Таємниця жовтої валізи

На перший погляд справа видавалася безнадійною. Та чим довше Лютц обмірковував подробиці таємничого викрадення двадцятивосьмирічного інженера фірми “Брюгейм” Герберта Вінкеля, тим більше схилявся до думки, що всі відомі йому факти мають між собою логічний зв’язок.

Напад вчинено серед білого дня на очах в ошелешених обивателів. Двоє нападників, підхопивши інженера під руки (Герберт Вінкель саме виходив з будинку, де містилася пошта), силоміць увіпхнули його в машину, і вона хутко від’їхала. Принаймні так стверджували численні свідки, яких встигли опитати репортери. Поліція, як завжди, приїхала на місце події останньою. Мотиви викрадення лишались невідомі. І коли всюдисущі газетярі спробували було взяти інтерв’ю у Гартмана — директора фірми, де працював інженер, той просто виставив їх за двері. Більше того, капітан Фукс, з яким колись працював Лютц і який тепер займав посаду старшого слідчого в місцевій кримінальній поліції, порадив йому облишити це діло, натякнувши, що між начальником поліції і Гартманом є домовленість про закриття справи.

Про Гартмана говорили всяке. Однак Лютц не дуже довіряв чуткам і намагався дізнатися про все сам. Він знак, Що в минулому цей електронний мільйонер оснащував апаратурою відомі ФАУ-1 і ФАУ-2, а тепер його фірма виготовляла електронні пристрої для бундесверу.

Найцікавіше було те, що сам директор фірми з якихось невідомих для Лютца міркувань хотів, щоб поліція не дуже заглиблювалася в цю справу. Чому?

В детективну контору “Лютц і Манфред” Тереза Краузе звернулася вже після того, як зрозуміла, що від поліції нічого не доб’ється. Герберт був її нареченим. Окрім неї, у нього з близьких не було нікого, і Лютц щиро захотів допомогти симпатичній білявці.

Герберт не розповідав Терезі про свою роботу. Вона тільки знала, що її наречений — головний виконавець особливого завдання, над яким працювало кілька лабораторій фірми.

В розповіді дівчини вартим уваги був один-єдиний момент. Якийсь Юрген Цілле прийшов до неї, назвався другом Герберта і показав листа від нього. Інженер просив Терезу, щоб вона, коли з ним щось трапиться, віддала жовту валізу Юргену Цілле. В тому, що лист був написаний рукою Герберта, Тереза не сумнівалась. На її запитання, де Герберт, незнайомець скрушно похитав головою — на жаль, він не знає. Який вигляд мав цей Юрген Цілле, з’ясувати не вдалося: нічого путнього Тереза сказати не могла. Одягнений був у темно-синій плащ, на голові, здається, зелений тірольський капелюх. Оце й усе.

Загадковий відвідувач, судячи з поведінки, поспішав. Він кілька разів, поки Тереза шукала валізу, підходив до вікна і пильно дивився на вулицю. Дівчині здалося, що Юрген ніби чогось боявся. Взявши валізу, він попрощався і пообіцяв сповістити, як тільки натрапить на слід Герберта.

Клубок загадок. На додачу ще й якась валіза. Що було в ній, Тереза не знала.

Лютц ще раз глянув на зіжмаканий папірець, що лежав перед ним. Це був рахунок з гаштету “Червоний півень”. Він випав з кишені незнайомця, коли той витягував Гербертового листа. Тереза помітила папірець уже після того, як Юрген пішов. Подумала, що він, може, потрібен. Про всяк випадок — принесла Лютцу. Поки що це був єдиний речовий доказ, який мав відношення до справи.

Лютц знову замислився. Кафе чи ресторану з “півнячою” назвою в місті не було — це він знав достеменно. На рахунку була дата — двадцятого вересня. То був день, коли викрали Герберта. А до Терези Краузе цей Юрген прийшов на другий день. Чи нема тут якогось зв’язку з викраденням? Проте інтуїтивно Лютц відчував, що Юрген Цілле справді друг Герберта Вінкеля. І він ще раз спробував проаналізувати ситуацію.

Отже, на інженера напали, коли він виходив з будинку пошти. Що Герберт робив там? Лютц раптом ляснув себе по лобі. Як він одразу не здогадався! За якусь мить Лютц уже дзвонив на пошту. Через кілька хвилин стало відомо, що Герберт розмовляв по телефону з Айгеном. Номер телефону в Айгені належав готелю “Червоний півень”. З ким розмовляв Герберт — з’ясувати не пощастило. Однак Лютц був певен, що то була розмова з Юргеном. Говорили вони — як сказала телефоністка — секунд тридцять, не більше.

До Айгена було близько ста кілометрів. Протягом усієї подорожі Лютцу не давала спокою думка про це містечко. З ним була пов’язана якась історія, але що саме — Лютц не міг пригадати.

Все стало зрозумілим, коли за якихось два кілометри від Айгена він помітив ще одну дорогу, що вела у напрямі лісу. На дорожньому покажчику висіла табличка з написом “Приватна власність”. Лютц пригадав торішній судовий процес, за яким правління землі ПІлезвіг-Гольштейн визнало право Гартмана на прилеглі до Айгена чудові соснові ліси. То була явна афера, але Гартману вона щасливо зійшла з рук. Отже, мільйонер знову з’явився на горизонті.

По кручених вуличках цього середньовічного містечка Лютц їхав впевнено, мов провів тут усе життя. Орієнтувався на магістрат. Його вежу із старовинним годинником було видно майже звідусіль. Саме поблизу магістрату, як сказали Лютцу, був єдиний у місті готель. По дорозі він побачив кірху — стару, похмуру будівлю з цілою галереєю святих при вході. Поруч був готель. Над входом у нього висів зроблений з бляхи півень, пофарбований у червоний колір.

Заспаний ключник спросоння не міг розібрати, чого від нього хочуть, і відразу ж заволав:

— Місць немає. Немає.

Від власного крику він остаточно прокинувся і набундючився. Мав себе за велике цабе. Лютц дав йому п’ять марок і запитав:

— У вас не зупинявся Юрген Цілле?

Ключник аж засяяв од такої щедрості клієнта. Проте, зачувши прізвище Юргена, занепокоївся. Озираючись довкола, прошепотів:

— Раджу вам звернутися до поліції. Можливо, там щось знають.

Лютц нерозуміюче глянув на старого. У відповідь той зобразив на своєму обличчі щось на зразок сардонічної посмішки і майже нечутно додав:

— Схоже, що ваш приятель попав у халепу. Його забрала якась машина. Не сказав би, що він діяв за власним л бажанням, сідаючи в той “фольксваген”. Два типи з машини зовсім не церемонилися з ним. Здається, вони навіть ударили його.

— У нього була жовта валіза? — перебив Лютц.

Подумавши трохи, старий ствердно кивнув головою.

Побачивши, що щедрий клієнт збирається йти, він миттю: вислизнув із-за перегородки і спритно відчинив перед нимі двері.

Лютц пішов до поліції. Там в місцевому комісаріаті йому сказали, що поблизу Айгена в лісі, повз який проїжджав Лютц, Гартман мав віллу і час від часу навідувався туди. Про Юргена Цілле вони нічого не чули. Але й цього було досить. Справа замикалася на Гартмані.

Залишивши на узліссі свого “опеля”, Лютц манівцями попрямував до вілли. Настав вечір. Іти довелося в цілковитій темряві. Поки він дістався двоповерхового будинку, обнесеного високою металевою огорожею, минула майже година. А ще хвилин через десять, не помітивши довкола вілли нічого підозрілого, Лютц спритно дерся по стічній трубі на балкон, куди падало з-за важких штор тьмяне світло. Намагаючись нічим не зрадити себе, він зазирнув у кімнату.

Побачене так вразило Лютца, що він на якусь мить просто розгубився. Коли ж здатність критично оцінювати ситуацію повернулась до нього, в кімнаті все вже було закінчено. Троє чоловіків із зв’язаними руками й ногами лежали на підлозі. Одного з них Лютц упізнав, бо його фотографіями пістрявіли сторінки багатьох газет і журналів — то був Гартман. Проте Лютца вразило інше. Хвилину тому ці люди, зовсім не боронячись, дали себе зв’язати одному-однісінькому молодикові у темно-синьому плащі, другий тим часом сидів біля якогось хитромудрого пристрою. На голові у нього було щось схоже на рицарський шолом, з’єднаний з апаратом тонким дротом Лютц міг заприсягтися, що це Герберт Вінкель, а той, що досить спритно виконав далеко не інтелектуальну роботу, певно, був не хто інший, як Юрген Цілле. Тепер він діставав з розкритої жовтої валізи, що лежала біля самісінького каміна, якісь папери і кидав їх у вогонь. Полум’я весело жерло списані формулами аркуші. Герберт сидів за столом перед пристроєм і копирсався в ньому. У Лютца було таке враження, що Вінкель намагається зіпсувати прилад. Роздумувати було ніколи. Видавивши плечем шибку, Лютц скочив на підлогу. В руці він тримав пістолет. Молодики розгубились. Однак націлена зброя примусила їх лишитися на місцях.

— Що ви робите? — голосно запитав Лютц, по черзі тицяючи пістолетом то на дивний пристрій, то на майже порожню валізу.

Молодики мовчали. Тоді Лютц уже стриманіше спитав:

— Хто з вас Юрген Цілле?

— Я, — відповів молодик, який стояв біля каміна.

Лютц витер рукавом спітніле чоло і важко сів у крісло навпроти Герберта.

— Нарешті я знайшов вас. — Лютц заховав пістолет у кишеню, даючи зрозуміти, що наміри його мирні. — Менз звати Зігфрід Лютц.

Молоді люди нерозуміюче дивилися на детектива. “Чого хоче цей тип?” — було написано на їхніх обличчях.

— Я власник детективної контори “Лютц і Манфред”, — пояснив Лютц. — Моїми послугами вирішила скористатися ваша наречена Тереза Краузе, — Лютц подивився на Герберта.

— Он воно що, — з явною полегкістю зітхнув інженер, — а ми вже було подумали, що ви один з компанії тих негідників, — він показав рукою на трьох чоловіків, пр нерухомо лежали на підлозі.

— Виходить, ви помінялися ролями? — здивувався Лютц. — А що це за апарат на столі?

— Ну що ж, — мовив Герберт, відповідаючи на запитання детектива, — тепер, коли цей, як ви кажете, апарат навічно виведено з ладу і майже всю документацію знищено, ми можемо розповісти. Цей прилад — надпотужний підсилювач усіх тих біоелектричних процесів, які відбуваються в корі головного мозку. Його кодова назва “тета-підсилювач”. На замовлення військового відомства його мала запустити в серійне виробництво фірма оцього типа, — Герберт штовхнув ногою Гартмана.

Той ледь поворухнувся, щось буркнув і знову затих.

— За допомогою цього підсилювача, — розповідав далі Герберт, — можна будь-яку людину зробити слухняним виконавцем чужої волі, нав’язати їй найбезглуздішу примху, і ця людина залюбки її виконуватиме. Не вірите?

Лютц знизав плечима.

— Ну що ж, спробую пояснити. Сама ідея дуже проста. Суть її полягає в тому, що два індивіди виступають тут як передавач і індуктор. Іншими словами, наш мозок можна розглядати як передавач дуже малої потужності, що генерує біоелектричні сигнали, які виникають в нервових клітках. Мені спало на думку їх підсилити і спробувати передати на відстань.

За ідею вхопились обома руками. Я був у центрі уваги. Признаюся, що спочатку це імпонувало мені. Робота вже йшла до завершення, коли я випадково довідався, що Гартман без моєї згоди хоче передати документацію і дослідний зразок підсилювача військовому відомству. Радіус дії підсилювача ще невеликий, але й ті наслідки, яких пощастило досягти, були багатообіцяючі. Скажу тільки, що на відстані десяти метрів можна було цілком паралізувати волю людини. Неважко здогадатися про що я подумав, довідавшись, що винаходом зацікавилися військові. Лише чудом мені вдалося підмінити документацію. Справжні розрахунки я віддав своїй нареченій. Тереза не знала, що було в жовтій валізі. Тим часом підсилювач за наказом Гартмана кудись перевезли. Навіщо це було зроблено, для більшості працівників лишалося таємницею. Правда, мені це було на руку. Саме за день до того, як підсилювач забрали з лабораторії, я зробив у схемі деякі зміни і підсилювач після десяти хвилин роботи ставав звичайнісіньким ящиком з нікому не потрібним електронним мотлохом. Треба було добряче поморочитися, щоб знайти причину і знову налагодити все.

Минуло кілька днів. Я став, помічати на собі пильні погляди співробітників лабораторії. Здавалося, що мене в чомусь підозрювали. Можливо, зрозуміли, що технічну документацію на “тета-підсилювач” замінено. Проте якихось конкретних заходів щодо мене не було. Справді, важко повірити, що автор винаходу може зіпсувати своє дітище. Однак треба було діяти. Але як? Спокою не давали папери, які були на квартирі у Терези. Я не хотів втягувати її в цю історію. Особисто забрати валізу теж не міг. Люди Гартмана, якщо вони за мною стежили, здогадалися б, у чім річ. Отоді я й пошкодував, що не мав друга, на якого міг би покластися. Про Терезу мови не було. Слід сказати, що сам я родом з Ганновера, а у фірмі “Брюгейм” отаборився недавно і за цей час ні з ким не заприятелював.

Отоді якраз на горизонті замаячив Юрген Цілле. Що значить “замаячив”? Він і раніше працював у моїй групі, однак в близьких стосунках ми не були. Проте саме від нього я довідався, куди щез підсилювач. Коли запитав, нащо він мені сказав про це, Юрген відповів, що вже давно стежить за мною і хотів би чимось допомогти. Дав зрозуміти, що йому відомі мої маніпуляції із схемою і паперами, а не виказав мене через те, що йому теж не байдуже, як використають винахід.

Юрген, який досі стояв мовчки біля каміна, мовив:

— Я був серед тих небагатьох, кому довірили транспортування підсилювача сюди на віллу. Випадково почув розмову Гартмана з якимсь типом. З неї випливало, що дослідний зразок “тета-підсилювача” збираються переправити у Швейцарію, де його мають отримати представники “нового порядку” — в них у Берні своєрідна перевалочна база, а від Айгена до кордону — рукою подати. Ваганням моїм настав кінець. Про все, що стосувалося підсилювача і махінацій, пов’язаних з ним, я розповів Герберту. Вже давно, приглядаючись до цього неговіркого інженера, я зрозумів, що з ним можна говорити відверто. Ми домовилися, що я повернусь до Айгена і зупинюсь у готелі. Герберт мені зателефонує і скаже, що робити.

— Справді, — озвався Герберт, — повірити відразу у щирість Юргена я не міг. Не відкриваючи йому своїх планів, порадив виїхати в Айген і ждати мого дзвінка. В той самий день я написав на його ім’я листа з поміткою “до запитання”. Там були інструкції для Терези і для нього. До речі, як ви вже здогадалися, це був той самий лист, з яким Юрген прийшов до моєї нареченої. Я все ще сподівався самотужки забрати валізу, але побачивши, що за мною мало не відкрито почали стежити, отож непомітно винести валі-зу від Терези не вдасться, пішов на пошту, звідки зателефонував Юргену, щоб повідомити про лист. Що сталося Далі, ви знаєте. Ми мали зустрітися в Айгені. Однак з тієї затії нічого не вийшло. Конспіратор з мене поганий. Люди Гартмана робили зі мною що хотіли. Але вони не знали точно, чи підмінив я документацію. Розмову з Юргеном вони підслухали, і той попав у пастку. Мене привезли сюди, щоб я забезпечив нормальну роботу “тета-підсилювача”. Це нас і врятувало. Наслідки настройки ви, здається, бачили самі. Підсилювач виправдав себе. Вас, напевно, здивував той факт, що поблизу вілли, як зрештою і на ній самій, нема охорони. їй теж дісталося. До завтра охоронці очуняють. Ну, а тепер нам усім треба звідси забиратись. І якнайшвидше. Скоро мають приїхати замовники з-за кордону.

— Нічого, — сказав Лютц. — Я тут з машиною, так що хвилюватися не треба. По дорозі поговоримо про ваше майбутнє. Думаю, що зможу вам допомогти.