"Григорий Федорович Квитка-Основьяненко. Сердешна Оксана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

знать об чiм; як тут гульк! Вiдтiля Домаха, вiдсiля ївга, а там Хвеська та
Педора, та ся, та та, та й назбирається їх до сина. Балакають, балакають
промеж собою, та й посiдають на колодах, усе балакаючи, а на салдатiв
буцiмто i не дивляться; а в самих аж жижки трусяться, думаючи: "Коли б оттой
високий та чорнявий зайняв мене!" Та так усяка сидить i дожида аж пiзнього
вечора. А матерi самi: ждуть дочок -нема; нiчого робити: сама води наносить,
сама розведе, пiч затопить, вечеряти варить; нехай, каже, дiвка погуля.
- Де-то ти, доню, так довго була? Але вже й нерано. Де то так
запiзнилась? - питала мати нашу Оксану, що прийшла додому притьмом увечерi.
- Де була?-одвiт дала Оксана, знiмаючи свою бiлу нову свиту, скидаючи
баєву червону юпку, а з голови - ленти та скиндячки i покладаючи усе
гарненько що на пiл, пiд голови собi, а ленти - заворочуючи у бумажку i
ховаючи з хрестами i намистом у свою скриню.- Де була? Дивилась з дiвчатами
на москалiв. Що то як гарно муштру викидають -як один. То все їх вчить їх
старший. Кажуть, нема i у всiм селi старше вiд нього. Та який же то, мамо,
розумний! Та як його усi слухають! Що скаже, так усi мерщiй i роблять. Коли
крикне на них, щоб пiдняли рушницi, так якраз i пiднiмуть, аж забрязкотить
усюди... Так весело, що не можна! I куди їм скаже йти, чи направо, чи
налiво, тiльки крикне, так нiхто й не спорить -усi стiною так i йдуть. Що то
десь розумний! А що вже красивий, так i мiри!... Чи ти, мамо, солила дрова?
- Що ти, що ти, що ти? Бог з тобою! - крикнула Векла на дочку, що
вхопила пшона у жменю та й почала по припiчку посипати, мов солять страву.-
Чи ти одурiла, чи обожеволiла? Що се ти робиш?
- Бач!... Тьфу! - схаменулась Оксана i покинула пшоно, та ухопила
вiник, та давай хату мести... Тут вп'ять мати гукнула на неї, попрiкаючи, що
не знать що робить. "Чи о свойому ти умi? Чи то вже надивилась на салдатiв,
так вони у тебе у головi?"
- Та нi, мамо, цур їм! Будто усе на них i дивитись, ят" їх той старший
вчить... А як дуже кричить! його далеко чуть; вже так, що голос! Як стане
перед ними, то як орел. Височенький та пряменький, як стрiлочка, i уси є
невеличкi, чорнявий собi на виду...
- Хто там такий чорнявий? - питала мати, засмажуючи борщ, у Оксани, що,
поскладовавши ручки, сидить на полу та усе своє дума i про те тiльки й
розказує.
- Та то я, мамо, так собi; то я про старшого...- та й задумається... а
далi вп'ять приньметься розказувати: почне про Явдоху, а зведе на
старшого... розказує про Хiврю, а зведе на старшого... А мати, знавши про
свою бiлоручку, що вже не приньметься нi за вiщо, i байдуже: усе сама
порається i не прислухається, що там дочка розказує.
I за вечерею Оксана закидала про старшого, а мати й не слуха... та десь
i усю нiч нашiй Оксанi снились салдати, а не так салдати, як їх старший...
Уранцi, чи зробила що, чи нi, по своїй натурi побiгла до подруг, щоб
вп'ять зiбратись їм дивитись на муштру. Пiдмовила - i веселенька. Негаразд з
матiр'ю пообiдала - вже й чкурнула, вже й на колодках, вже й дивиться...
Аж вбiгла смерком наша Оксана у хату до матерi!... Раденька,
веселенька, смiється, щебече, бiгає, сяде, вп'ять скочить, кидається матерi
на шию, розказує, i де була, i що бачила, i з якою дiвкою говорила, i як
салдати муштрувались, а про старшого -нiчичирк. Кругом коло нього що було,
усе розказує, i тiльки б про нього що сказати, то й замовчить, задумається,
i так якраз як полом'я спихне, зачервонiється, засоромиться, рученьками