"Юрий Мушкетик. Яса (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Юрiй Мушкетик.

Яса


------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------



РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

Могилу називали Слiпою. Була висока й гостра, одиноко мрiла в степу,
накликаючи в козацьких дозорцiв думки про минущiсть життя та неминущiсть
слави. Колись вона була обкладена камiнням, але за довгi роки нiздрюватi
вапняки пообвалювалися i чи то позападали в землю, чи то ┐х побрали велети
з Громово┐ печери на Днiпрi, де, як розповiдають дiди, жили ще зовсiм
недавнечко. Бiля печери й тепер валя║ться багато таких каменiв. I тiльки
декiлька, облизаних вiтрами, потрiсканих од сонця, стримить iз землi коло
пiднiжжя могили. А по всiй могилi - бур'ян - не суспiль, а острiвками:
буркун i катран, якi до середини лiта вигорають майже до чорноти, а також
дрок, воронець i медунка.
У татарський бiк могила спадала полого, в козачий - круто, стрiмко, а
наокруж - степ, скiльки око вiзьме. Пожени конем - доскачеш па край свiту.
Тiльки в праву руку, сажнiв за пiвтораста позаду, - невеличка рiчечка.
Вона тут же й починалася з порослого очеретом та чорними лозами болота в
приладi. Козаки називали рiчечку Волошкою, татари - Малою Ка┐р. Вона
кривуляла неглибокою балкою верст двадцять - де розливалася чималенькими
плесами, де витягувалась у стрiчку, яку степовий сайгак перестрибував не
розбiгаючись, - й тихо та непомiтно впадала в Днiпровий лиман. З макiвки
могили видно розсохатi верби над лиманом. Колись на вершечку могили ще
лежав велетенськип гранiтний валун, i з нього було видно далi, аж за
Днiпро, але його розтрощили блискавицi. Й уся могила теж пощерблена ними.
Тут часто блукали грози, важкi та грiзнi, немов тури осiнньо┐ пори. Били й
били довгими рогами, й майже всi - в Слiпу, що самотньо мрiла серед степу.
Там, усерединi, зiбралося стiльки мертвого вогню, що, коли б хто необачно
кресонув, вона б вибухнула й розлетiлася на шмаття.
Принаймнi так думав Сироватка, лежачи на розперезанiм снопi очерету,
сховавшись од тягкого ляського вiтру за ║диною уцiлiлою брилою гранiту.
А ще Сироватка думав про того, хто лежав пiд ним, на сподi могили. Хто
вiн? Який був? Молодий, старий? Чого лежить отут? пхав i загинув... Чи
помер? Грав конем у степу... Могили, ясна рiч, тодi ще не було. I де вiн
зараз: у пеклi, в раю? Чи, може, вiн якийсь нехрист i блука║ поза ра║м,
зазира║ через золотi тини? Певно, що нехрист. Це не козацька могила. Дiди