"Юрий Логвин. Танцi шайтана" - читать интересную книгу автора

разодягнених гай-ду-кiв. Всi, як один, у синiх жупанах i вовчих волохатих
шапках. Були при шаблях i самопалах за плечима. I вели п'ять псiв на двох
сворах. Тут вони й почули запах звiра. Бо вiтер таки вiяв iз поля до
мiстечка.
Пси просто показились - з мiсця завили, забрехали в зав'ял, як сказав
би дiд Пацюк.
Прошка намагався заспокоти ведмедицю.
Глядачi враз щезли, наче х i не було.
Ось i люди iз корчми виступили на гвалт. Наполохана сорока з криком
знялась з даху корчми i перелетiла на високу грушу.
А вершники направили коней туди, куди рвались собаки. Тимковi шмат
пирога застряг у горлi.
I, як i вчора вранцi, сьогоднi на Тимка несло собачим смородом, дьогтем
вiд чобiт, сивушним духом i солодким кiнським потом.
I перший гайдук, що просто нахав на лицедiв - Тимко добре його бачив
крiзь дiрки в козинiй шкурi - закричав, перекриваючи брехiт псiв:
- Ти хто такий, сучий сину?! Хто тобi дозволив на ярмарок привести
ведмедя?!
Прошка здер ковпак iз рожево лисини i низько вклонився, притримуючи
полу кожуха. Але це не допомагало - чiп вилетiв iз штофа i горiлка протiкала
лицедiвi за пазуху.
- Да ми кто?... Ми хрiстян!... Людi, значiт, ... ходiм, мдвдя
водiм...
- Та бачу, що водиш, п'яничка базарний! Я питаю - хто тобi дозволив
сюди прийти?!
- Да я в Пряслав мдвдя водiл... Пани вiдлi i вiна поднслi... за
мдвжью по-т-ху... Я чловк тiхiй, i зврь у мня тiхiй... Ми смiрни,
ваша панская свтлость... Н озо-ру-м, н ворум... зврй водiм... Ми
хрiстян...
- Завiв: "христяне, христяне!". Ви бидло i схизмати! А ти ще й
зайда!... Сьогоднi й зав-т-ра! А забаришся - псами зацькую i твого ведмедя i
оцю козу луплену! Та й тебе до гурту, щоб не швендяла тут всяка московська
нишпорка!
Вершник здибив коня i кинув його на дорогу. За ним iншi разом iз
собаками подалися.
Прошка висмоктав iз штофа тi краплi, якi там лишилися, i поляскав
"козу" по спинi.
- Ну, сстрiца Млашка! Надо iгру водiть, пока позволiлi. Потом
отдохньом.
Але Тимко погано слухав Прошку. Та й хто б мiг слухати, якби побачив у
трьох са-же-нях вiд себе свого дорогоцiнного коня Лиска, свою козацьку
спадщину вiд славного лицаря Крин-ки. А на ньому ще й мордатого усмiхненого
людолова.
Все, нiби увi снi, було Тимковi. Йому навiть пам'ять про сороку як
вiдрубало. Вiн i не по-глянув, куди вона подiлась, куди залетiла...
За той короткий зимовий день вони обiйшли всi кутки мiстечка i торжище
за валами. Марьванна i танцювала, i горох "крала", i "млинцi пекла", i "з
похмiлля мучилась", i "личаки вдягала"...
А ще Прошка перед селюками пiднiмав ведмедицю дибки i давав й у лапи
якусь ло-ма-ку або голоблю. I тодi бiдна тварина показувала пiд голосну