"Останній сигнал" - читать интересную книгу автора (Росоховатский Игорь Маркович)

2

Контрольний механізм попередив мене вдруге, що я веду літак надто ризиковано. Я роздратовано клацнув вимикачем, і екран контролю згас. Далеко внизу засвічувало вогні вечірнє місто. Повз мене сяючими іскрами проносились інші машини. Я увімкнув вертикальний гвинт, налагодив автопілот на хвилю відеофону і натиснув кнопку виклику.

На екрані виникло обличчя Майї. Я намагався відшукати на ньому те, задля чого мене викликав професор Пирін — ознаки небезпечної хвороби, але з боязкою радістю не знаходив їх. Можливо, професор помилився? Якби ж то так!

Ледь штурхонуло: вертоліт сів на дах мого будинку. Я спустився сходами на кружну стежку, швидко йшов, майже біг, намагаючись стримувати свій крок. Натиснув кнопку запобіжного дзвінка і відвів пластмасову завісу. Я побачив двох жінок, схожих на сестер-близнят: дружину і дочку. Альті минуло двадцять п’ять, на два роки менше, ніж було Майї, коли та одержала безсмертя. (Я вперто не вживав обережніших слів на зразок: “довголіття”, “рівновага процесів” тощо, якими користувались інші). Альта успадкувала від матері не тільки зовнішність, але й рухи, і ходу — на щастя, скляний посуд, який б’ється, залишився тільки з музеях. А ось на вдачу вона була іншою, ніж дружина, — її м’якість нагадувала м’якість котячої лапи, а впертість була непробивною. У хвилини сварок Майя запевняла, що в дочки мій характер.

У погляді Альти, спрямованому на мене, я вловив турботу і прихований докір. Але чому докір?

— Професор зараз буде, — сказала Альта.

Я сів на ліжко Майї, розповів про події дня, про те, що розпочали нову серію дослідів по класифікації пам’яті. Іноді переводив погляд із спокійного обличчя дружини на напружене обличчя Альти. її гнучкі пальці вистукували якийсь ритм. Минуло двадцять сім років від початку нашого Досліду безсмертя, а Академія все ще не дозволяє проводити масові випробування на людях. Більше того, вона не дозволила мені поки що включити до числа піддослідних власну дочку. Та не може ж Альта старіти на очах у нестаріючих батьків, які знають, що здатні відвернути від неї це прокляття природи.

Я відчував, що в мені з похмурим бурчанням росте роздратування. Почувши легкий гуркіт моторів, поспішив назустріч професорові — нарешті хоч одна безвість скінчиться.

— Давно вас не бачив. Маєте непоганий вигляд, — привітав він мене.

Я запитально дивився на нього. Він, відвівши погляд, сказав:

— На жаль, це дуже серйозно. У неї починалась ангіна. Щоб припинити хворобу, я промив мигдалини. Боюсь, що це стало поштовхом…

Він говорив з паузами. Я різко спитав:

— Поштовхом до чого?

Він зіщулився, голова увійшла в плечі.

— Бачите, коли ви виводили лінії зв’язку назовні, до приладу “С”, то викликали мутацію тканини… — Він голосно прочистив горло. — Зрозумійте мене правильно. Я не ставлю це у пряму залежність. Більше за всіх винний я. Треба було спочатку порадитися з вами. Адже коли б не було поштовху, застосуй я при лікуванні не радіоактивний розчин…

Він був нестерпно загайний в розмові. Здогадка визріла. Мабуть, мої губи ворушилися в лад думкам, і професору нічого іншого не залишалось, як підтвердити:

— Так, переродження…

Тепер я все зрозумів.

І переродилися саме ті ділянки тканини, де ми викликали мутацію?

— Почалося з них.

— Захоплює весь організм?

Він у відповідь нахилив голову.

Ми увійшли до будинку. Тепер я розумів, чому Альта дивилася на мене з докором. Адже я уявляв себе переможцем над природою. Я подивився на бліде обличчя дружини з легкими темними колами під очима, на западинку на переніссі. Я пригадав назву старої книги про війну “Мертві залишаються молодими”, потім змінив її на “Молодими, залишаються мертві” і за аналогією подумав, що я хотів переступити це правило, хотів, щоб і живі залишалися молодими. Адже природа спочатку і створила життя нескінченним. Найпростіші організми безсмертні: вони передають за спадковістю всю свою сутність. Безсмертні спори мікробів мандрують в айсбергах і навіть у метеоритах.

І лише найскладніші створіння, такі як людина, не вміщують свою багатющу різноманітну сутність ні в які гени, жодна хімічна мова не в змозі описати людську особистість. Саме тому людина є смертною більше за інших.

Можливо, особистість взагалі не має для природи ніякого значення і важливо лише те, що лишається в генах? Ні! Абсурд! Нараз я знову виповнився ненавистю до долі, яку дала нам природа. Я думав про людей — про братів по нещастю. В яку пітьму, в яку муку від самого народження ми кинуті матір’ю-природою! І в цій пітьмі нас веде лише одна свічка, один смолоскип — наш розум. Він є для нас слабеньким, але ж і невгасимим вогником в країні, де північ і південь — умовні напрямки і де шлях із пітьми не обов’язково є шляхом до світла.

А чи щасливішу долю дала природа іншим своїм створінням? Мені дуже схотілося бодай погладити по спині нещасну антилопу, яку живцем жерли вовки. Колись я бачив її в кінофільмі “Походження життя”…

Так я мучився, вболівав, думав про різні істоти і явища, аби тільки відвернутися від найтяжчих думок — про Майю і мою відповідальність за дослід, який не був як слід підготовлений…

Крізь весь безлад плутаних думок пробилась і оформилась одна, дуже проста і чітка: треба опанувати себе. Вона приходила до мене завжди як порятунок. Можливо, саме тому мене і вважали людиною вольовою.

Я викинув з голови всі непотрібні зараз спогади, назву старої книги, сліпу зненависть.

Силоміць, як воду по трубах, щоб змити накип, погнав до нервах наказ спокою. І став іншою людиною — не таким, яким знав себе сам, а яким знали мене інші. І яким, можливо, я й був насправді.

Я взяв у професора показання електронного діагноста і відвіз їх до інституту. Звідти подзвонив до Об’єднаного центру космічної біології, яким керував Степ-Степанович. Мені відповіли, що директор зараз у Місячному філіалі, і порадили, як з ним можна зв’язатися. Потім викликав по відеофону Юрка і попросив його швидше прибути.

Тепер я так розраховував свій час, щоб кожну хвилину витрачати для спасіння Майї. Через кілька днів переродження охопить великі ділянки і врятувати її стане неможливо.

Доки прибув Юрко, я встиг скласти програму для обчислювальних ліній, Я витиснув із своєї свідомості відчай і сумніви, але їх місце лишалося порожнім — обманювати себе я не навчився, а підстав для сподівань на краще поки що не було.

Обчислювачі розрахували розвиток хвороби у найближчі двадцять шість годин. Тепер я бачив ворога в обличчя.

Тільки-но Юрко приїхав і вислухав повідомлення, як одразу запропонував:

— Я викличу Перший медичний, — у його прозорих очах промайнули почуття, які він волів би приховати. — У них працюють провідні біофізики. Потім моя лабораторія почне пошук серед нуклеопрепаратів. Ти візьмеш на себе решту, згода?

Я пильно подивився на нього. Він уже встиг остаточно заспокоїтися: адже те, що загрожувало Майї, загрожувало й нам усім. Це й додавало сили в боротьбі.

Я відповів на виклик відеофону. На екрані з’явилась овальна споруда з антенами, напівпрозорими круглими віконцями, за якими щось мерехтіло і пульсувало.

— Хто мене викликає? — запитав я.

— Вас викликає ДАКС, — почувся знайомий голос, але на екрані застигли все ті ж апарати.

Я не міг пригадати, як розшифровується ДАКС, що це за організація. Тому я ще раз спитав:

— А хто говорить від імені ДАКСа?

— Від імені ДАКСа говорить він сам, — чітко пролунала відповідь.

Я пригадав людину, що померла понад тридцять років тому. Цей голос належав йому, Я зрозумів, як розшифровується ДАКС — двійник Артура Кіндратовича Степанова. Я не впізнав його зразу тому, що він дуже змінився за кілька років: добудував у себе блоки пам’яті, переробив окремі вузли, створив нові органи-апарати.

— Здрастуйте, — ввічливо привітався я, пригадуючи, що ДАКС виступає консультантом з питань синтезу білка.

— Здрастуйте, ми давно з вами не бачилися, — відповів він. — За цей час ви майже не змінилися. Втішно.

— Але моя дружина… — почав я, не знаючи, як краще повідомити про те, що трапилось, і попросити допомоги.

— Я вже все знаю, — промовив ДАКС. — Одержав результати аналізів й висновок електродіагноста. Що ви робите?

Я розповів про те, що вже встиг зробити. Він схвалив мої дії, звернув особливу увагу на необхідність дослідження енергетичного стану вражених ділянок.

— Може, використати вузол “С” для того, щоб надіслати сигнали, що припиняють хворобу? — запропонував він. — Я доберу повний код сигналів відновлення клітини, і ви пустите їх через вузол “С” на ділянки, що перероджуються. До побачення.

Екран відеофону згас. Я опустився в крісло й заціпенів. Невже все вирішиться так просто? Відчував своє тіло, тремтіння м’язів лівої руки, пульсацію артерії на скроні. Так само кволо в моєму стомленому мозку почала пульсувати надія.

Я пригадав символічну фігуру — Артура Кіндратовича, який немов увіходив у свого двійника, його спокійну, лагідну посмішку. Мені здалося, що він передав двійникові не тільки модель свого мозку, а й почуття — наприклад, добре ставлення до мене.

Коли приїхав Степ-Степанович, хвороба Майї вже почала відступати. Я почув гучний голос, що виповнив коридор інституту, і поспішив назустріч. Степ-Степанович крокував перевальцем, покрякуючи, випромінюючи заклопотані посмішки і розгризаючи на ходу живильні горішки-жарти. Він мав вигляд помолоділого, обличчя вкривала місячна засмага, сивина зовсім зникла. Стиснувши мене у ведмежих обіймах, примовляв:

— Здрастуй, здрастуй, брате!

Нарешті він відпустив мене і трохи відхилився. В цей час з кишені його куртки з’явилася блискуча голівка з вусиками. Вона подивилася на мене смарагдовим оком.

Степ-Степанович вловив мій погляд, встромив руку в кишеню і вийняв мініатюрний кишеньковий автомат. Такі кібернетичні іграшки були тепер у багатьох людей. їх муштрували, створюючи умовні рефлекси, навчали, а потім вони виконували всілякі дрібні доручення.

Її звати Ритою, — сказав Степ-Степанович. — Ця кібернетична черепашка вміє зачісувати мене, чудово виводить плями на одязі, виконує нескладні розрахунки. Хочу зробити її ще й спортивною болільницею.

Кібернетична Рита поповзла по куртці Степ-Степановича: їй, вочевидь, щось не сподобалось, і вона спішно сховалася у кишені.

— Розкажи, як мається, — попросив Степ-Степанович.

Я почав розповідати, а думкою чомусь повертався до “черепашки”, що сховалася у кишені мого давнього приятеля.

Прибіг Юрко, з льоту зупинився, придивляючись до Степ-Степановича. Кілька секунд вони стояли мовчки, і сухорлявий Юрко на тлі могутнього Степ-Степановича мав вигляд справді “такого собі шкелета з вухами”, як його дражнили. А потім затріщали Юркові кістки в гарячих обіймах, і я пригадав, що вони не бачилися майже два роки.

Я розповів Степ-Степановичу про те, що трапилося. Втрьох ми пройшли до кімнати Майї. Вона зразу заусміхалася кожною зморшкою змарнілого обличчя, сіла на ліжку, простягнула назустріч обидві руки. Короткі рукава легенької кофточки затріпотіли, як крильця пташеняти, я помітив невеличку підпухлість на лівій руці, на місці вливання. Подумав, що всього цього, скороминущого, на можна відтворити ні в якому двійнику.

Ми поринули в спогади, перебиваючи одне одного, розповідали про різні новини. Ми четверо та ще дружини Степ-Степановича і Юрка почували себе найближчими родичами, нас зріднив Дослід безсмертя — спільна надія і спільна тривога.

А через кілька днів ми святкували одужання Майї у нас вдома.

По радіо передавали “Апассіонату”. Дослухаючись до линучих звуків, я згадував про давні часи, в які жив композитор, і думав про те, що посіяні ним зерна проростають і сьогодні і будуть давати сходи ще дуже довго. Наскільки Ж виявилося сильним погане в людях, якщо навіть таке мистецтво не могло зразу виправити їх, і наскільки величним і могутнім виявлялося добре, якщо навіть за тих умов вони створювали таке мистецтво!

Музика скінчилась, а ми й далі сиділи мовчки. І в цін срібній тиші якось дивно пролунав Юрків тост, порушивши зачарування. Зразу всі загомоніли. Дружина Степ-Степановича, красуня Наталка, струнка й довгонога гімнастка, суворо стежила, щоб ми не пили надто багато, категорично говорила “забороняю”, радіючи з можливості пограти у командира. Юркова Алла співала старовинні романси — у неї було приємне контральто і не менш приємна м’яка вдача. Навіть за бажання з нею важко посваритися.

І все ж таки в наших веселощах вчувався гіркий присмак тривоги: які ще небезпеки чатують на нас у майбутньому? Ми не боялись їх, адже від початку знали, на що вважились. Треба бути готовим до всього, як тим мандрівникам, що перейшли межу у незвідані землі.

Степ-Степанович, певне, давно вже збирався поговорити зі мною про щось потаємне. Того вечора він наважився.

— Послухай-но, — сказав він, — хай навіть ми безсмертні — що з того? Безсмертні, але вразливі. Чого варте наше дуже довге життя, якщо його так же легко обірвати, як і звичайне? Я не можу працювати на супутнику Плутона через надмірну радіацію і змушений посилати туди роботів; мій помічник не може освоїти нової планети — це робить його КД. Люди не здатні без автоматів керувати зіркольотами, в кожному разі здійснювати складні маневри на великій швидкості, адже для таких швидкостей наші нервові реакції занадто повільні. Ми — люди, однак з водіїв перетворюємося на пасажирів, з дослідників — на звичайних спостерігачів, з добувачів — на споживачів. Можливо, ми прагнемо недосяжної мети, і безсмертя — не справжній дар, а лише зволікання.

Я заперечив йому:

— Ти забуваєш, що без подовження життя нам не вдасться накопичити достатнього досвіду, необхідного для переробки організму, а без цього людство не зможе досягнути справжньої могутності.

Степ-Степанович насупив кошлаті брови:

— Таж поміркуй, в якому посуді зберігаємо ми цей не оцінний досвід? Чи вартий посуд того, щоб витрачати стільки зусиль для його оновлення? Чи не розумніше створити інші форми — на інших принципах, з іншого матеріалу?

Це питання не було для мене новиною. Його ставив перед собою не раз я сам і тепер відповів Степ-Степановичу тими ж доводами, що й собі.

Уже було запізно, коли я вийшов з дому, щоб провести гостей. Біля Юркової машини стояли його син і Альта. Побачивши нас, вони замовкли, тому я й звернув на них більше уваги, ніж звичайно. Погляди цих молодих людей були звернені до нас з одним і тим же виразом.

Біль пройняв моє серце. Глянувши в їхні очі, я з особливою гостротою подумав: те, що сталося 8 Майєю, віддаляє й для них вступ у безсмертя. Наскільки? Ніхто нам не дозволить, та й ми не маємо поки що ніякого права ризикувати і залучати до дослідів нових людей. І ще я згадав старе прислів’я: “Гірко дітям переживати смерть батьків, але ж горе тим батькам, які не вмруть раніше за своїх дітей”. Невже й це судилося зазнати тим, хто торує дорогу в безсмертя? Невже нам, нестаріючим, доведеться побачити, як наша донька стане немічною бабусею?

Минуло кілька днів, і Майя вже почала виходити з дому. Ми часто блукали алеями міста — суцільними зеленими коридорами, за якими бовваніли пластмасові дахи будинків, Йшли до експериментального будівельного центру, до оазисів пахощів і кварталів літаючих будинків. Тут зелені не було, замість дерев невисокими стовпчиками піднімалися фотохімічні установки. Між ними виднілись альтанки. Тут можна замовити собі будь-яке повітря — від хвойно-лісового до морського.

Ми сіли в альтанці спочити. Я дивився на птахів, що шугали високо в синій порожняві, де немає для них ніякої їжі, потім перевів погляд на годівниці, розставлені біля альтанки, і раптом зрозумів одну істину, над якою раніше просто не замислювався. Ми знаємо, що у тварин є лише ті інстинкти, без яких вони не виживуть. Природа вміє бути й економною. Навіть вільний політ птахів — не випадковість. Він запрограмований природою. Навіщо?

Для чого ось цим стрімким пернатим носитися в повітрі, виконуючи граційні піруети, марно, безцільно витрачаючи енергію, коли їжа заготовлена для них у годівницях. Чи не означає це присутність іншого, вищого ряду інстинктів? Вони пробуджуються, коли задовольняються найпростіші та найнеобхідніші інстинкти, коли тварина врятувалася від небезпеки, наїлась і напилася. Вважалося, що боротьба за існування є мало не єдиним рушієм прогресу, вдосконалення серед тварин. Але й складніші і, можна сказати, вищі інстинкти слугують тій самій меті. їх немало: інстинкт руху, інстинкт свободи, інстинкт цікавості… Завдяки їм тварина швидко нагромаджує досвід…

Я провів поглядом голуба, що перекидався, і подумав: чи завжди ми, люди, знаємо, чого схочемо, коли наші насущні бажання будуть задоволені? Які нові бажання прокинуться в нас — і запрограмовані природою, і ті, які ми створимо самі?

Я нечітко пам’ятаю день, коли Постановою Академії наук і Уряду нам було дозволено перенести дослід на всіх бажаючих. Цей день, здавалося, не мав кінця і був виповнений веселим хаосом: шквалом телефонних дзвінків, вітальними промовами, водоспадом оплесків. Вже опівдні мене всього ламало і плечі боліли так, неначе на них натисла багатопудова вага. Я зрозумів, що це і називають “тягарем слави”.

Посмішки квітли на обличчях людей і робили їх схожими один па одного, як дерева в цвіту. Так поєднує людей тільки дуже велика радість. Кожен намагався зробити іншому щось приємне. І хоч у формулюваннях Академії наук наш дослід називався довголіттям, у натовпі дедалі частіше виблискувало золотою рибкою слово, яке я вперто повторював у своїх промовах, — безсмертя. І сам я вірив у нього. Вірив, хоч і знав, що вчений не має права вірити. Віра починається там, де кінчається наука.

А радість переливалася через вінця і несла мене, вже знесиленого, у своєму потоці. Я заснув на світанку на чужому плечі так само спокійно, немов у власній постелі. Останнє, що я запам’ятав, засинаючи, — захоплений шепіт;

“Тихіше! Він спить…”

Срібна амальгама хвиль коливалася над моєю головою. Ми з Майєю опускалися все глибше і глибше. Чи знайоме вам почуття, коли виразно відчуваєш кожний мускул і всі вони підвладні волі? Створюється враження дивної радісної невагомості, і ми говоримо, що за спиною виросли крила,

Далеко внизу виднілося піщане плато, на якому де-не-де лежало каміння. Майя, притиснувши руки до боків, вигнувшись, ковзнула вниз. Я побачив м’яку лінію її талії, стрункі сильні ноги — роки втратили владу над цим прекрасним тілом.

Майя помахала мені рукою. Я зробив гребок руками, перебираючи ластами, швидко підплив до неї й обійняв. Вона повернула до мене голову, її губи посміхалися зовсім близько. Майя показувала рукою вниз. Пригледівшись, я помітив нагромадження скель і темний отвір підводної печери.

“Певне, це там”, — подумав я, і передчуття близького фінішу пройняло тіло дрожем. Обіймаючи Майю однією рукою, я разом з нею повернув донизу. Майя вислизнула з обіймів і, обігнавши мене, безстрашно пірнула в печеру, На мить вона опинилась у вузькій кам’яній пащі, ладній стиснути і розчавити її, потім зникла:і поля зору. Коли я наздогнав її, вона вже ввімкнула прожектор, і стіни печери виблискували всіма відтінками, фіолетово мінилися дрібні черепашки, звичайні камені здавалися рубінами, сапфірами, опалами… Тепер я вже відчував тиск води, особливо на грудях. Мабуть, Майї теж було нелегко, і ми підбадьорювали одне одного посмішками.

Раптом Майя штовхнула мене в плече і показала вбік. Там, біля стіни, на великому камені, як на п’єдесталі, стояла прозора скринька. Всередині її виднілася золота фігурка спортсмена в ластах.

Я схопив скриньку, але виявилося, що вона міцно прикріплена до каменя ланцюгом. Треба було роз’єднати кільця, та ніяких інструментів у нас не було. Я взяв важкий камінь і почав щосили гамселити ним по ланцюгу. Майя з усміхом дивилася на мої марні зусилля, а потім підпливла, відсторонила мене вибачальним рухом і підняла ланцюг, вивчаючи його. Затим, наче фокусник, легко роз’єднала кільця, розгадавши їх секрет. Вона передала скриньку мені, ніби їй важко було тягнути її. Насправді вона просто не хотіла принижувати моєї чоловічої гідності. В таких справах вона незмінно виявлялась і винахідливішою, і делікатнішою за мене.

Я вдав, що приймаю все це як належне, і ми, відштовхуючись від стін, випливли з печери. Ще кілька хвилин повільного підіймання — і тягар зник, тіло знову набуло дивної легкості і злагодженості, до якої ще додавалася радість перемоги.

Енергійно працюючи ногами, залишаючи пінявий слід, ми, як дві торпеди, подолали решту відстані і випірнули на поверхню. Правою рукою я високо підняв скриньку.

Тієї ж миті заспівали фанфари, вітаючи переможців і сповіщаючи про закінчення змагань. З містків нам щось вигукували, вітали, простягали руки. Інші, не такі вправні нирці, давали нам шлях до східців.

Майя піднялася на місток першою. її оперізували довгі сяючі нитки, з яких падали перлина за перлиною. Вона скинула маску і шапчину, струсила волосся, розбризкуючи краплі води так, що присутні зі сміхом розбіглись. А потім нас підняли на руки і понесли до почесного п’єдесталу. Я відповідав на привітання і дивився на Майю з тим же почуттям, що й у воді. В ці хвилини ми, мабуть, були схожі на пустотливих молодих звіряток.

Я подумав, що сьогоднішня перемога — подарунок Майї до дня народження. Завтра їй виповнюється сто сімдесят вісім років…