"Марина Медникова "Ой!" (киносценарий, укр.)" - читать интересную книгу автора

Втiм, це вже не предмет нашої оповiдi, ми й так нерозважливо довго
товчемося на масовцi, на незначному епiзодичному персонажi. Який ще й досi

Марина МЕДНИКОВА. ОЙ!

39

фарбує i пiдфенює волосся, аби сивина не дискредитувала хвацький чорнявий
кок колишнього стиляги-шiстдесятника, носить лише молодiжне вбрання (але
прасує джинси до старорежимних стрiлок на холошах), свiтить з-пiд
закоротких штанiв бiлими шкарпетками i черевиками з золотими шпорами на
жiночих високих пiдборах, полюбляє браслети, ланцюжки на шию, яскравi
хусточки замiсть краваток. Одного разу вбив усю студiю дитячого крою
пальтом-беж, що розходилось на спинi вiд плечей глибокою байтовою
складкою. Одне слово, такий собi Плейдiд.
Забачивши Валентину, Плейдiд затанцював на мiсцi, запосмiхався, кинувся з
обiймами.
- Ну як, Валюточко, - запитав улесливо, - як наше нiчєво?
- Коньяк краще, - суворо вiдповiла Валентина, - сказали, бiльш не
робитимуть, бо... Говорив з ним?
- Ленiн-Ульянов Володимир Iллiч слiв на вiтер не кидає.
- А вiн?
- Передай, каже, смаглявiй ледi сонетiв, що все буде хокей, хоче в суботу
приїхать у село для переговорiв, - Плейдiд побожно дивився на свою останню
мрiю знизу вгору. Валентина зглянулась i нахилилась. Вiн спритно згрiб її
i припав, як спраглий до вiдра. Дiвчина потрiпотiла було, як метелик у
сачку, та й затихла. "Хай його, не змилюся. Ач, завзятий. Ну, досить,
досить... Iще не вечiр". Тодi випросталась i струснула з себе кавалера.
- Стiй, - Плейдiд мало не схлипнув, не знаючи, чим затримати сувору
коханку, що вже рушила коридором назад до вiддiлення. - Новий анекдот.
Заходить дядько до автобуса, наставляє на всiх автомат i питає котра
година. Всi заклякли i мовчать. Тодi пiдводиться негр i вiдповiдає: "За
чверть третя, вуйку". "Сiдай, синку, я й так бачу, що ти не москалик", -
каже вуйко. Смiшно?
- Дуже.
Бiля кабiнету зiбралася черга. Валентина прилаштувалась на стiльцi i
заходилась обдумувати свою ситуацiю. "Смаглява ледi сонетiв" - незрозумiле
словосполучення мелодiйно передзвонювало. Невже й цей влип? Вона звично
думала про чоловiкiв з легким презирством, їм тiльки одного треба. Всiм,
кого зустрiчала - жонатим i нежонатим, молодим, старим i навiть тим, з
кого тирса сиплеться, як ото з фарбованого Плейдiда. "Наше дєло нє
рожать", - колись просвiтив один з спонсорiв, а далi додав хоч i геть
непристойне, але правдиве.
Напоневiрявшись свого часу по лiкарнях, напозичавшись грошей на лiквiдацiю
наслiдкiв, Валентина сьогоднi, в неминучу для кожного хвилину осяяння,
зрозумiла, що живе неправильно. I провела безжальну iнвентаризацiю свого
куцого, але вже сучкуватого iснування.
До товарок по лiкарнянiй палатi ходили пiд вiкнами чоловiки, усмiхалися,
одну за одною забирали додому на машинах. I кожна з них летiла до свого
гнiзда, скинувши небажане пташеня, щоб там квоктати над iншими. А Валька