще виразніше підкреслюючи чорноту гірського пасма, але я вже зміг би навпомацки показати кожну його ущелину, кожну розколину, бо.наче знав напам'ять, що мені відкриє день: ці місця були навічно викарбувані в мені. Це й було те, що лишилося без змін, чого я прагнув, що було таким самим, як і раніше, тоді як весь мій світ розсипався й згинув у півторавіковій пащі часу. Саме в цій долині минули мої дитячі роки — у старому дерев'яному будиночку на протилежному, зарослому травою схилі Лопця Хмар. Від фундаменту вже не залишилося, напевно, каменя на камені, останні колоди із стін давно перетворилися на порох, а скелястий хребет стояв незмінний, наче чекав на цю зустріч — може, саме неясна, підсвідома згадка й привела мене вночі саме на це місце?

Потрясіння зустрічі враз розкрило всю мою слабість, яку я так розпачливо ховав — спочатку під удаваним спокоєм, а потім, коли дерся на гору, — під такою ж удаваною завзятістю.

Я наосліп простягнув руку вниз і тремтячими пальцями підніс до рота грудку снігу.

Сніг танув, не вгамовуючи спраги, однак холод його немовби витверезив мене. Я сидів отак і їв сніг, ще й досі не зовсім упевнений в слушності свого здогаду і чекаючи підтвердження. Ще задовго до того, як зійшло сонце, з високості від поволі згасаючих зірок плавно спустився якийсь птах, склав крила і, посидівши на уламку скелі, почав наближатися до мене. Я завмер, щоб не наполохати його. Він обійшов мене, повільно віддаляючись, а коли я подумав, що він мене не помітив, повернувся з іншого боку, оминаючи валун, на якому я сидів, і ми отак якийсь час дивились один на одного, аж поки я неголосно озвався до нього:

— Звідки ти тут узявся?

Він не поворухнувся.

Побачивши, що він мене не боїться, я знову почав їсти сніг.

Він схиляв голівку то в один, то в другий бік, придивлявся до мене чорними намистинками очей, а потім, немов досхочу надивившись, несподівано розпростав крила й полетів геть. А я, спершись на шорстку поверхню валуна, зіщулившись, із задубілими від снігу руками, очікував світанку; вся ніч знову пропливала переді мною в безладних, уривчастих епізодах: Турбер, його слова, мовчання — моє й Олафове, імла — чорна й руда, гарячі потоки повітря, пульс мільйонного міста, висячі майдани та алеї, чашоподібні будинки з полум'яними крилами, різнобарвні поверхи вулиць, розмова з птахом, я жадібно їв сніг на перевалі, — усі ці картини були водночас і реальними, і нереальними. Так інколи трапляється уві сні: вони були згадкою і разом з тим забуттям усього, чого я не наважувався ворушити, бо весь цей час намагався знайти в собі згоду на те, з чим не міг погодитися.

Але то було раніше і скидалося на сон.

А зараз, тверезий і насторожений, у повітрі, аж срібному від сірості, я, очікуючи дня, спостерігав, як повільно виринають з імли суворі урвища, ущелини, осипи; вони випливали з ночі, як мовчазне підтвердження реальності мого повернення, і вперше за весь цей час — вже не чужий на Землі, вже підвладний їй та її законам, без бунту, без жалю — міг я думати про тих, хто летітиме по золоте руно зірок…

Сніги на вершині хребта спалахнули золотом та білизною, він височів над долиною, повитою ліловою сутінню, могутній і вічний, а я, не закриваючи очей, повних сліз, у яких відбивалося його сяйво, повільно підвівся й пішов униз, на південь, де був мій дім.