"У промінні двох сонць" - читать интересную книгу автора (Бережный Василий Павлович)

ЗНАЙОМСТВО

Її блакитні очі наче зігрівають росинки на троянді, бо краплини сяють ще веселіше і принадніше. Може, тому, що хмари опустились ще нижче. Та дівчина нічого не помічає — вона вся там, в долині хвилюючих спогадів.

…Вперше вони зустрілися в глибині Землі. Фізична лабораторія, якою він керував, була розташована в шахті — за шість кілометрів од поверхні.

Швидкісний ліфт хутко спустив її вниз. Весело вискочила з кабіни, окинула цікавим оком великий підземний майдан і, побачивши на протилежному боці білі двері, поцокотіла гладенькими плитами. Сонячно. Не вірилось, що над головою — шість кілометрів тяжкої земної кори. От лише тиша — важка, непорушна — трішки непокоїла, тривожила. Наспівуючи пісеньку, підійшла до дверей, натиснула кнопку дзвінка. І треба ж було, щоб він сам відчинив їй:

— Прошу.

Ковзнула поглядом по моложавому обличчю: все в ластовинні, навіть ніс. “Он чого ви, шановний професоре, ніколи не з’являєтесь на’екранах! — подумала з несподіваною радістю. — Але ж могли б принаймні запудрювати”.

— Я аспірантка…

Під його пильним поглядом враз погасла її безпричинна усмішка.

— І мама відпустила вас… під землю? — з удаваним співчуттям сказав він. — Ай-я-я…

Першої миті розгубилась, потім кров шугнула їй у скроні, і не встиг професор слова сказати, як вона вискочила з лабораторії. Побігла через майдан у якийсь напівтемний тунель — швидше, швидше, хоч за нею ніхто й не гнався. Їй тільки сімнадцять, та вона не дозволить себе ображати! Навіть відомим ученим, навіть світовим іменам! Як він процідив “ма-ма”!

Бігла, доки втомилася. Тунель був не обличкований, під скупим освітленням тьмяніла порода. Певне, в давнину тут був штрек… Так і є. Он відходять в боки великі щілини, в яких колись було кам’яне вугілля, оте саме, що тепер є лише в музеях, та й то не в усіх.

Раптом світло погасло, чорна темрява завалила все навколо. Знову засвітилось, ще раз погасло і засвітилось. “Моргаєш? — сердито подумала, простуючи далі. — Поморгай! Я не якесь дівчисько, щоб мене… От заберуся в якусь щілину — попошукаєте!”

Знала, що робить по-дитячому, але не могла вже зупинитися. Подерлася кудись убік, у лаву, як, здається, казали в давнину. Світло блимало десь позаду, а потім і зовсім зникло. Поповзла ще трохи в темряві, знесилилась. Довго лежала непорушно на теплій породі, незчулася, як і задрімала. Прокинулась, пригадала все, що накоїла, і від порому ладна була провалитися до центра Землі. Мерщій назад! Зопалу не могла знайти виходу: куди не поткнешся — стіна. Темно — хоч око виколи. Повзає в тій лаві, спідничку пошматувала, руки й ноги пообдирала, а виходу нема! Зупинилася, щоб заспокоїтись та якось зорієнтуватись. Страх здушив горло, хотілось плакати, ридати, але не могла. Полежала, відхилилась і ну мацати стіну. В якомусь закапелку зачепила плетиво дротів… Усе навколо зблиснуло, а грому вона вже й не чула…

Перше, що вона побачила, опритомнівши, було його ластовиння. Професор схилився над нею, може, його тепле дихання і пробудило її. “Отепер відправить”, — злякано подумала вона.

— Заспокойтеся, Антонідо, — лагідно сказав, ніби прочитавши її думку, — ми ще будемо разом працювати.

Згодом їй розповіли, що знайшов завал і врятував її саме він, і їй взагалі пощастило, що той стародавній заряд був од неї далеченько, та ще й за рогом.

Через два чи три дні вона почала працювати. Тепер обличчя керівника вже не здавалось таким кумедним. З кожним днем воно ставало милішим, привабливішим. Особливо очі — які вони розумні, чутливі і… ніжні! І ла— • стовиння здавалось їй тепер золотими цяточками.

…Провідною темою, що розроблялась в лабораторії, була проблема Часу, і юна аспірантка з усім своїм сім-надцятилітним завзяттям включилася в роботу. Ще на студентській лаві вона поділяла ідеї молодого ученого. Він висунув гіпотезу: час — дискретний, існує частка — він її назвав хронотоном — яка є втіленням енергії часу. Хронотон присутній в кожному атомі, кожному ядрі, він супроводжує кожну так звану елементарну частинку, набираючись її властивостей, маскуючись під них. Це — частка-хамелеон. Коли хронотон пронизує Землю з нейтріно або мчить із Сонця з фотоном — у нього немає маси спокою; коли ж він “співпрацює” з нуклонами — “підключається” до їхньої величезної маси. Треба впізнати, виявити цього хамелеона! — ось яке завдання поставив професор перед науковцями лабораторії.

У великих підземних анфіладах встановлено різноманітні прискорювачі, так звані фільтри, вловлювачі і ще багато інших хитромудрих установок. Тут бомбардували ядра, розкладали елементарні частинки, простежували сліди нейтріно… Але досі хронотон якось виплутувався з тенет.

Керівник лабораторії, бувало, тижнями не підіймався на поверхню. То працював на прискорювачах, то сидів бі ля лічилки, аналізуючії спектри різних частинок.

Вона перша сказала йому:

— Ходімте, Глібе Максимовичу, трохи погуляймо!

Підвів стомлену голову, сказав серйозно:

— А піду, бо ще втечете самі, доведеться шукати.

Вона усміхнулася, і він не міг стримати усмішки.

— Бач, який ви — злопам’ятний! — кинула з веселою фамільярністю.

— Та ні, ні, -сприйняв він легковажний тон. — Я навіть про маму не буду згадувати!

В неї аж рука сіпнулася — хотіла посварити, але стрималась.

— Чому ж ви не посварились пальчиком? — усміхнувся він, і їй знову здалося, що він читає її думки, навіть неусвідомлені: ми ж після роботи, так що керівник не нагримає.

Їй було безпричинно весело — сміялась, жартувала. Цокала каблучками по плитах і відчувала, що він милується її постаттю, кожним її рухом. “Ой! — схаменулася. — Ще подумає, що хизуюся!”

— Чого ви раптом споважніли? — спитав. — До хизливих дівчисьок вас зарахувати не можна, у вас природна грація.

Зупинилась як укопана.

— Глібе Максимовичу! Як ви читаєте мої думки?

— Справді? — знизав плечима. — Не знаю. Мабуть, наші біостанції настроєні на одну хвилю…

Довго блукали штреками старезної шахти, присвічуючи собі ліхтарем. Гліб Максимович розповідав про вугілля, тяжку шахтарську працю, без якої колись не можна було обійтися. І навіть уже в добу атомних електростанцій ішов інтенсивний видобуток вугілля.

— Не заспокоїлись, доки не вибрали останньої тонни! — докинула Антоніда.

— З вугілля тоді виробляли багато всячини…

Безконечні підземні тунелі свідчили про гігантську роботу людини, це — пам’ятники праці.

Коли проходили повз ту лаву, де вона так невдало сховалася, Гліб Максимович пригорнув її до себе і кілька разів міцно поцілував. Спаленіла, засоромилась, бо цього вона бажала, про це якраз подумала!

— Мила, хороша… Антось… — шепотів він, пригортаючись ще міцніше.

— Ви…

— Кажи мені ти. Ну, кажи!

А в неї язик не повертався казати йому ти. Він же вдвічі старший за неї! Удвічі!

— Я розумію: вік, — з якоюсь винуватою дитячою посмішкою сказав Гліб Максимович. — Нас роз’єднує хронотон… Але він же нас і поєднає, потрібна тільки витримка, витримка.

Тоді вона й не здогадувалась, що професор мав на увазі. А він замислив уповільнити свій власний час, щоб зменшити різницю в роках. Бо справді якось воно не пасує: йому тридцять чотири, а їй сімнадцять!

Отак міркував Гліб Максимович, милуючись красою Антоніди. Але вона нічого про те не знала, щебетала собі, як пташка, — весело, безтурботно.

Незабаром усі вже дізналися про їхні зустрічі, про їхнє кохання, та Антоніда все одно не могла йому “тикати”.

От і зараз. Вийде він з корабля — як вона йому скаже?

А час тягнеться нестерпно довго. Здається, вона простояла тут, на ракетодромі, цілі роки…

Навіть всохли росинки на трояндах, бо сонечко вигулькнуло крізь хмари. Лише одна краплина — велика і прозора — світилася блакитним сяйвом, що було відблиском чарівних очей Антоніди.