Розділ третій ЗАГАДКИ ЧЕРВОНОЇ КРАСУНІ

На світанку Юрко схопився з ліжка, вибіг на подвір'я, вмився під мідним умивальником. На його боці чітко видніється напис: «Тула, 1791 год», а під написом дванадцять медалей. Мати розповідала, що цього пузаня татко знайшов років двадцять тому в старому лісі, за Шляхетським болотом.

Небезпечне і підступне те болото. На зеленій рівнині видніються засновані густою ряскою озерця; потрапиш — засмокче бездонна трясовина. Ідеш болотом, а воно вигинається, пружинить під ногами, як гумове, тримає на собі людину до першого «вікна» або ледь примітного озерця. Посеред болота височить косогір. На ньому з давніх-давен росте дубовий ліс, який називається Гаркушиним, бо колись там табором стояв славетний повстанець Гаркуша. Підняв він селян-кріпаків проти панів, палив маєтки, карав за утиски та знущання над людьми. Довго не давав Максим Гаркуша спокою панам, часто багряніло небо від пожеж, тремтіли багатії в своїх покоях, чекаючи розплати. І нарешті послав цар проти непокірних повстанців добірне військо. Обложили Гаркушу вороги з усіх боків — і довелося йому відходити берегом річки Купельниці в ліс, рятуватися серед непрохідного болота. Не скорилися повстанці ворогам, рубалися, поки руки тримали шаблі, і всі полягли на високому косогорі.

Хоча й недалеко від села той ліс, але Юрко ніколи там не був улітку. Батько і мати наказували: «У Гаркушин ліс не ходи, бо там трясовина!»

У Гаркушин ліс можна потрапити заболоченим берегом річки. Над самим берегом звивалася вузенька стежечка, якою дикі тварини ходили на водопій. Лише взимку до лісу заглядали мисливці, бо там водилося багато зайців та лисиць, часом зустрічалися лосі, олені, вепри. Колись, розповідала мати, пани Хоткевичі влаштовували там полювання. А потім на галявині смажили дичину, бенкетували, пригощали своїх гостей. На одній з галявин батько вже після революції, як пани Хоткевичі втекли за рубіж, знайшов умивальник. Він лежав під старезним дубом, засипаний прілим листям, і тьмяно виблискував позеленілим боком. Тато приніс знахідку додому, почистив її і повісив біля ґанку…

Можна уже й до Кравця рушати, треба розповісти йому про втікача з Бобрового острова.

Погляд Юрка знову зупиняється на умивальнику… Ще колись, як Юрко був маленьким, бабуся Улита розповідала йому про Шляхетське болото, ніби воно і палац з'єднані підземним переходом. Чи так воно, чи ні, а подумати та розпитати людей варто. Від палацу до Шляхетського болота три кілометри. За болотом — село Стара Гута.

А біля села — давні каменоломні. Лейтенанта, мабуть, зацікавили ті каменоломні, бо навіщо б він показував Юркові їх план та просив перекласти написи німецькою мовою. І старий сліпий дядько Архип, що був колись панським єгерем, розповідав, бувало, що пани, як водили його в Гаркушин ліс, то зав'язували очі хусткою і вели, ніби погребом, бо повітря було якесь затхле, несвіже. Люди не дуже й вірили сліпому, бо він часом про такі чудеса говорив, що не тільки дорослим, а й дітям ставало смішно. Років зо два до нападу фашистів дід Архип зайшов у вишивальну артіль, приніс своїй дочці обідати, бо та так поспішала на роботу, що й поснідати не встигла. І Юрко теж приніс матері обід.

Там дядько Архип довго балакав про панів та їх звички, пригадував минуле. Оповідав він тоді й про Шляхетське болото. Нібито пан, як ішов на полювання з своїми братами в Гаркушин ліс, то обов'язково брав його — єгеря. Пани вполюють дичину, а він вепра смажить. Приходив дядько Архип у палац, там йому зав'язували очі хусткою і кудись вели. Потім єгер опинявся в Гаркушиному лісі — і йому розв'язували очі. Тут ще дідові можна було вірити, але далі починалося несусвітне. Єгер розказував, що якось пани поверталися з полювання, а лакей Федір Пампушка, будучи напідпитку, недбало зав'язав єгерю очі. І він бачив у кам'яному довжелезному коридорі чоловік п'ятдесят залізних людей у плескатих шоломах, які охороняли панів; звісно, Архипові ніхто не повірив, бо нема і ніколи не було на світі залізних людей. А тут їх ціла ватага. Ще він розказував, ніби на лісовій галявині знаходиться тайник, а в ньому заховано два срібних самовари, тарілки, виделки, келихи. Неподалік тайника на дубі висів мідний умивальник. Мати попросила дядька Архипа зайти до них і поглянути на знайдений татом. Прийшов, довго мацав мідну знахідку і сказав:

— Він! Це вже я точно скажу! Я й сам руки мив під цим пузанем. Думаєте, вигадую? Ні, не вигадую. Чекайте, добрі люди, на умивальнику напис повинен бути: «Тула, 1791 год». Є такий напис?

— Є,— відповіла мати.

— От бачите! — зрадів дід. — А то все думають — вигадую. Там і тайник, отак, по ліву руку від умивальника, а в тайнику два срібних самовари, срібні виделки, тарілки! Хай Василь піде та пошукає. Під дубом той тайник. Дуб вузлуватий, старий…

Тато ходив у той ліс, шукав під дубом панський тайник, але нічого не знайшов. Старих дубів у Гаркушиному лісі багато, і під кожним дубом копати не будеш. То й сказав тато:

— Вигадав Архип! Як і було там щось, то пани, напевно, все з собою прихопили! Нема ніякого тайника. Добалакався вигадник до залізних вояків. Може, йому щось і приверзлося, а він тепер людям голови морочить.

Спогади про батька навіяли смуток. Нема тата, загинув. А він ще зовсім молодий, всього мав сорок п'ять років. Такий, як і лейтенант Вершина. Міг би ще жити і жити, якби не напали на нашу землю фашисти. Поліг татко, як герой, — танк ворожий підірвав і сам загинув. А скільки неприємностей він мав від працівника міліції Шарпинського. Тепер же виявляється, що той однодумець петлюрівця Сиволапа. Скільки ж він лиха завдав людям. І коїв те лихо іменем справедливості, галасував, ніби вірою й правдою служить Радянській владі і захищає її від ворогів…

На околиці села почувся гуркіт моторів. Через кілька хвилин на перехресті вулиць з'явились зелені бронетранспортери з есесівцями. Фашисти висипали з машин і заходилися полювати курей. То тут, то там лунали короткі автоматні черги. Три солдати зайшли до Берегових. Есесівець в лискучих шкіряних галіфе блимнув на Юрка безбарвними очима, сердито вигукнув:

— Яйки давай! Живо!

Не чекаючи відповіді, він швидко збіг на ґанок, штовхнув ногою двері, наставивши поперед себе автомат, зайшов у хату. Біля печі стояла табуретка, а на ній казан з начищеною картоплею. Німець чоботом штовхнув табуретку, вона перекинулася, і картопля розсипалася по підлозі. Фашист підійшов до мисника, зняв горщик, заглянув у нього і кинув на підлогу. Потім зайшов у кімнату, побачив на ліжку Галину Іванівну і Лесю, стягнув з них ковдру, наставив на перелякану пополотнілу жінку автомат, сердито гукнув:

— Документи!

Галина Іванівна злякано казала:

— Зараз, пане! Зачекайте хвилину…

Солдат схопив Галину Іванівну за косу, стяг її з ліжка і вдарив в обличчя, гукаючи: «Давай папір!» Леся забилася в куток і закричала:

— Юрко! Маму вбивають! Юрко!

Юрко вибіг на ґанок, хотів зайти в кімнату, але солдат, який стояв на порозі, ніби обценьками схопив його за шию. У хлопця від болю потемніло в очах.

Молодий есесівець з обличчям, густо вкритим рудим ластовинням, ввів у хату матір і сказав старшому:

— Нічого підозрілого не знайдено.

Мати, побачивши розпростерту на підлозі Галину Іванівну і Юрка, який намагався вирватися з рук дебелого німця, підбігла до мисника, взяла Юркове посвідчення, видане минулої осені Маєром, ткнула його в руки старшому. Той, недбало глянувши на документ, наказав солдатові:

— Курт, відпусти хлопця! Ми, здається, влипли в неприємну історію. — Потім звернувся до Юрка: — Це твоє посвідчення?

У Юрка страшенно боліла шия, і він не міг ворухнути головою, тяжко було й говорити, але він проковтнув нудотний клубок, що застряв у горлі, і сказав:

— Моє!

— Чому ж зразу не сказав, що ти фольксдойч? Чи ти думаєш, у тебе на лобі написано, хто ти є?

Фашисти навіть попросили пробачення і вийшли з хати. Старший дістав з кишені грудочку крейди, написав на дверях: «Увага! Тут мешкає родина фольксдойчів. Ніякій екзекуції не підлягає. Шарфюрер військ СС Курт Шмідт».

Мати накрапала в чарку валер'янки і дала випити Галині Іванівні:

— Не плачте… Могло бути й гірше! А ти, Юрку, чому не сказав, що ти фольксдойч?

— Я тільки хотів рота розкрити, як він схопив мене за шию…

Поснідавши, Юрко сказав:

— Мені до Славка треба піти.

— Краще зачекай, — порадила мати, — хай трохи пересядеться, бачиш, що робиться. Поїдуть карателі — тоді й підеш!

— Ні, мамо, треба зараз. А щоб не чіплялися, візьму посвідчення.

Юрко поволі, щоб не привертати до себе уваги, рушив до приятеля. На подвір'ях голосили жінки. Фашисти позабирали в людей корів, свиней, навіть кіз. Карателі заготовляли для себе продовольство. На околиці села Юрко побачив колону бронетранспортерів, вантажних машин.

Славко колов під повіткою соснові кругляки.

— Добрий день, Славко! Кравець дома?

— Дома, а нащо він тобі?

— Поговорити треба.

— У світлиці.

У просторій хатині за столом сидів Кравець. Юрко привітався, зупинився на порозі, несміливо переступав з ноги на ногу.

— Що там у тебе? Сідай, бо правди в ногах нема, — одклав газету той.

Не поспішаючи, намагаючись нічого не пропустити, Юрко почав розповідати про все, що трапилося під час поїздки. Кравець слухав уважно, час від часу погладжуючи рукою чорну, аж лискучу, бороду.

— Кажеш, хімічна зброя, а полонені перебувають у радгоспі «Літки»… Підеш зараз до діда Захарка і попередиш втікача, що днів через три-чотири ми заховаємо його в безпечному місці.

— Він і там у безпечному.

— Дивак ти… — насупився Кравець. — Не будеш же ти йому казати, що відправимо до партизанського штабу. Про партизанів ми нічого не знаємо і не повинні знати. Післязавтра прийдеш до мене о п'ятій годині вечора, є важлива справа.

Потім похапцем накинув на себе чорну свиту, одягнув капелюх, взяв ціпок і, не кваплячись, попрямував за село, де мешкав лісник Трохим Свічка.

Юрко теж вийшов на вулицю і берегом Прип'яті пішов до діда Захарка. Той сидів на порозі і стругав зубці для граблів. Побачив хлопця, усміхнувся:

— Можна мені з ним поговорити? — спитав Юрко.

— А чому ні? Поговори.

Дід завів Юрка в хатину, підняв потаємну ляду, показав на чорний отвір.

— Зараз свічку засвічу, а там драбина.

Мерехтливий вогник освітив сірі кам'яні східці. Під хатиною була вибита в вапняковому грунті кімнатка. На сіні, застеленому вовняною ковдрою, лежав Клюев, одягнений в білу дідову сорочку та в полотняні штани.

Побачивши Юрка, він підвівся, подав руку:

— Спасибі дідусеві, відпоїв мене зіллям та молоком… А в тебе що?..

— Говорив я з однією надійною людиною, розповів про вас, і та людина пообіцяла переправити вас в безпечне місце через два-три дні.

Клюев підвівся на лікті, нетерпляче сказав:

— Не надійне та безпечне місце мені на думці! Мене доля моїх товаришів хвилює! До партизанів треба дорогу шукати.

— Я не знаю, де партизани. Ви не хвилюйтеся, набирайтеся сили, бо доведеться вам пройти не один десяток кілометрів.

— Спасибі за порятунок і за добрі вісті.

А вранці через кілька днів, коли вулицями села проповзли чорні фургони, до Берегових прийшов Кравець, привітався, сів за стіл:

— Вибачте, що прийшов так рано. Поспішав, щоб застати вас, Маріє Федорівно, бо думав — підете на роботу. Є в мене до вас важлива справа… Кажуть люди, що до війни у вашій артілі ткали килими, скатерті, плахти…

— Ткали, — відповіла мати, — але ниток немає. Галина Іванівна сиділа в кутку на табуретці, чистила картоплю. Мовчала, вдавала, що не помічає Кравця. Той зиркнув на неї, посміхнувся і сказав матері:

— Прийшов просити вас, щоб вив'язали мені светра, бо нема в чому й зігрітися. Пряжу я вам дістану, яку скажете, і за роботу розплачуся. Чи зможете?

— Зможемо, — погодилася мати. — Ми колись, ще до революції, робили такі речі. Нам навіть з Києва замовлення надходили. Верстати в нас є. І в'язальниці чудові, і гаптувальниці. До війни наші килими на всесвітній виставці в Парижі срібну медаль одержали! А за вишиті сорочки золоту присудили. Це ремесло в нашому селі з давніх-давен ведеться.

— Спасибі, Маріє Федорівно, я вам теж постараюся добром за добро відплатити.

У цей час Галина Іванівна підвелася з темного кутка, і світло впало на її побите обличчя. Кравець співчутливо глянув на неї і запитав:

— Що це з вами, добродійко, трапилося? Хто це вас так розмалював? Чи, бува, не поліція?

Галина Іванівна зневажливо зиркнула на Кравця і нічого не відповіла, заходилася мити картоплю.

— Карателі п'яні в хату забігли, — пояснила мати, — знущаються над людьми. І досі до тями бідна жінка прийти не може. Що ви хочете? Живемо на окупованій території…

Галина Іванівна дістала з кишені хусточку, витерла очі.

— Терпіти треба, — промовив Кравець, — нічого не вдієш. І як не тяжко, а ніколи не треба втрачати віри в настання кращих часів. Живи і сподівайся на краще! І треба більше людям вірити!

Кравець привітно глянув на Галину Іванівну:

— Не журіться, добродійко! Заспокойтеся і не переживайте.

Кравець говорив усміхаючись, поблискував своїми пронизливими карими очима, задоволено погладжував жилавою рукою чорну бороду.

— Нема мені про що з вами радитися, — неприязно відказала Галина Іванівна, — ми різні люди. І взагалі навіщо ця розмова?

— Це вже ви даремно, добродійко, — лагідно говорив Кравець. — Хай вам і не подобається людина, а поговорити з нею варто тактовно. Треба вірити і сподіватися на краще. Тоді легше буде й лихоліття пережити.

— Я ж вам сказала, що мені ваші повчання не потрібні! — відрізала Галина Іванівна.

— Як сказати, — загадково кинув Кравець. — Сам я родом з Києва, там працював.

— А як прийшли німці,— в'їдливо перебила його Галина Іванівна, — кравцювати почали, людей втішаєте. Самі ж переживаєте в теплі та достатку тяжку годину. А інші… Чи не так, добродію? Неприємно, мабуть, слухати такі речі. Але я кажу правду!

— Істинну правду кажете, — погодився Кравець, — тільки зараз не про це мова. Колись і на цю тему поговоримо. Недавно я був у Києві. І зустрів на станції свого сусіда. Так той і розповів, що місяць тому він потрапив у полон і втік з ешелону, як везли у Німеччину. А дружина його вже й не чекала, бо ходили чутки, ніби загинув під Хоролом. А він живий і здоровий. Тяжкі бої ідуть зараз на фронті, так мені сусід розповідав, що хоробро б'ється Червона Армія. Дивізія, де служив сусід, звання гвардійської удостоїлась, а його командиру Вострикову Олексію Тихоновичу звання Героя Радянського Союзу присвоїли.

Галина Іванівна рвучко повернулася до Кравця:

— Що ви сказали? Кому присвоїли звання Героя?

— Полковнику Вострикову Олексію Тихоновичу. У мене колись був знайомий — Олексій Тихонович Востриков. От я й запам'ятав це прізвище.

Галина Іванівна мимоволі зронила:

— Живий Альоша!.. І Героя присвоїли! — вона глянула на матір: — Невже це… Ви чули?

— А що таке? Чого ви радієте? Хто вам цей Востриков? Може, яка рідня? — спокійно спитав Кравець.

— Училися разом… — відказала Галина Іванівна, — за одною партою сиділи. Спасибі вам за добру звістку.

— Така моя натура — втішати людей в тяжку годину. От бачите, добродійко, знайшлося про що поговорити. Виходить, я вам радісну звістку приніс. А ви, даруйте мені на слові, і не привіталися зі мною. Негоже так. Не судіть когось і не будете судимі. І не раджу так із поліцією розмовляти, як зі мною, — лихо вам може бути, хоча ваш чоловік і репресований більшовиками, і сотником служив у Петлюри. Негоже так…

Мати винесла з хатини плетений кошик, сказала:

— Я вам хочу трохи борошна дати на коржі.

Юрко взяв кошик і вийшов з Кравцем на вулицю.

— Порадував вашу квартирантку, — мовив той — Воює її чоловік відважно — Герой! Лейтенант доручив мені передати квартирантці цю радісну звістку. А вам подяка за врятування втікача з Бобрового острова. Цінні матеріали вихопив у ворога той чоловік. Сьогодні вночі ми вивезли його в ліс.

— А звідки лейтенант дізнався, що Лесиному таткові присвоєно звання Героя, — запитав Юрко. — По радіо?

— Може, й по радіо, — відповів Кравець, — про це мені невідомо. Я знаю напевно, що про перебування родини Вострикова в вашому селі знає командування Червоної Армії завдяки лейтенанту Вершині. А той, кажуть, дізнався від одного місцевого юнака. Приємно приносити людям гарні вісті. А донька полковника Вострикова — справжня красуня. Розумна, кмітлива, привітна. І з характером… А от Галина Іванівна для підпільної роботи не годиться.

— Чому?

— Що на думці — те й на обличчі! Надто вона пряма та відверта, надто прямолінійна…

Дома в Олефіренків нікого не було. Кравець дістав з-під ганку ключ, відімкнув двері, пропустив Юрка, не кваплячись увійшов слідом.

У світлиці пахло м'ятою.

— Сідай, — звелів Кравець — бо розмова в нас буде довга.

Юрко сів за стіл і допитливо дивився на Кравця. Той зняв свиту, роззувся і теж сів до столу:

— Учора я говорив з Іваном Петровичем, згадували й про Юргена Берга. І вирішили ми, що ти, Юрку, переходиш під моє керівництво. Я буду, так би мовити, твоїм наставником, учителем і командиром. І ти мусиш зі мною радитися і нічого не робити самочинно. Є відомості, що фашисти затівають якусь підступну каверзу. По всьому видно, що готується провокація.

— Яка?

— Точно не відомо. Думаю, і для Юргена Берга Маєр якусь капость придумає. А чи зумієш ти повестися так, як треба? Недавно в Зоряній відбулася розмова між Маєром і Зіфертом. Маєр нарешті надумав скористатися послугами Юргена Берга.

— Якими? — запитав Юрко.

— Не знаю… — розвів руками Кравець, — просто Маєр сказав, що ти фольксдойч і мусиш служити фатерлянду. Чи готовий ти до розмови з Маєром?

— Думаю, що готовий. Я вже не раз з ним розмовляв. А чого ви сумніваєтеся?

— А я не певен, що ти все продумав, все передбачив. Що ти, скажімо, відповіси Маєру, як він запитає, чому сховав його у льоху? Про це розпитував Маєра Зіферт. Цей фашист щось підозрює. Думаю, гестапівці не дурні, але ми повинні бути розумнішими. Вони хитрі, а ми мусимо бути хитрішими. Так що ти відповіси Маєру?

— Не знаю.

— А треба знати.

— Я скажу, що злякався, бо за вбитого німецького офіцера підлягають розстрілу сто жителів села…

— Виходить, що ти рятував своїх «земляків» з переляку, — посміхнувся Кравець, — а якби не злякався, то хай би пана Маєра і пана Штарка партизани розстріляли? Так? Я певен, що Маєру не сподобається така відповідь. Не годиться вона для справжнього фольксдойча! Не підходить! Тут потрібне інше, — Кравець на хвилю замислився, — зовсім інше пояснення, більш, так би мовити, романтичне, хвилююче та вражаюче. Треба подумати. Для цього я й покликав тебе. Що фашисти, що петлюрівці чи інша подібна наволоч — всі вони одним миром мазані. У всіх їх одна розбійницька, просякнута зневагою до інших народів ідеологія. І шита ця ідеологія білими нитками. Надто багато в ній вразливих місць. От і мусимо ними скористатися.

— Як же?

— Дуже просто. Мусимо зіграти на фашистській підлості. Кравець дістав з полиці стос газет, надрукованих на цупкому сірому папері, поклав їх перед Юрком.

— Німці видають у Києві окупаційну газету «Нове українське слово», друкують в ній свої розпорядження, повідомлення про страти підпільників та партизан. Часто вміщуються тут і статті Геббельса. В одній з них він гнівається на українських дівчат, вивезених на роботу до Німеччини, вважає, що багато цих дівчат мають вищу освіту, покінчали інститути, університети, хизуються своєю освіченістю, не хочуть працювати на користь великої Німеччини. Який же висновок робить Геббельс? Він запевняє: хоча німецькі дівчата не кінчали університетів, але вони розумніші за східних полонянок, бо в їх жилах тече благородна німецька кров, бо вони належать до вищої раси. Не можеш збагнути, до чого веду?

— Не можу. Я давно знаю, що німці вважають себе вищою расою. Про це мені й Маєр не раз говорив.

Кравець схвально кивнув:

— То він тобі говорив, а тепер ти мусиш йому розповісти!

— Що?

— Про вищу расу. У цих газетах є стаття Геббельса «Голос крові», звернена до фольксдойчів. Ти уважно прочитай її і розумно використовуй поради їхнього Геббельса у своїх стосунках з Маєром. Ти ж фольксдойч, представник «вищої раси», і мусиш «розумом і серцем відчувати своє особливе призначення на землі!» Тільки не перегравай. Краще недобрати, ніж перебрати.

Кравець підсунув до Юрка газети:

— Бери та читай, бо скоро доведеться тобі, хлопче, мати розмову з Маєром та Зіфертом. І ми повинні приготуватися. Мусимо бути обережними та обачними. На нас чекають небезпечні випробування. Ми повинні виконати своє завдання перед Батьківщиною. Читай, Юрко, ці газети і думай про наших дівчат, вивезених в рабство. Мусимо їх рятувати, допомогти їм!

— Як же ми допоможемо?

— Треба нищити фашистів, допомагати Червоній Армії, а вона скоріше визволить всіх нас із страшної неволі. Але будь обережним, Юрко, і ніколи не втрачай витримки. Приглядайся до людей, вивчай їх, дивися, кому можна вірити, а кого краще обійти десятою дорогою.

— Не вмію я вивчати людей, — сумно відповів Юрко, — не можу зрозуміти їх вчинки, не можу збагнути, як вони наважуються таке чинити.

— Що ти не можеш збагнути? — запитав Кравець.

— От дивіться, — почав Юрко, — як же так могло трапитися? От, приміром, Тимофій Шлапак, вчився в дев'ятому класі, наш хлопець! Мати його — передова ланкова, батько — тракторист, на фронті воює, а син подався в поліцію. Чого? Бо там пайок видають і можна над людьми коверзувати, показувати свою зверхність. Фашисти — це вища раса, і він за ними тягнеться, теж хоче бути вищим за людей. І Степан Ковальчук, у десятому класі вчився — тепер у районній поліції. Ну чому ці хлопці стали зрадниками? Чому в них гниле нутро? Чому одна людина йде на смерть за Батьківщину, витримує всі тортури, а інша… Хай і небагато цих підляків, але ж вони є! От і спробуй розібратися в людях. Перед війною наша школа проводила в лісі ігри в «червоних» і «синіх». «Червоними» керував Степан Ковальчук, він і на зборах виступав, закликав всіх бути «Ворошиловськнми стрільцями», готуватися до захисту Батьківщини. А тепер в поліції, гад повзучий!

Кравець не перебивав Юрка, лише злегка постукував пальцями по краю стола, час від часу схвально кивав.

— Правильно мислиш, — зауважив він спокійно, — це надто важливе питання — хто є хто. Треба лише правильно його вирішити. Отут і треба дивитися, як діє та чи інша людина, аналізувати її вчинки. Є чесні люди і є нечесні, їх суть рано чи пізно проявляється. Отут і треба дивитися, про інших дбає чи лише про себе думає? Чи відповідають її слова її діям? Хто ж такі чесні люди? Щоб ти знав, це ті, які своїми руками заробляють собі хліб, не живуть за рахунок інших. І їм нема чого кривити душею, напускати на себе туман. Той, хто не вкрав, не пограбував, ховатися від людей не буде. І маскуватися під чесного та благородного не буде!

Кравець піднявся з-за столу, пройшовся по світлиці, зупинився навпроти Юрка, запитав:

— Що мусить бути найдорожчим в людини? — і тут же відповів: — Батьківщина! А що таке Батьківщина? Це твоя сім'я — мати, батько, брати, сестри, діти, весь твій народ! Отак, Юрку, колись мене навчав мій батько, робітник-арсеналець, гарний він був коваль, зарубали його петлюрівці. Разом з ним ми в Червону гвардію пішли. Я теж змалку на «Арсеналі» працював і зрозумів, свідомо збагнув, для чого живе людина на світі і як вона повинна жити, коли прочитав виступ Володимира Ілліча Леніна на Третьому з'їзді комсомолу. Що говорив Ілліч нам, молодим комсомольцям?

— Вчитися, вчитися і вчитися! — відповів Юрко.

— Правильно, — згодився Кравець, — і я закликаю тебе вчитися. Якщо виникне якась потреба — приходь, порадимося, поміркуємо. Щоб не кидалося в вічі, що ти часто ходиш до Славка, візьми його собі в помічники, разом будете ловити рибу.

Юрко прийшов додому. Прислухався до розмови в хаті. Галина Іванівна, не стримуючи радості, розповідала:

— Ми з Альошею в Саратові познайомилися. Він ще в часи громадянської війни в кавалерії служив. Під Ростовом та Касторною з біляками бився. Потім їхня дивізія в Саратові стояла. Я в той час на заводі працювала і водночас вчилася на робфаці. Дуже мені вчителькою хотілося бути. Не було в мене і хвилини вільної. На світанку біжу на роботу. Увечері вчитися треба, а вночі сидиш над книгами. До нас на завод часто приїздили шефи. Якось дівчата і пристали до мене: «Ходімо сьогодні на зустріч з шефами, потанцюємо, бо ти зовсім від гурту відбилася, засохнеш над книгами».

На танцях познайомилася я з своїм Олексієм. І настало тоді для мене нове життя, сповнене щастя і радості. Покохала Олексія. Незабаром і одружилася. Мені тоді якраз вісімнадцять років виповнилося. Поїхали на Далекий Схід. Там і Леся народилася. Невдовзі перевели чоловіка на захід, начальником застави призначили. Вийдеш, було, на ґанок, глянеш, а за кількасот метрів чужа земля. А потім — війна. На світанку налетіли фашисти, бомби рвуться, почалися пожежі, а одна бомба в сусідній будинок влучила. Чоловік похапцем одягнувся, сказав: «Війна, Галинко! Я пришлю машину, будете добиратися до Києва, а там поїздом до Саратова. Дітей бережи. А за мене не турбуйся». Попрощався зі мною, з дітьми й пішов. Більше я його не бачила. І ось така звістка, звання Героя Радянського Союзу присвоїли…

— У житті все трапляється, — озвалася мати, — тепер треба нам вистояти, вижити, щоб ви, Галино Іванівно, дочекалися свого чоловіка. Нікому ж, дивіться, не обмовтеся про цю новину. Самі знаєте, люди всякі бувають.

До Юрка підійшла Леся:

— Ходімо до Славка, я хочу в нього книжку взяти. Підемо?

Галина Іванівна глянула на неї, озвалася радісно і водночас трохи розгублено:

— Виросла моя дочка! Недавно ляльками бавилася, а зараз матір зростом доганяє. Якби батько побачив, то, мабуть, і не впізнав би свою доньку. Ростуть наші діти. Тепер уже, Лесю, тобі треба серйознішою бути, обачнішою.

— Хіба я не серйозна?

— Яка ж ти серйозна? Де це видано, щоб дівчина за хлопцями бігала? Хай краще хлопці за дівчатами бігають…

— За ким же я бігаю? Таке й вигадаєші

— Не встиг Юрко зайти в хату, а ти й пристаєш до нього, до Славка кличеш.

— Скучно цілий день в хаті сидіти! — сердито кинула Леся. — У сільських дівчат подружки є, вони зустрічаються, розмовляють, а я сама…

— Тому й бігаєш за Юрком.

— Так Юрко свій, — знайшлася дівчина, — і взагалі навіщо ці розмови? Наче нема про що говорити. Аж слухати дивно!

— Що ж тут дивуватися, — сказала мати, — ростуть наші діти. І Леся виросла.

— Авжеж… Оце недавно зустріла мене Марфа Солодовникова — запрошує переходити до них на квартиру, каже, що моя Леся їй подобається… А що воно за люди, ці Солодовники?

— Гарні люди, чесні, роботящі, ніхто про них нічого лихого не скаже. Чоловік Марфин на фронті. До війни садівником у колгоспі працював. І Петро в них порядний хлопець. Трохи старший за Юрка. Мріяв поступити в художнє училище, а тут — війна. Тричі на фронт тікав — і все невдало. Останній раз з-під Васильківських Дач додому вернули. Він туди з Іваном Гончарем подався. Навіть в бою були хлопці: патрони нашим бійцям підносили.

Ця розмова неприємно вразила Юрка. Він не раз уже помічав, що Петро задивляється на Лесю. А раз навіть на човні возив її на озеро рвати лілії. Юрко промовчав… Що тут говорити? Леся сама повинна вирішувати, з ким їй дружити, розмовляти, кому привітно усміхатися. Так не раз казала мати, як заходила розмова про стосунки між дівчатами та хлопцями. І все це правильно. Але Юркові дуже не хочеться, щоб Леся дружила з Петром і переходила до них на квартиру. Відчуває Юрко, що доведеться йому посперечатися з Петром за цю синьооку, небайдужу для нього дівчину.

Леся йшла поряд, поглядала на хлопця:

— Чого ти мовчиш, ніби гніваєшся на мене? Про що думаєш?

— Просто йду і дивлюся на Прип'ять.

— Слухай, Юрку, — в її голосі відчувалась тривога, — лихо трапилось!..

— Яке? — глянув на дівчину.

— Я пішла по воду. А біля колодязя стоять жінки, говорять про втікача з Бобрового острова, фашисти за його голову тисячу марок обіцяють. Стояла там і Ольга Скрипаль, сестра поліцая, побачила мене і каже: «От хто знає, де той в'язень, де він переховується. Про нього треба Юрка та Лесю питати, вони біля Прип'яті живуть, часто гуляють на березі…»

— Отак і сказала? А ти що?

— А я нічого. У мене в грудях похололо, стою ні жива ні мертва. Нарешті опам'яталася й кажу: «Таке й вигадали!» Невже хтось бачив, як ми Клюева врятували? Як ти вважаєш? Знає поліція про Клюева чи ні?

— Думаю, що ні! Ольга тебе провокувала. Якби поліцаї щось почули про втікача, то вони б дідову хату вверх дном перевернули. І нас би арештували!

— Добре, коли так, — погодилася Леся, — а я перелякалася, несу відро з водою, а руки в мене тремтять, вода на землю хлюпає! І зараз не можу отямитись.

Леся сповільнила ходу, поправила хустку, насторожено глянула на Юрка:

— Я хочу з тобою порадитися, тільки ти не смійся з мене, гаразд?

Він думав, що Леся говоритиме про Петра, про своє бажання перебратися на квартиру до Солодовників, тому намагався показати Лесі, що це його не обходить, та все одно відчув, як затремтів його голос.

Леся не помітила Юркових переживань, довірливо взяла його за руку:

— Треба мені щось робити! Думала з мамою порадитися, але що вона мені скаже? Знову буде плакати… І розповісти їй про свої переживання це можу… Не знаю, як ти, — озвалася Леся, — а я в дитинстві мріяла стати льотчицею, як Поліна Осипенко, Марина Раскова, або кулеметницею, як Анка з кінофільму «Чапаев».

— Ну й що? Я також просив тата, щоб узяв мене на фронт, теж уявляв, як буду сікти фашистів з кулемета. І Вовка хотів піти в армію, і Іван Гончар з Петром Солодовником… — Юрко замовк, ніби спіткнувся на рівному місці, і вже тихіше додав: — Хотіли пристати до мобілізованих, а потім самі рушили на фронт, їх звідти відправили додому. Так чого ти так хвилюєшся?

— Як тобі сказати… Страшно…

— Усім, Лесю, страшно, фашисти нікого не милують!

Дівчина опустила голову, дивилася на стежку, ніби намагалася знайти відповідь на свої роздуми, нарешті тихо сказала:

— Боягузка я, Юрку, розумієш… Часом від страху в мене аж серце заходиться. А як подолати страх — не знаю! Що буде, як нас заберуть в поліцію за врятування військового? Чи витримаю я катування? Що буде, як фашисти вогнем пектимуть, зуби повиривають, голки під нігті заганятимуть?

— Чого це ти про голки заговорила? — здивувався Юрко. — Про таке й думати не треба! Мало що може трапитися! Так навіщо ж наперед собі страху завдавати? А як випаде нам загинути, то загинемо чесно. Хіба не так?

— Так! — погодилася Леся. — А все одно страшно. Я позавчора була в вишивальній майстерні, і Оксана Свічка розповідала, як в райцентрі фашисти повісили підпільницю, вчительку-комсомолку. Довго допитували її, хотіли, щоб видала своїх товаришів по підпіллю… Ноги в неї обпалені, чорні, під нігтями так і лишилися голки.

Леся замовкла, мерзлякувато повела плечима, зіщулилася, витерла кінчиком хустки очі. Юрко нічого не відповів, уявив, як Маєр заганяє йому під нігті голки і вимагає, щоб він розповів про Вершину, видав таємницю підземелля.

— Ти чого мовчиш? — запитала Леся.

— А що говорити? Словами горю не зарадиш! Треба пересилювати страх, — ніби відповідаючи самому собі, озвався Юрко, — не піддаватися йому!

— І ти навчився?

— Трохи. Один мій знайомий казав: «Не ми повинні боятися фашистів, хай вони тремтять від страху на нашій землі».

— Це тобі лейтенант Вершина сказав?

Якби в цей час гримнув грім з ясного неба, то Юрко б не був так здивований, як здивувався, почувши Лесині слова. Він зупинився від несподіванки і розгублено зронив:

— Таке й вигадала! До чого тут Вершина?

— Ти думаєш, я нічого не розумію? Думаєш, не догадалася, що ти заховав фашистів за наказом лейтенанта… Я дочка червоного командира! Мій татко комуніст, прикордонник. І якби я не була переконана, що ви радянські люди, так ми й дня не жили б у вашій хаті. І я б ніколи не назвала тебе своїм другом, хоча б ти сто разів врятував мене від смерті!

Юрко не знав, як йому бути в цій ситуації. Звідки дівчина довідалася про його зв'язок з лейтенантом? Може, й вона виконує завдання партизанської розвідки? І тепер так необачно обмовилася. А вона допитувалась:

— Чого ж ти розгубився? Хіба ж я не правду сказала про Вершину?

— Давай краще облишимо цю розмову. Ні з ким я, Лесю, не зв'язаний, — спокійно відповів Юрко.

— І неправда! Хочеш, я доведу, що ти кажеш неправду?

— Доведи, — байдуже знизав плечима Юрко. — Хоча я наперед знаю, що ти нічого не зумієш довести, бо все від початку і до кінця вигадала. І я не розумію, навіщо ти це робиш. Чи знаєш, що за такі вигадки ми всі можемо опинитися в гестапо. І я раджу тобі облишити ці жарти.

— От і зумію, — усміхнулась дівчина, — і нікуди ти не дінешся. Пам'ятаєш, як до вас приїхали німці ловити рибу і заходилися варити юшку?

— Пам'ятаю. Ну й що?

— Ти сховав Маєра і Штарка в льох. На ляду поставил бочку з половою. Так?

— Ти ж сама все це бачила, а тепер перепитуєш. Тільки до чого тут Вершина та партизани? І взагалі навіщо ця розмова? Я й згадувати не хочу про те.

— Почекай, — промовила дівчина, — я все знаю і все розумію.

— Що ж ти розумієш?

— А те, що ти сховав німців у льоху за наказом Вершини. І він знав, що в льоху сидять фашисти та їх прислужники. Він і на бочку сів, щоб партизани не натрапили на ваш льох.

— Ну й фантазія в тебе, — вражено вигукнув Юрко, — таке вигадала, що хоч стій, хоч падай!

— Нічого я не вигадала, я все бачила. Я дивилася з хати крізь прочинені двері і помітила, як Вершина весело підморгнув тобі: мовляв, тримайся, хлопче, все йде як слід, обвели ми німців навколо пальця. Хіба не так? Вигадала я чи правду сказала?

— Вигадала! — заперечив Юрко. — Все вигадала! Влучила пальцем в небо і радієш. А якщо ти комусь розповіси про свої спостереження, то всіх нас чекає шибениця. З такими справами не жартують! І якби я домовився з лейтенантом, так ніхто б мене не дубасив, як Сидорову козу!

— Не бійся, — заспокоїла хлопця, — нікому я про свої спостереження не скажу. Навіть мамі.

Повернулися додому, як почало темніти. Мати мила посуд і стривожено розповідала:

— Не встигли ми пообідати, як наїхав Маєр, а з ним ще один — сухий, як тараня. Страшний такий німець! Ще страшніший за Маєра. І весь у хрестах. На грудях два хрести, і один хрест під шиєю теліпається.

— І що Маєр казав?

— «Де Юрген?» — питав. Обіцяв приїхати завтра о десятій годині. Коробку цукерок привіз, он лежить на столі. Тягся перед тим, що в хрестах, упадав…

— Справді, Маєр якось незвично поводився, — озвалася Галина Іванівна, — мабуть, отой висушений — дуже велике цабе. І на мене Маєр поглядав так, ніби щось хотів сказати дуже важливе. Мені аж страшно стало від того погляду.

Наступного дня біля воріт зупинився чорний «опель». З машини вийшов Маєр, зачекав, поки з неї вибрався гість. Юрко стояв біля воріт. Він привітався, запросив до хати. Маєр підвів Юрка до незнайомого німця в чорному мундирі, шанобливо сказав:

— Оце і є мій юний рятівник, про якого я вам розповідав, пане Зіферт. До речі, як це не дивно, а ми з ним земляки — прадід Юргена виходець з Німеччини. Юрген, як справжній німець, не забув рідну мову.

Незнайомий фашист подав вузьку, як дощечка, липку від поту руку, пильно оглянув Юрка:

— Ріхард Зіферт! Дуже приємно зустрітися в цій глушині з земляками. І кожна така зустріч — радісна несподіванка.

Фашисти поволі зайшли на подвір'я. Коли підходили до ґанку, Маєр сказав йому:

— Прошу вас, пане Зіферт, взяти із машини вашу сумку і «вальтер». Лишатися в цій країні без зброї не варто й на хвилину, тут усе можливе!

Зіферт неохоче пішов до машини.

Маєр, повернувшись до Юрка, тихо спитав:

— Фройлен Леся дома?

— Так, пане Маєр.

— Скажи їй, хай вона сховається і не з'являється на очі пану 3іферту. Швидше!

Юрко вбіг в хату і — до Лесі:

— Скоріше в хатину! Ховайся! І не виходь, поки німці не підуть.

Дівчини за мить не стало.

Юрко вийшов на ґанок. Фашисти все ще стояли біля воріт. Маєр показував вежі палацу, що виднілися крізь верховіття верб. Німці не кваплячись зайшли до хати. Маєр чемно привітався з матір'ю, кивнув пополотнілій Галині Іванівні.

— Ми приїхали до вас з великим проханням, — звернувся Маєр до матері,— пан Зіферт дуже любить вишиванки. Колись він був на Україні і придбав собі кілька. Але то було давно. Тепер пан Зіферт хоче зробити нове замовлення: нам потрібні дві вишиті сорочки і дві блузи для дівчаток. Шовк ми дамо і борошно за роботу.

Мати запросила їх до кімнати, підсунула для них стільці. Потім дістала з полиці альбом з узорами, розкрила його перед німцями. Ті довго розглядали узори…

— Це дивна країна, — буркнув Зіферт. — Навколо чудова природа! І краса природи переходить в узори! Краса мистецтва не є заслугою цих людей! Просто їм пощастило, що вони поселилися на такій розкішній землі. І ми повинні виправити цю несправедливість долі — тепер ці обшири належать великій Німеччині.

Нарешті вибрали, що найбільше сподобалось, подякували, підвелися з-за столу.

— Наше замовлення, — озвався худорлявий фашист, — повинне бути готове на третє липня. Ми приїдемо по нього рівно о десятій годині ранку. Часу ви маєте досить!

— За шовк не турбуйтеся! Незабаром мій водій привезе. Ми вам дуже вдячні за згоду, — додав Маєр і звернувся до Юрка:

— Завтра прийди до мене в палац о дванадцятій годині. Перепустку я випишу. До побачення.

Коли фашисти поїхали, Галина Івагнівна злякано запитала:

— Чого ти порадив Лесі сховатися в хатині?

— Маєр сказав, щоб заховалась, а чому — не знаю.

Мати загорнула альбом, поклала його на полицю і пояснила:

— Маєр боїться цього плюгавого німця! І боїться за Лесю. Не треба їй з'являтися при цьому Зіферті. Ох і бридкий же фашист. Поки не помила руки, місця собі не могла знайти.

Опівдні наступного дня Юрко підійшов до палацу. Довготелесий есесівець проглянув посвідчення, подзвонив якомусь фон Шмідту і пропустив хлопця на подвір'я. Вікна нижнього поверху були закладені цеглою, серед них темніли чорні отвори бійниць. Під липами стояли танкетки, біля гроту Привидів виднілися довгі чорні фургони. З палацу вийшов стрункий білявий німець і запитав:

— Ти до пана Маєра?

— Так.

— Іди за мною.

Вийшли на другий поверх, звернули в протилежний бік од Зоряної.

У невеличкій кімнатці за столом сидів молодий есесівець.

Він лагідно привітався з Юрком, кивнув на двері:

— Заходь! Гер Маєр чекає!

Хлопець ввійшов до кімнати, яка була колись кабінетом голови колгоспу. Але якою невпізнанною вона стала тепер. Під вікном стояв масивний дубовий стіл. Поряд — важка полірована тумба. На ній телефон, на столі рівними стосами лежали папери. У кутку кімнати чорнів сейф з розпластаним орлом на сталевих дверцях. Над орлом напис: «Власність СС». На стіні, в позолоченій рамі, портрет Гітлера. Фюрер тримається за спинку стільця і страшним поглядом дивиться поперед себе. Здається — він вискочить із рами і навіжено кинеться на людей.

Маєр підвівся із-за столу, подав Юркові руку.

— Сідай, Юрген, ми маємо обговорити з тобою серйозну справу. Правда, ти ще хлопчак, але це не завадить зробити мені послугу. Я маю, Юрген, до тебе прохання, чи правильніше — пропозицію. Ти станеш моїм компаньйоном. І якщо нам пощастить здійснити задумане — ми станемо надзвичайно впливовими і могутніми людьми. Так, так! Хай тебе не дивують мої слова. Ми дійсно станемо могутніми і впливовими людьми, незалежними і нікому не підвладними.

Юрко здивовано дивився на гестапівця, він не чекав подібної розмови. Маєру потрібна його допомога, і він запрошує його в свої компаньйони. Дійсно, несподіванка. А може, це якась провокація?..

Маєр поклав руки на бильця крісла, відкинувся на спинку і довгим вивчаючим поглядом дивився на юнака, ніби намагався зазирнути своїми холодними драглистими очима йому в душу.

— Я бачу, Юрген, що ти здивований. Чи не так?

— Так, пане Маєр.

— Є причина для дивування. Доросла людина, штандартенфюрер СС, запрошує в компаньйони. Але… Ти згоден?

— Я не розумію, пане Маєр, що означає слово «компаньйон». Але я дуже хочу вам допомогти, звичайно, якщо зумію. Я все зроблю, пане Маєр, щоб ви були мною задоволені.

Обличчя Маєра просвітліло, тонкі губи розпливлися в посмішці.

— Компаньйон — це співучасник в якомусь ділі. Перш ніж вести розмову, я все продумав. І мушу сказати, що кращого компаньйона, ніж ти, мені знайти просто неможливо. Слухай уважно. Я відкрию тобі важливу таємницю, за розголос будеш суворо покараний. І ти, і твоя родина, і вродлива дівчинка Леся, до якої ти так зворушливо ставишся, — всі ви будете розстріляні.

Маєр запалив сигарету, зробив кілька глибоких затяжок, підвівся із-за столу, підійшов до вікна, довго дивився на парк і ніби забув про Юрка. Нарешті докурив сигарету, знову сів у крісло і сказав:

— Так, Юрген, це таємниця надто великої ваги. Від неї залежить не лише життя твоєї родини, а також і моя безпека та добробут. Отже, Юрген, ти нікому, жодній людині, ні матері, ні своїй подружці Лесі не повинен обмовитися про нашу розмову жодним словом. Можу я на тебе сподіватися?

— Так, пане Маєр.

— Тоді слухай. Спершу я поясню тобі, чому я вирішив взяти тебе в свої помічники. Я, Юрген, вірю в інтуїцію. Ти знаєш, що таке інтуїція? — І, не чекаючи відповіді, Маєр задумливо, так, ніби він розмовляв сам з собою, неголосно продовжував: — Інтуїція — це шосте почуття, здатність людини, звичайно не кожної, передбачити майбутнє. Я вірю в свою інтуїцію. І вона мене ніколи не підводила. Ніколи! Я інтуїтивно відчуваю повну довіру до тебе, Юрген, до твоєї родини. Все це може здатися безглуздям, якимось хворобливим маренням, але я вірю в свої передчуття! — Гестапівець дістав білу хусточку, витер нею спітніле обличчя, потім старанно розчесав гребінцем рідке рудувате волосся. — Тепер поговоримо про справу. Ти пам'ятаєш, як минулої осені нам пощастило знайти в пана Шудрі мішок з грішми?

— Пам'ятаю, пане Маєр.

— Ті гроші — фальшиві, хоча вони надзвичайно майстерно зроблені. Мені пощастило їх обміняти на справжні долари. Це було нелегко, але я знайшов надійний канал для проведення операції. Гроші, знайдені в пана Шудрі,— фунти стерлінгів — надзвичайно цінна валюта. Її дуже важко виготовити. І як це не дивно, саме тут, у вашому селі, виготовлялися порівняно недавно фунти стерлінгів. Пани Хоткевичі мали під Білою вежею фальшивомонетню. Про це мені розповідав мій друг пан Хоткевич, який так безглуздо загинув на горищі цього таємничого палацу. Але Біла вежа зруйнована, її льохи залиті водою, відпомпувати її неможливо. Спеціалісти заявляють, що в льохах пробились джерела. — 3 цими словами Маєр дістав з папки, що лежала на столі, потемнілий від часу пергамент, уважно проглянув його, сказав роздумливим голосом, в якому явно бриніли нотки сумніву: — Пан Хоткевич запевняв мене, що фальшивомонетня збереглася і в неї можна проникнути. Там лишилися матриці і купюри надрукованих фунтів стерлінгів. Що мій друг Олександр Хоткевич казав правду, свідчать гроші, знайдені в пана Шудрі. І це ще не все. Пан Хоткевич розповів мені, що його батько довго жив у Лондоні. Там він познайомився з майстром — працівником британського монетного двору. Майстер вчинив тяжкий злочин, йому загрожувало суворе покарання. Пан Хоткевич, батько мого друга, зумів таємно вивезти майстра з Англії. Цей іноземець жив у вашому селі незадовго до того, як до влади прийшли більшовики. Пан Хоткевич вирішив скористатися вмінням майстра і створити фальшивомонетню. Він витратив на неї багато грошей, але всі вони окупилися сторицею. Майстер досконало знав свою справу і випускав фунти, які без підозри приймали навіть англійські банки. Фальшивомонетня діяла ще в 1916 році. Нам треба знайти хід до цього підземелля — і ми станемо багатими людьми.

— Як же його знайти, пане Маєр?

— Треба розпитувати мешканців села про все, що пов'язане з Білою вежею, палацом та панами Хоткевичами. Хтось повинен знати про таємницю цього підземелля. Сподіваюсь, що нам пощастить натрапити на якусь ниточку… Ти, Юрген, свій для мешканців села, і вони відкриють тобі всі таємниці. Ти одержиш частку знайдених скарбів — я чесно виконаю свою обіцянку. Я обміняв гроші, які мені так люб'язно подарував пан Шудря, і вже поклав на твій рахунок в швейцарський банк три тисячі доларів. Я зараз вручу тобі чек. Тут солідна сума. Тепер ти, Юрген, маєш гроші на чорний день. Саме так діють справжні компаньйони. Але я не бачу ніякої радості на твоєму обличчі. Чому? Невже ти не розумієш, яку цінність становить ця чекова книжка?

— Навіщо мені долари, пане Маєр? Я все одно нічого не зможу за них купити. І ніколи не потраплю в Швейцарію.

— Рано чи пізно, — впевнено відповів Маєр, — війна закінчиться. Армія фюрера знищить більшовиків, і все стане на свої місця. Незабаром ти одержиш нагороду за врятування німецьких офіцерів і станеш повноправним громадянином великої Німеччини. Перед тобою, Юрген, постає велике майбутнє, тільки мусиш запам'ятати одну істину: чудове майбутнє можливе лише при одній умові — при наявності золота. Долари — це золото. Ми повинні заволодіти скарбами пана Хоткевича. Продумано, спокійно приступай до справи — розпитуй мешканців села, особливо тих, хто служив у панів Хоткевичів, про палац та його минуле. Я певен, що в наші сіті потрапить потрібна рибка. Ти ж, Юрген, рибалка, — пожартував Маєр.

Німець підійшов до сейфа, дістав з нагрудної кишені блискучий ключ, натиснув на білу кнопочку, яка знаходилася на підвіконні, прикритому важкою шторою, і відімкнув сталеві дверцята з розпластаним орлом. На нижній полиці виднівся набір срібних келихів, позолочені чашки, виделки. Меншим ключем відімкнув невеликі сталеві дверцята всередині сейфа і дістав продовгувату книжечку в шкіряній рожевій оправі. Юрко, пам'ятаючи пораду Святого, відвів погляд від сейфа, байдуже дивився у вікно. Ліворуч бовванів грот Привидів. Минулого року хлопці тут гралися в розбійників, ховалися в гроті, ловили карасів у ставку, пірнали на його дно, роздивлялися мармурові статуї, кинуті повсталими селянами, щоб не муляли очі, не нагадували про панів. Якось вони дістали з дна ставка погруддя людини з видовженим суворим обличчям, пишними вусами, низьким чолом і гострим роздвоєним підборіддям, на грудях — хрести, ордени. Хлопці поставили погруддя на вербовому пеньку, зробили крислатий капелюх з лопухового листя, одягли його на лису голову і заходилися груддям збивати ту прикрасу. До контори парком йшли два колгоспники, побачили погруддя, схопили його і знову кинули в ставок, ще й нагримали на хлопців:

— Навіщо ви підняли цього Хоткевича, він за кріпацтва людей на базарах, як худобу, продавав!

Юрко глянув у другий бік. Там між липами стояли чорні фургони та приземкуваті танкетки. В кінці галявини виднілась водозливна труба, про яку згадував в своєму щоденнику аптекар Сиволап.

— Мій юний друг замислився, — піднесено сказав Маєр, — поринув у приємні спогади. Прошу, Юрген, взяти чеки на три тисячі доларів. Досить тобі прибути в Женеву, прийти в банк — і ти багата людина. Це тільки початок. Я познайомився з Хоткевичем ще в 1918 році, коли наш полк стояв у вашому селі, а я мешкав у Зоряній кімнаті. На чужині люди дуже сумують за батьківщиною. Потім і пан Хоткевич часто згадував свій маєток, якось обмовився, що мав грошову майстерню, казав, що його скарби оберігає чарівна Червона Красуня. І це ще не все. Дуже часто він згадував свого лакея, який під час відходу з села білої армії захопив його майно і сховався в лісі. Серед того майна було багато фунтів стерлінгів. — Маєр пройшовся по кабінету, наблизився до вікна. — Чудовий парк! Які могутні дуби! І які привабливі липи! Я пам'ятаю дуб, що росте біля гроту Привидів. Він майже не змінився, а вік людини дуже короткий, тому й треба поспішати жити! Треба знайти лакея, який пограбував пана Хоткевича, і дізнатись, куди він подів гроші. Селяни ніколи не викинуть їх на смітник, навіть тоді, коли з них немає ніякої користі. Розмовляючи з людьми, можеш обдаровувати їх сіллю, борошном.

Юрко заперечливо похитав головою:

— Пане Маєр, у нас нема ні солі, ні борошна.

— Чому ж ти не сказав мені про це? Я накажу своєму водію привезти вам продукти. Ти фольксдойч і маєш право на відповідний пайок. Починай пошуки Червоної Красуні, хоча б якихось згадок про неї. До речі,— Маєр зупинився, заклав руки за спину, — недавно пан староста розповів мені цікаву історію про існування панського тайника на… — фашист замовк, дістав з кишені записник, перегорнув кілька сторінок, прочитав: — Шляхетському болоті. Там нібито знаходяться срібні самовари, тарілки, виделки, ложки. Це теж цікаво. І пан Хоткевич казав про цей тайник. Основна увага на Червону Красуню! Я певен, що вона знала чи, якщо вона жива, знає, як проникнути під Білу вежу, знає ходи до скарбниць пана Хоткевича. Мені відомо, що він мав чудову бібліотеку, цінні картини, коштовні вироби мистецтва. Все це лишилося тут. — Маєр сів на стіл, пильно глянув на Юрка, притишив голос: — Тепер, Юрген, я мушу сказати тобі надзвичайно важливу річ: від твоєї поведінки буде залежати життя твоєї родини. Ти нікому не скажеш про наші пошуки. Якщо тебе навіть розпитуватимуть високопоставлені німецькі офіцери, ти повинен мовчати. Інакше нас чекатимуть жахливі неприємності.

— Які високопоставлені офіцери? — розгублено запитав Юрко.

— Бачиш, Юрген, — не кваплячись вів Маєр, — в мене є друзі і є вороги. Друзі допомогли здати фальшиві гроші в банк і знову прийдуть мені на поміч, а вороги роблять все можливе, щоб знищити штандартенфюрера Маєра. Досить їм дізнатися про нашу знахідку — і мені розстріл. І всій вашій родині теж. Пам'ятай: ти, твоя родина, біженці — під моїм захистом. Пан Зіферт наказав знайти йому гарненьку покоївку, і старший поліцай Скрипаль порадив взяти Лесю, вашу дівчинку, але той Скрипаль не заїкнеться про ваших, звісно, поки пан Маєр буде паном Маєром. Таке життя, Юрген!

— Пане Маєр, — вихопився Юрко, — у нас є велика медаль до трьохсотріччя дому Романових, чомусь у нас її залишив колишній панський лакей. Можливо, це був той чоловік, який обікрав пана Хоткевича.

— Цікаво. Ти принеси її мені.

Люди квапливо обробляли городи. Почала протряхати земля й на низинах. Треба було поспішати, щоб своєчасно посадити картоплю та іншу городину. Важко копати сиру землю. Як не стараєшся, а багато за день не осилиш. Юрко встав рано і пішов на город. Невдовзі на підмогу вийшли Галя та Леся. Комендант наказав орати лише в громадському господарстві, посадити картоплю, сіяти буряки, просо, гречку, підготувати плантації для тютюну. У село приїхав підстаркуватий німець Карл Бройхле, представник фірми «Краузен і К°» — і люди повинні вирощувати турецький тютюн.

Важко людям обробляти свої городи, бо голодному ніяка робота не під силу. Але треба працювати; може, хоч якась картоплина буде. Набивали мозолі до полудня.

Не встигли пообідати, як до хати ввійшов староста, звично перехрестився і наказав:

— На завтра двоє відер риби! Потелефонував комендант. Вимагає побільше судаків привезти. Постарайся, Юрку, щоб на мене Штарк зайвий раз не сичав!

Юрко запросив старосту до столу, поставив на стіл карафку з горілкою:

— І чарку вип'ю, бо в горлі зовсім пересохло. Гавкаєш на людей, як той пес, а вони все одно своє гнуть, працюють, як мокре горить. Нема до мене, як до власті, ніякої пошани. Ні од німця, ні од людей.

Староста випив, глянув на Юрка:

— Чого це ти, хлопче, як та в'ялена риба? Може, закохався, переживаєш?

— Стомився. Зранку город копав.

— Тю на тебе, — Щупак здивовано стенув плечима, — чого це ти задумав заступом землю колупати? Тепер наше право настало, ми власть на селі, а він город заступом шкрябає. Ще й хвалиться!

— А що ж робити?

— На те в тебе, хлопче, на плечах «макітра», щоб думала та міркувала. Прийди до мене, скажи — і я тобі коней виділю. Це діло в моїй власті.

Щупак випив ще чарку, задоволено плямкнув губами:

— Як вогонь. Люблю міцну горілку! Вип'єш — і в очах зразу проясніє! Зараз підемо в громадське господарство. Німці поколошкали партизанів на Васильківських Дачах, захопили коней, трохи дали тягла й на наше село. Я в Штарка десятеро конят вициганив. І тобі, як комендантському рибалці, наділю тягла. І плуга дам, ори, скільки твоїй душі забажається. А він заступом город штиркає! — Витер хусточкою губи і додав: — Є чутка, ніби Вершина загинув, на облаву наскочив. Так мені старший поліцай Скрипаль говорив, ніби він сам бачив, як лейтенанта каратель з автомата підсік! Добре німець поколошкав партизанів, повтікали на болота. Дай боже, щоб вони туди не добігли і назад не вернулися! Хоча і мій син серед них, розбійників, господи прости!

Юрко пішов із старостою до громадського господарства. Біля конюшні на вигоні паслися коні. Староста підійшов до них, прискіпливо оглянув, вибрав білого і сказав:

— Кінь хоч куди! Бери, не пожалкуєш!

На вигоні пасся молодий гнідий кінь, який трохи накульгував на передню ногу. Староста оглянув гнідого, порадив:

— Візьми й цього, підхарчуєш його трохи — буде славний кінь! Я на конях розуміюся. І люблю їх! У нас колись шестеро коней було. — Потім виніс із стайні дві обротьки, подав Юрку: — Одягай на коней і веди додому! Ні, не так! — зауважив Щупак. — Треба ще й воза взяти! Коні без воза ні до чого! Запрягай бігуна в оцей віз, бери збрую, та повертайся скоріше, а то як неживий ходиш!

Юрко запріг коня, прив'язав гнідого лошака до воза і поїхав до комори. Щупак наказав комірнику відпустити Юрку мішок вівса.

— Тепер порядок, — задоволено промовив староста, — плуг я вам завтра привезу!

Юрко привів коней додому, трохи погодував, напоїв і повів на луг пасти. Коні довірливо тулилися до Юрка, ніби відчували, що нарешті й для них настане спокійніше і звичне життя. Не думав Юрко, що так йому пощастить. Тепер можна буде і людям допомогти орати городи.

Наступного дня прийшов до Юрка Іван і розповів, що чув у старостаті, буцім скоро німці наїдуть розміновувати ліс; казав, що необхідно замаскувати схованки — присипати піском, притрусити сухим листям. Треба домовитися з надійними хлопцями і завтра взятися за роботу. Город хай зачекає, а схованки треба рятувати.

— Завтра зранку приходь до мене, бери Вовку, а я покличу Петра Москальчука, — сказав Іван.

— І Славку Олефіренка візьмемо.

— Не треба!

— Чому?

— Його батько в поліції служив. Ненадійна він людина.

— Ми з Вовкою німцям «полоненого» видали! Я фольксдойч! І ти мені віриш!

— Ти лейтенанта до мене привів, значить — свій. І твоєму другові, Вовці, вірю. Якби ви справді видали фашистам командира Червоної Армії, то лейтенант Вершина з вами б не знався.

— А Славко, Іване, теж свій. Ти в нас два роки був піонервожатим і знаєш Славка! Він чесний хлопець!

— Твоя правда! — трохи помовчавши, сказав Іван. — Я як почув, що ви видали німцям полоненого, місця собі не знаходив. Як же так, думаю, хлопці наші, якби не війна, час в комсомол приймати, а вони свого в поліцію спровадили. А одна людина й каже: «Іване, не поспішай робити висновок. Тут треба мізкувати, а не кип'ятитися…»

Юрко усміхнувся, на знак згоди кивнув.

— Ти чого посміхаєшся? — запитав Гончар.

— Ти майже дослівно цитуєш лейтенанта, — понизивши голос, відповів Юрко, — він часто каже: треба мізкувати!

— Гаразд, бери Славка, і завтра всім бути в мене! Набридло мені в селі сидіти, на волю б скоріше вирватися! Пораю волів в громадському господарстві, пасу їх, напуваю, а душа моя в ліс рветься! А тут ще напасть. Поліцай Миколайчук до Наді залицяється. Не дає проходу дівчині. Хоче, щоб вийшла за нього заміж. Недавно погрожував: «Якщо не підеш за мене, кину в льох до пацюків!» Ти ж знаєш, як поліцай Самсон приставав до Валі Безкревної, а дівчина вигнала його з хати. Той затаїв злість. І якось в полі причепився до неї за дрібницю та й замкнув на ніч у льох. А там холодно, пацюки. Дівчина була в кофтині, перемерзла та від переляку й досі до тями не прийде, хворіє. Тепер я за Надю боюся. Ми з нею давно дружимо.

— Іване, у мене є чисті бланки аусвайсів. Мені комендант дозволив набрати людей в риболовецьку бригаду. А я поки що вдвох із Вовкою справляюся. І коли видавали аусвайси, так Віра Миронівна дала п'ять чистих бланків на всякий випадок. Так ми один аусвайс і заповнимо на ім'я Наді. І вона зможе не ходити на роботу. І поліцай не зможе до неї чіплятися.

— Це ти добре придумав, — повеселішав Іван. — Значить, про Надю ми домовилися. Піду, бо вже час волів порати.

Увечері Юрко пішов до Вовки, розповів йому про Гончара, про лісові схованки. Володя почухав потилицю:

— Не знаю, як мені й бути. Город копати треба, і нічого їсти. Якби ви не допомагали, давно похляли б.

— Не журися, Вовко, — заспокоїв товариша Юрко, — у мене тепер пара коней, зоремо город.

— У тебе є коні? Де ти їх взяв?

— Староста наділив.

— Коли так, можна буде виорати городи, бо мати зранку спішить на поле: не виконаєш норму — нагайки скуштуєш. Завтра навідаємося в ліс; може, щось знайдемо.

Уранці пішли левадами до Славка. Той рубав дрова.

— Ми до тебе, Славо, — привітавшись, сказав Юрко. — Ходім з нами на Льольчине озеро. Там Гончар схованки познаходив.

— У лісі міни.

— Іван познімав їх, не бійся.

Пішли до Івана. Той виніс з комори три саперні лопатки.

— Теж у лісі знайшов. Тепер наші ліси як склад, — тільки шукай.

Друзі рушили до лісу. Там побачили глибокі траншеї, над ними звисав поржавілий колючий дріт; уткнувшись жерлом в землю, стояла розтрощена гармата — проходила лінія оборони. Луки, порослі молодим сосняком, були заміновані. Фашисти нкмагалися прорватися через ліс, обстрілювали траншеї, бомбардували, але потім повернули на Заріччя, прорвали оборону, і наш полк, що захищав підступи до Прип'яті, опинився в оточенні, але вночі підійшов до річки, захопив переправу і перейшов на протилежний берег.

Іван вів хлопців широкою просікою. Унизу замерехкотіло хвилями Льольчине озеро. На косогорі стояв закопаний танк, і його гармата погрозливо дивилася на захід.

Коли вийшли на простору галявину, оточену ялинами, Іван показав на впадину з чітко окресленими краями. Хлопці заходилися копати. Під набряклим брезентом знайшли ящики, мішки, бляшані банки.

У ящиках було мило, борошно, макарони, консерви. Тут, мабуть, прикопали товари полкового складу, бо разом з продуктами було сховано й чимало білизни і навіть великий коричневий чемодан з ліками, бинтами, ватою. На ліках лежала полотняна сумка з червоним хрестом, а в ній — фотографії та листи.

— Чемодан треба зразу віддати Оксані Василівні, бо в лікарні нема ні бинтів, ні ліків, усе фашисти пограбували! — сказав Юрко.

— Звісно, віддамо, — погодився Гончар, — ти забери цей чемодан і віднеси Оксані Василівні. Поклади його в мішок, а як стемніє — левадами додому. А як бути з припасами — не знаю. Пронюхають «бобики» — і пиши пропало! Усе заберуть і з нас шкури поздирають! Отут, хлопці, треба добре помізкувати!

— Що мізкувати? — кинув Вовка. — Хай кожен потроху візьме, що треба, а решту присиплемо піском та глицею і хай лежить. Сюди все одно ніхто не ходить, бо знають: цей ліс мінами нашпигований.

— Я про інше думаю, — продовжував Іван, — село голодує. Тут же борошно. Може, якось роздати людям?

— Як? — запитав Вовка. — Та нас усіх у жандармерію поженуть. І припаси в людей заберуть. Сюди поліція посуне.

— Можна так зробити, — роздумував Іван, — візьмемо гарбу, покладемо на неї борошно, прикриємо хмизом. І перевеземо до мене в повітку. А вночі рознесемо.

— Не можна перевозити борошно, — заперечив Юрко, — піде поголос і наведе на нас поліцію.

— Все одно треба роздати продукти людям, — подав голос Славко. — Борошно в землі буде пріти, а люди голодують. У нашої сусідки п'ятеро дітей. Що їм та жменя гречки? І на куліш не вистачає. Я їм учора корзину картоплі відніс. Діти худі, голодні, молока просять, а корову в Оксани німці забрали. Хто ж допоможе родинам фронтовиків, як не ми?

— А ти, Славко, свій хлопець! — похвалив Гончар.

— Не можна перевозити продукти, — стояв на своєму Юрко, — всім нам капут буде! І однієї ходки не зробимо, як нас хтось побачить. Краще зачекати…

— Тут я одну просіку розмінував, — озвався Гончар, — а всі інші заміновані. Правду Юрко каже. Не можна нам припаси в село перевозити. Давайте потроху візьмемо борошна, мила, а все інше прикопаємо.

Хлопці наповнили речові мішки, а решту накрили брезентом, закидали піском, притрусили глицею.

Під старими дубами Іван показав інші схованки.

Хлопці розкопали одну. Побачили оцинковані коробки з патронами, ящики з гранатами.

— Теж пригодиться! Давайте добре замаскуємо, — сказав Гончар.

До вечора притрусили хвоєю ще чотири ями.

— Потомилися, хлопці? — запитав Іван.

— Трохи… — зітхнув Вовка.

— Тоді давайте повечеряємо і додому!

Хлопці дістали консерви. Їли, пригадували довоєнне життя.

— Пам'ятаєте, хлопці,— замріяно почав Вовка, — як навесні минулого року ми всім класом їздили до печер? І Ніна Павлівна купила в магазині халви і печива… Більше року минуло з того дня, а здається, ніби це було вчора. Школа, екскурсії, походи! І кожен тиждень кіно! А тепер ні школи, ні клубу…

— Не журіться, хлопці,— сказав Гончар, — прийдуть наші — все буде! Тільки треба не сидіти склавши руки, а де тільки можна шкодити фашистам. От ми схованки замаскували, передамо зброю партизанам — і це буде наша допомога Червоній Армії. І ще я придумав одну гарну справу, тільки мені буде потрібна ваша поміч. Таке придумав, що вам і не снилося!

— Що ж ти придумав? — запитав Юрко.

— Поки що секрет! А якщо задумане пощастить здійснити — фашистів по всьому району залихоманить.

Поки вечеряли та купалися в озері, почало темніти. Юрко засунув чемодан з медикаментами в мішок і берегом Прип'яті пішов до своєї хати. Сховав ношу в повітці, прикрив її сіном, а для певності зверху поклав ще й оберемок соломи. Вранці, коли мати з Галиною Іванівною пішли на роботу, зникла десь Леся. Юрко дістав чемодан, переніс його в хатину, відкрив. Спершу оглянув сумку. В ній знайшов мініатюрний, ніби іграшковий, пістолет і три коробки з патронами. Давно хлопцю хотілося мати пістолет, та все ніяк не щастило натрапити на таку знахідку. Є в нього гвинтівка з патронами, карабін і навіть німецький автомат. Все це сховано в дуплі старої верби. Тепер у Юрка є зручна зброя. Можна покласти її у нагрудну кишеню і йти куди треба. Юрко сховав пістолет у повітці, а ліки ввечері віднесе Оксані Василівні.

Опівдні до хати Берегових під'їхав староста, скинув з воза плуг, борону і сказав:

— Тепер ти, Юрко, справжній господар! Пара коней, плуг, борона, можна й женитися!

— Спасибі, Юхиме Мартиновичу.

— Спасибою не відбудеш, — відказав Щупак, — став горілку і закуску, щоб плуг не поламався, а борона зуби не погубила!

Староста випив, закусив цибулею, понюхав хліб:

— З картоплею?

— Нема борошна…

— Ох і скупий німець! — скрушно похитав головою староста. — Ти ж Маєру і Штарку життя врятував, бо якби не ти, то кипіли б у смолі, і ніякої тобі віддяки! Нічого, Юрко, я сьогодні буду в Маєра — викликає, то так, ніби між іншим, розповім, як ви бідуєте! Скупуватий німці народ, що урвеш у них — те й твоє! А поки суд та діло, завтра тобі трохи борошна підкину! Як розживетеся — віддасте! Як коні?

— Трохи відпочили, сили набралися, Гнідко майже не кульгає! І до мене звикли!

— Доглядай худобу! Я завтра борошна привезу, а ти риби приготуй, двоє відер!

Незабаром повернулася Леся, побачила серед двору борону та плуг, запитала:

— А це що таке?

— Борона! — гордо відповів Юрко. — Як зоремо город — бороною волочитимем! Будеш коней водити.

Леся знизала плечима:

— Чи зможу? Я ніколи до коня й близько не підходила…

— Ти ж дочка кавалериста, а коней боїшся! Спробуємо!

Юрко вивів з повітки білого коня, якого назвав Лебедем, підпріг Гнідка, показав Лесі, як вести за обротьку, і почали орати город. Коні йшли легко, ніби раділи, що нарешті і їм знайшлася робота. Юрко теж радів. Це ж йому вперше довелося самому орати. Інколи, правда, татко дозволяв походити за плугом, провести якусь борозну, а самостійно не доводилося. Скиби вогкої землі лягали одна на другу, на город злетілися граки, ходили слідом за плугом, шукали здобич. Юрко заволочив город і оглянув чорну ріллю. Плуг та коні — велике діло! Юрко випріг коней, поводив по березі, почекав, поки вони охолонуть, а потім погодував, напоїв річковою водою і пустив пастися. У цей час берегом йшла сусідка Наталка Петльована, побачила коней, запитала:

— Чиї це лошаки?

— Мої.

— Гарні коненята.

Наталка побачила виораний та заволочений город: — Так, може, в тебе, Юрку, і плуг є? І ти сам зорав город?

— Є й плуг, — намагаючись говорити байдуже, відповів Юрко, — й борона, і город ми з Лесею зорали.

— Так, може, ти й нам город виореш? Га? Нема в мене сили копати землю…

— Після обіду виоремо, тітко Наталко, — по-дорослому проказав Юрко, — хай трохи коні відпочинуть.

Під вечір Юрко запріг коней, поклав на воза плуг, борону і поїхав з Лесею орати город Наталці Петльованіи. Зайшли в хату. П'ятеро дітей у Наталки. Чоловік з перших днів на фронті. Діти були такі худі та виснажені, що ледве трималися на ногах. Найменший, Павлик, сидів на полу, просив хліба. Інші діти мовчали, сиділи непорушно, ніби засохли від голоду.

Юрко метнувся додому, приніс буханець, смаженої риби:

— Їжте! Тільки хліб наполовину з картоплею, глевкуватий, бо в нас борошно вийшло…

Діти обліпили стіл. Наталка покраяла хліб, роздала дітям:

— Їжте з рибкою.

Найстарша Наталчина дочка, десятилітня Надійка, вдячно глянула на Юрка та Лесю і, не поспішаючи, взялась їсти.

Поки зорали город — почало сутеніти.

Довелось уже городами пізно ввечері відносити чемодан з ліками до Оксани Василівни.

— Що це ти, Юрку, приніс? — запитала лікарка.

— Справжня аптека. Тут, Оксано Василівно, стільки всіляких порошків, пілюль, що їх вам надовго вистачить.

— Де ти взяв?

— Знайшли в лісі, Оксано Василівно.

— Так там же все заміновано! Недавно пастушки підірвалися. Чого ж ви пішли в той ліс?

— Іван Гончар розмінував одну просіку. Дивимося, а на одній галявині земля осіла… Ми й почали розкопувати. А там і борошно, і макарони, і консерви. І чемодан з ліками.

— Хто це ми?

— Іван Гончар, Вовка, Славко. Ми навіть думали роздати людям борошно…

Лікарка вислухала Юркову розповідь, сказала сердито:

— Навіщо ж ви пішли в замінований ліс за тими схованками? І ні з ким не порадилися. Скільки разів просили вас, наказували не сваволити, а ви все по-своему робите. Можете опинитися в жандармерії та інших під удар ставите. Ми вам віримо, а ви…

— Як же ми можемо поставити когось під удар? — ображено спитав Юрко.

— Отак і поставите! — розгнівалась лікарка. — Довідаються поліцаї про макарони, почнуть шукати, хто та що? І візьмуть вас на допит, а там невідомо, як ви поведетеся, коли гестапівці почнуть пальці чавити. Не треба по-дурному ризикувати — у нас і так клопоту вистачає. Не забувайте, хлопці, що і ворожа розвідка працює. Є в нашому селі й сищики гестапо.

Юрко, сидячи за столом, хмурився.

— Ображатися, Юрку, — полагіднішала лікарка, — теж не треба. Не за себе турбуюся, а за вас переживаю.

— Нікого ми не видамо, — ображено озвався хлопець, — це вже ви даремно, Оксано Василівно… Потраплю в гестапо — умру, а нікого не видам. Це вже я напевно знаю. У нашому роду не було зрадників!

Лікарка підійшла до чемодана, розкрила його, радісно сплеснула руками:

— Оце так знахідка! Оце так подарунок! Якби ти знав, як нам зараз потрібні медикаменти. Навіть йод німці забрали, обдерли лікарню як липку — одні стіни лишилися.

Оксана Василівна перебирала пляшечки, коробочки, флакони, радісно посміхалася. Нарешті вона закрила чемодан, поставила його під стіл, сказала примирливо:

— За ліки велике спасибі. А ризикувати даремно все одно не варто. Краще від мін триматися подалі.

— Але ж у лісах багато бліндажів і схованки зі зброєю є. Ми її зберемо і передамо партизанам.

На світанку Юрко підняв Вовку з ліжка, запропонував пройти з волоком під старими вербами, бо ятери зовсім порожні, а коменданту необхідно одіслати рибу.

— Я зараз, — потягуючись, буркнув Вовка, — лише одягнуся, і підемо! Там риби повно. Учора йшов берегом, так щука на півметра з води вискочила. І взагалі, Юрко, сам на світанку на берег не ходи. Послухай моєї ради.

— Чому?

— Нахваляються на тебе оточенці, бо вважають зрадником, запроданцем, фашистським прихвоснем. Підстережуть у кущах і вб'ють. Разом будемо ятери трусити. Спершу заходь до мене. Ходімо на мій рибозавод подивишся, — сказав Володя, коли вийшли з хати.

— На який рибозавод?

— Зараз побачиш.

У кінці городу, неподалік Прип'яті, між кущами шелюги голубіла копанка. Її років десять тому викопав Вовчин тато, обсадив верболозом, напустив невеличких карасиків. Зараз від копанки до Прип'яті був проритий глибокий рівчак, впоперек якого стояла металева сітка від молотарки.

— Сам придумав! — гордовито озвався Вовка, — крізь сито вода з Прип'яті свіжа надходить, а з нею всілякі рачки — є чим рибі поживитись. Я ще в озері наловлю і переселю їх у свою копанку.

— Це ти добре вигадав, — похвалив Юрко. — Як я не додумався. Це ж і на нашому городі можна такий ставок зробити.

Хлопці взяли волок, пройшли з ним під старими вербами і витягли на берег кілька рибин.

— Ходімо ще? — сказав Вовка.

— Треба полазити, щоб і Наталчиним дітям щось впіймати, і тобі, і Славкові я обіцяв.

— І риба не їжа, як нема солі! І в схованці її не знайшли! Кажуть, у Києві можна за продукти виміняти, але спробуй добратися до того Києва!

Поволі обійшли з волоком очерет і зразу відчули, як обважніли снасті — був гарний улов. Попались навіть щуки.

— Годі,— сказав Юрко, — пощастило нам сьогодні. Колись Маєр та Штарк ловили тут волоком, витягли судака, то мало не збожеволіли від радості.

Юрко переніс рибу в хату, висипав у ночви, поклав кілька рибин у кошик, пішов до Наталки Петльованої. Не встиг зайти в хату, як почув:

— Дядя Юра прийшов!

— Рибу приніс!

Надійка пильно дивилася на Юрка великими сірими очима — мабуть, щось хотіла запитати, та не наважувалась. І Юрко підійшов до неї:

— Чого ти, Надійко, так дивишся на мене?

Дівчинка опустила очі, а потім:

— Ти, Юрку, наш чи фашист?

— Таке вигадала, — здивувався Юрко, — чому це ти мене фашистом вважаєш?

— Я так і думала, що ти наш, — Надійна радісно блиснула оченятами, — а вчора ввечері, після того, як ти нам город виорав, приходила до нас тітка Мотря і казала, що Берегові — німецькі посіпаки. І тебе лаяла, казала, що ти прихвостень ворожий. А мама захищала тебе, казала, що ти гарний хлопець, тільки молодий і даремно з німцями водишся. Я теж бачила, як ти їхав з фашистами на машині. Там фашист сидів, худющий, з довгою шиєю.

Наталка докірливо поглянула на доньку:

— Отаке мале, а щось собі розуміє. Вчора до нас приходила Коляда, бідкалася, що й крихти солі нема в хаті. А в неї діти малі і не хочуть їсти несолону картоплю. Я дала жменьку… А Мотря питає: «Звідки в тебе, Наталко, сіль?» — «Берегові трохи наділили», — кажу. Мотря і покотила на вас. Особливо на тебе ремствувала. Що ти з Вовкою Карпенком полоненого в поліцію запроторили, і з гестапівцями водишся, перед німцем в три погибелі гнешся і сам на фольксдойча перекинувся. Німців і начальника поліції від партизан сховав, старосту врятував. Дуже, Юрку, на тебе люди гніваються. Ви й мене на світі підтримуєте, останнім ділитеся, як можете, але оточенці наміряються тебе вбити. Будь, Юрку, обережним.

— Які оточенці?

— Не знаю! Мотря не казала. Ти остерігайся, сам не ходи удосвіта трусити ятери. І тримайся подалі від німців! Навіщо ти їх, проклятих, порятував? Це ж правда — не вигадка!

— Що було робити, — заходився пояснювати свій вчинок Юрко, — подумав: уб'ють партизани коменданта, а фашисти село спалять! Он у Малій Рудні убили німця-офіцера, і все село за димом пішло! За солдата фашисти розстрілюють десятеро наших. А за офіцера — село з людьми! Що ж я, тітко Наталко, мав робити?

— І то правда, всім жити на світі хочеться. А оцих малих найбільше жаль! Що вони винні? Он мій Павлик ледве став нозями дибати, а виходить, що й він винен! І його німець може вбити.

— І німці є всякі,— заперечив Юрко. Не можна всіх однією міркою міряти.

— Не кажи, Юрку, — сердито сказала Наталка, — всі німці однакові! Це вже я сама побачила. Пихаті, набундючені, жорстокі!

— Ні, тітко Наталко, — переконливо відповів Юрко, — і німці є різні! Є німецькі робітники, що не скорилися нацистам. І багато їх фашисти загнали в концтабори. Але ті, що прийшли до нас у гітлерівській формі,— всі загарбники.

— Може, й так, — погодилася Наталка, — люди є всякі. Он Саченко! Перед німцем, як лист перед вітром, стелиться, приймає фашистів, як дорогих гостей. А все то заради людей. Собі він нічого не бере, про народ думає. Тільки й тут обережним треба бути. А тобі — особливо. І Надійка за тебе горою стоїть. Учора, як той кібчик, на Мотрю налетіла: «Неправда, Юрко не посіпака!» — і в сльози.

Юрко підійшов до Надійки, погладив русяві кіски:

— Спасибі тобі, Надійко! Тепер я буду знати, що в мене є надійна захисниця.