"Володимир Малик. Черленi щити (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Як пече в грудях i ноги холонуть... Клята Половеччина всi соки
висмоктала... Три роки неволi, поневiрянь, голоду та побо┐в далися
взнаки!.. Був як дуб, а став як висохла билина... Туга серце сточила, мов
iржа залiзо, - за спаленою хатиною, за порубаними дiтками найменшими, за
нашою матiр'ю, що десь у бусурменському полонi невтiшно сльози лл║, якщо
жива, за Настею, тво║ю сестрицею, яка стала, кажуть, наложницею у
поганина-половчина... Один ти в мене залишився, Жданку, бо Iван хтозна чи
живий... Одна моя надiя - ти... Сподiваюся, що доберешся на рiдну землю i
пустиш у не┐ корiння... Щоб рiд наш не перевiвся!
Ждан злякано глянув на батька, бо в голосi того звучала явна
приреченiсть, i сказав пiдбадьорливо:
- Разом доберемося, отче!.. Разом!.. Ось незабаром Лубно чи Ромен...
Або натрапимо на якийсь iнший городок на Сулi... Там обiгрi║мося,
пiдгоду║мося - i далi в путь, додому!
Батько не вiдповiв, тiльки сумно похитав головою i знову схопився за
груди, забухикав, а Ждан мiцнiше стиснув його за лiкоть i вйокнув на
присталих коней.
Зимовий день короткий. Сонце швидко опуска║ться за далекий червонястий
небосхил. А Сули все не видно й не видно. Невже ще одну вiдчайдушно
жорстоку студену нiч доведеться провести у снiговому заметi? Чи ж витрима║
батько?
Юнак пiднiма║ться на стременах, почервонiлими очима вдивля║ться в
бiло-синю далину. Обличчя його загострилося, заросло русявою м'якою
борiдкою, засмагло й потрiскалося на холодному сонцi, на пекучих морозяних
вiтрах.
Вiн напружу║ зiр, сподiваючись на високому правому березi Сули побачити
фортецю чи якесь iнше людське житло, але слiпуче сонце, що б'║ прямо в
обличчя, та iскристий снiг нагонять на очi сльозу, i все попереду
мерехтить, гра║ веселковими барвами. Небо злива║ться
з землею.
У серце юнака закрада║ться тривога. Невже збилися з путi? Вiд Хоролу до
Сули верст тридцять. Пора б уже показатися укра┐нному порубiжжю! А його
все нема, й нема, й нема... к вiд чого впасти у вiдчай!
Десятий день тiкають вони з далеко┐ Половецько┐ землi.
Перед внутрiшнiм зором Ждана пропливають подi┐ останнiх трьох рокiв.
Несподiвано на Посем'я напала орда хана Кзи - сплюндрувала багато сiл,
малих i старих винищила, а дорослих потягла в неволю.
пм з батьком пощастило: вони опинились разом у кочiв'┐ половця[1]
Секен-бея, а матiр i сестру запроторили кудись далi. Життя було
пiдневiльне, собаче. У кого дома залишилися якiсь статки, тих родичi
викупили. У них же не було нi статкiв, нi родичiв, i ┐х нiхто не викупив.
Вони стали довiчними рабами - пасли табуни коней, череди овець, стада
верблюдiв та худобини, обробляли байськi бахчi, заготовляли для зимiвникiв
дрова, шили одяг та взуття, лагодили вежi, тобто половецькi вози з
халабудами-юртами, валяли повсть, вимочували шкури та виконували десятки
iнших робiт. I весь час, де б не були i що б не робили, думали про втечу.
Звичайно, найкраще було тiкати влiтку, коли тепло i коли кожен кущик
захова║ тебе чи пустить переночувати. Однак влiтку з полоненикiв не
спускала ока варта, а в пустельному степу, що роздiля║ Половецьку i Руську
землi, постiйно рискала кiнна сторожа, яка стерегла половецьке пограниччя