1

— Власне, все почалося з отруєння нашого песика, — мовила економка папі Трекова. — Ми його звали Чадуник.

Детектив Кост знуджено занотував у своєму записникові: «Отруєно собаку» — і без особливої цікавості слухав далі.

— Але зважте, пане, його, власне, звали не Чадуник, це ми тільки так кликали песика по-домашньому. Справжнє його ім'я за родоводом — Сір оф Рівер, а його батьків звали Дракон та Бетті.

— Облиште про це!

— А його прапредка, дворазового чемпіона Голландії, звали Мідуел Маккей.

— Маккей?

— Ви його знали?

Кост похитав головою. Так звали одного німецького письменника, що жив у Англії. Ало той був Джон, а не Мідуел. Кост не вельми цікавився літературою, проте колись, давненько, йому доручили справу банди злочинців, що називали себе анархістами. Тоді Кост сумлінно перечитав усе, що було видано чеською мовою про анархістів, і натрапив на книжку отого Джона Маккея «Анархісти».

— Цей ваш Чадуник був бульдог?

— Де там бульдог — шотландський тер'єр. У народі їх ще звуть швабрами, та ви, певне, це знаєте. Такий собі гарнюсінький, милий песик, — майже закохано упевнила детектива бездітна, велично огрядна пані Трекова. — Скільки живу, поряднішого песеняти не бачила, його любили всі.

Кост теж любив собак, але було вже по дев'ятій, а він мав ще оббігти мешканців аж трьох квартир. Сумно дивився, як на покинутому шезлонгу малесенький павучок фанатично снував своє мереживо, дарма що був уже кінець вересня,

— Отже, вашого собаку отруєно? Маєте на когось підозру?

Трекова багатозначно помовчала, а тоді проказала:

— Його, власне, не отруєно на смерть. Тепер він, бідолашний, лежить у лікарні. І я сподіваюся, що очуняє, хоч має заслабке серце,

— Я також сподіваюся, — сухо мовив Кост. — Ви вже повідомили кого слід?

Трекова похитала головою:

— Боронь боже, пані не дозволила! Вона не любить, коли до нас ходять офіційні особи. Та й, мовляв, яка з того нам користь. Сердешному Чадуникові однаково від того не полегшає… А втім, — дещо драматично додала пані Трекова, — якщо хочете знати мою думку, то справжня причина, мабуть, в консервах, — Коли ж Кост, нічого не розуміючи, вирячив на неї очі, докинула: — Щиро кажучи, я не думаю, щоб хтось намагався отруїти песеня, бо це вчинила сама мадам. — Зупинивши помахом руки детектива, Трекова вела далі: — Звісно, вона отруїла його несвідомо, просто їй шкода було консервів з яловичини, що лежали в нас іще з тридцять восьмого року. Коли я знайшла в коморі бляшанку й сказала, що її треба викинути, у мадам, на жаль, саме був черговий напад скупощів, і вона заперечила: ні, мовляв, консерви ще цілком добрі, приготуйте з них Чадуникові обід. Я послухалась, а за годину по тому Чадуник почав скавучати. Аби ви тільки чули, як цей бідолаха вміє скиглити!

— Але ж якщо ваше песеня отруїлося консервованим м'ясом, — сердито мовив Кост, — то це не має нічого спільного з грабунком. І взагалі найкраще, певне, буде, якщо ви познайомите мене з пані Салачовою.

— На жаль, цього я не можу зробити. У мадам репетиція нової вистави, і вона в театрі.

— Але ж, людоньки, що ви собі думаєте! До вашого помешкання вдерлися злодії, як ви самі свідчите, десь між першою і другою годиною ночі. А нас ви кличете аж о дев'ятій. Та ще й тоді, коли головного свідка немає вдома. То принаймні покажіть мені кімнату, де це сталося.

— Це також неможливо, — відповіла Трекова. — Пані той покій замкнула.

Кост вибухнув:

— Знаєте, що я вам повім: розслідуйте усе самі, А як схопите грабіжника, зателефонуйте нам. Це ж просто злочин — морочити людей, які й без вас мають клопоту по саму зав'язку. Ваша пані викликає мене, а сама замикає кімнату і йде собі на репетицію. Може, вона боїться, що я її пограбую? Отже, перекажіть їй усе й бувайте здорові.

— Я б вам не радила кокошитися від самого ранку. По-перше, мадам вас взагалі не викликала, а зробила це я. По-друге, коли я сказала, що так цього не полишу й зателефоную до КНБ, вона одразу кудись повіялась. А як вона вмовляла мене, щоб я вам не дзвонила! — Я нічого не розумію.

— Тоді я розкажу вам усе докладно. Спершу трапилася ота притичина з бідолашним Чадуником, мадам це дуже вразило. Тільки-но почула песикове скавучання, схопилася за голову й почала репетувати, ніби хтось отруїв собаку навмисне, аби вдертися до нашого помешкання. Я почала втішати мадам, дала їй понюхати рештки консервів. Після цього вона переконалася, що Чадуника отруїла сама, і послала мене з песиком до санаторію «Полегкість», яким керує її добрий приятель професор Соумар. Той мене запевнив, що врятує Чадуника. Відтак мадам заспокоїлась і поїхала до театру. Згодом повернулася, подзьобала па кухні з пателень та каструль, пішла нагору й добрі дві години крутила платівки з Бетховеном. Бачте, він її заспокоює. Потім подзвонила, щоб я приготувала їй чаю, але тільки-но нагрілася вода, мадам передумала. То я лягла собі спати. Не встигла задрімати — знову дзвонить. Мовляв, золотко, не гнівайтесь, але чаю я все-таки випила б. Коли я принесла їй нагору чаю, то почула, що вона з кимось розмовляє по телефону. Ага, думаю, нині матимемо нічну зміну! Себто вона, як не може заснути, телефонує знайомим і теревенить з ними.

— Це справи не стосується! — сердито перебив Кост. — Пані Трекова, чи не здається вам бодай іноді, що ви не сама на світі? Їй-право, у мене для вас немає стільки часу. Отже, ви спинилися на тому, що ваша господиня з кимось розмовляла.

— Оскільки мадам говорила значно приязніше, ніж завжди, я вирішила, що вона розмовляє з композитором Гейтманеком, — відказала економка трохи дратівливо.

— Звідки ви знаєте, що це був саме він? — спитав Кост неприязно.

— З голосу. Якби пан прослужив п'ятнадцять років у актриси, то не дивувався б. Мадам має зо сто інтонацій, п'ятсот різних усмішок і, вважайте, кілька десятків поглядів. Для кожного — інше. Словом, то був Гейтманек, але не в тім річ.

— А в чому ж? — гримнув Кост, насилу стримуючи злість.

— А в тому, що десь о пів на дванадцяту телефон іще працював. — Кост запитально дивився на Трекову, і вона вела далі: — Я поставила їй чашку з чаєм на нічний столик і можу забожитися, що на ньому не лежало ніяких ножичків. — Кост ледве стримував лють. — Не лежало там нічогісінько, опріч книжки Шоу «Путівник інтелігентної жінки по соціалізму і капіталізму», що її мадам придбала за моєю порадою. Знаєте, я завше їй дорікаю, що вона читає багато белетристики і геть занедбала поважну літературу… — За хвилину Трекова добулася до своєї спальні, яку змалювала детективові з бальзаківською докладністю. Потому задоволено мовила: — А десь так за півгодини почався отой рейвах.

— Нарешті! — з полегкістю зітхнув Кост. Трекова нищівно зиркнула па нього:

— Сплю, коли це нараз чую удари гонга, як грім! — Обличчя її набрало трагічного виразу. — Мушу сказати, що прокидаюсь я поволі, якщо засну міцно. Тож пані довелося калатати довгенько. Поки я намацала вимикач, поки накинула халат…

— Змилуйтеся, — простогнав Кост, — чи не краще вам почати з того, як ви прийшли до господині?

— Але я в неї не була! — заперечила Трекова. — Лишень стояла під її дверима. Мадам на ніч замикається.

— Але кінець кінцем вона вам усе-таки відчинила? — Кост ледве володів собою.

— Саме так, як ви сказали, кінець кінцем. Стукаю в двері, а вона верещить: «Трекова, тут хтось був!» — «То відчиніть», — кажу. А вона знов: «Тут хтось був». З усього видно, очманіла зі страху. Я кричу: «Та відімкніть-бо!» А вона: «Трекова, коли ж в мене ноги тремтять…» Любий пане, я в мадам уже п'ятнадцять років і могла б про неї написати книжку. Знаю, з якого боку до неї підступитися. Ото й скакала б я під її дверима півгодини, поки вона відчинила б. Ні, до мадам треба з вихилясом. Я й кажу спокійно: «Гаразд, мадам, я вибіжу на вулицю й гукатиму патруля…» На моє вийшло: тільки промовила це, ноги їй перестали тремтіти, ї вона враз відчинила.

— Слава тобі господи! — вдячно мовив Кост.

— Але такою я її ще не бачила, навіть коли над Прагою літали бомбардувальники. Геть перелякалася.

— Чого? Кого?

Трекова тільки стенула плечима й епічно провадила:

— Друге, що мені впало в око, — був безлад у кабінеті біля спальні мадам. Довкола письмового столу валялися папери, шухляди висунуто, деякі лежали на підлозі,— словом, так наче там попорядкувало гестапо. Дарма що душа мені сховалася в п'яти, я рушила до кабінету, але мадам заверещала, аби я туди не заходила. Я залюбки послухалась і мовила: «Схоже на те, що ви заскочили його на гарячому». Не встигла я це вимовити, як мадам посиніла ще дужче й прошепотіла жалібно, наче в останньому акті «Дами з камеліями»: «Золота пані Трекова, дорогенька, мені щось недобре… Будьте такі ласкаві, принесіть краплі. Вони, либонь, у їдальні за барочними дзиґарями…» І це була та пастка, яку вона мені придумала мимохідь.

— Чому пастка? Яка пастка? — сердито спитав Кост.

— Таж цих крапель у їдальні не було, бо мадам тримає їх у шухлядці свого нічного столика. А послала мене по них тому, що там сто шухлядок, слоїків і склянок. Я нишпорила хвилин десять, чую — знов калата в гонг. Біжу до неї, а мадам мені каже: «Трекова, хай вам усячина, як вам не соромно залишати мене так довго саму!»

— Коли б я тільки знав, навіщо ви мені розповідаєте всі ці дурниці! — застогнав Кост.

— Ще я забула сказати, що на столику біля неї лежали ножички, — ніби сама до себе мовила Трекова.

«Ще п'ять хвилин — і я застрелю її», — подумав Кост.

Не здогадуючись про цей присуд, Трекова провадила.

— «Тих крапель, — кажу їй, — я не знайшла. Тепер подзвоню до КНБ». — «Зробіть ласку, люба», — мовить мадам і лягає на канапі, мов антилопа, що здихає. Я зняла трубку, але гудка не почула. Мене це не дуже здивувало: у нас із телефоном щодня якась історія. Звичайно мадам забуває встромити вилку в розетку.

«Ще три хвилини», — подумки сказав Кост.

— Глянула — з вилкою все гаразд. Відтак знову пробую телефонувати, але знов нічого не виходить. «Не щастить, — каже мадам невинно, мов Джульєтта до того, як побачила Ромео. — От негідник, вередує саме тоді, коли найбільше потрібен!» — «То я до КНБ піду», — пропоную. «Я вам дивуюся, — відказує мадам, — невже у вас стане совісті кинути мене тут напризволяще?» — «Але, — відповідаю, — щось же треба робити; хтось сюди вдирався, а ми спокійнісінько ляжемо спати, ніби нічого й не сталося?» Отут, пане, й почалось. «Як ви можете так категорично твердити, — напалася вона на мене, — що сюди хтось удирався?» — «Навіщо тоді ви зчинили такий ґвалт? — заперечила я. — А рейвах у вашім кабінеті?» — «Який рейвах? — питає вона медово. — Будьте такі ласкаві, покажіть мені цей рейвах!» Я, звісно, метнулася до кабінету. Та ба — двері було замкнено, «Усе, врятувалася», — подумав Кост, а вголос мовив:

— Що ви кажете? І замкнула їх ваша господиня?

Трекова кивнула головою.

— Та й не тільки це. Вона все в кабінеті прибрала, ніде й сліду паперів. «А де папери?» — вже я на неї з мокрим рядном. «Які папери?» — питає невинно, мов дитина. Я на це: «Папери зі столика, що валялися на підлозі, я їх бачила на власні очі». — «Господь з вами, коли ви це могли бачити!» Мадам раптом забула, що їй тільки-но було погано і що ноги їй тремтіли, сковзнула на килим, скорчила для мене першокласну заспокійливу усмішку і сказала: «Трекова, той столик замкнено, і ключик від нього лежить в оцьому столику біля моєї канапи». Тоді повела мене до дверей на терасу: «Ці теж замкнено і ключик стирчить у щілині. Чи не так?» — «Чом же це ви калатали як божевільна в гонг? — напустилась я на неї.— Може, й цього не було?» Вона похитала головою, всміхнулася, полоскотала мені під лівою лопаткою і мовила: «Голубонько, годувальнице моя дорогенька, подаруйте мені це. Щось мені приверзлося, і я спросоння зачепила гонг. Оце й усе, золотко. А тепер ідіть спатки й вибачте мені, що потурбувала вас».

— Пані Трекова, — сказав Кост, — ви пам'ятаєте те місце в біблії, де Каїн убив Авеля? Признаюся вам чесно, що коли й далі так піде, то буде з вас Авель. Єдине, що я від вас хочу, — це факти. Я записав усього-на-всього п'ять рядків, а ви забрали в мене ось уже півгодини.

— Пане, — з гідністю відповіла Трекова, — я читала, що КНБ — це не колишні поліцаї, а друзі людей, А ви, бач, який — погрожуєте мене вбити. А за віщо? За мою зичливість. Я…

— Гаразд… — відказав Кост зовсім кволим голосом, — докінчуйте вже як умієте. І якщо після всього я лишуся живий, — викличте таксі, хай одвезе мене до вашого Чадуника.

— Але можете собі уявити, — вела далі Трекова, — спати я вже не могла.

— Каїн і Авель, — муркнув Кост.

— Весь час наслухала, чи мадам знов не «зачепить» гонг, а о шостій ранку мені це набридло.

— …Авель!

— Я одяглася, — сказала Трекова люто, — і пішла до саду, хоч іншим разом…

Кост ніби ненароком стромив руку до кишені, де детективи тримають револьвери.

— Але ж про це я мушу вам розказати, — додала з відчаєм Трекова, — на цей час я вже в усьому розібралася. Безладдя в кабінеті я бачила, бачила розкидані папери, то н зметикувала: мадам послала мене по краплі, щоб устигнути прибрати там.

— Але навіщо це було їй? — спитав Кост і витяг руку з кишені.

— Так, це питання, як сказав Гамлет, — мовила Трекова замислено. — Цього я не знаю і покликала вас для того, щоб ви це розплутали.

— Розплутати це може лише той, хто висповідає пані Салачову. І такою людиною повинні бути ви. А я знаєте що вчиню? Піду собі, бо, власне, нічого не сталось, як твердить ваша мадам.

— Коли ви підете, — вигукнула Трекова, — то з вас потім стане Авель. Тут щось є, і ви мусите допомогти мені це розплутати. Будь ласка, ходіть за мною.

В саду, за кілька кроків од стіни, була альтанка, в ній стояв столик, і на ньому лежав притиснутий камінцем шматок картону.

— Це я знайшла тут уранці,— проказала Трекова драматичним шепотом.

Кост побачив звичайний малювальний картон, прямокутний за формою, на якому акварельними фарбами було намальовано пейзаж: величезна плакуча верба опустила свої коси над берегом і гладінню ставка з порожнім човном.

— Що б це могло бути? — спитав Кост,

— Я ходжу сюди вишивати, — мелодраматично провадила Трекова. — Увечері цього тут ще не було. Мадам пішла до театру, а коли поверталася, то не могла цього покласти, бо я чула, як вона йшла доріжкою просто до вілли. Певно, це лишив той чоловік, що вдерся вночі.

— Дивно, — сказав Кост і ще раз оглянув малюнок, але не знайшов на ньому нічого підозрілого. Ніякого підпису чи напису, взагалі нічого. — Т-так, мене це починає цікавити, — промимрив він.

— Оце вже добре, Каїне, — зраділа Трекова. — Я показала це мадам, а вона: «Ну й халтура ж». І хоч мовила спокійно, зблідла як смерть. А я їй на те завважила, що, мабуть, це зв'язано з нічною пригодою.

— А вона що? — спитав Кост.

— Враз оговталася, бо відповіла зовсім спокійно: «Не було ніякої пригоди, золотко, викиньте це з голови». Я ж сказала, що не можу так цього полишити, бо, зрештою, йдеться і про мою безпеку, і я все-таки повідомлю КНБ. «Я забороняю вам це робити, — крикнула мадам, — не дратуйте мене зранку». Але коли я наполягала на своєму, вона стенула плечима і знов кудись повіялась. Якби йшлося не про велику артистку, я сказала б, що вона зникла, наче сморід. Я хвилю повагалась і все-таки вирішила піти до КНБ, хоча б заради телефону.

— А що з ним, до речі, було? — спитав Кост.

— Таке, пане, що й до смерті не вгадали б, — скорботно мовила Трекова. — Мадам, коли я плигала під дверима, перерізала ножичками дріт. Тож, звісно, я могла набирати номер до самого ранку. Що ви на це скажете?

— Що це погано тхне, — відповів Кост, кидаючи сигарету. — Але все це обходить вас, а не нас, якщо ваша господиня хоче, аби про те ніхто не знав. Я доповім кому треба і скажу, щоб сюди час від часу навідувались.

І пішов.