"Григорий Квитка-Основьяненко. Маруся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Сумувавши, пiшо┐ вiн назирцем за Марусею i бачив, що вона аж поки
ввiйшла у другу вулицю, то аж тричi оглядалась, - а чого? Хто ┐┐ зна!
Дiвчачу натуру трудно розгадати, бо вони часто буцiмто i не люблять, хто
┐х займа║.. i буцiмто й сердяться, а там собi нишком так його люблять, що
й сказати не можна! Та таки i тi┐ правди нiгде дiти, що iнша дiвочка, ще
молоденька, що зроду вперше побачить такого парубка, що ┐й прийде по
серцю, то й сама себе не розгада, що з нею дi║ться. На думцi, так би на
нього усе i дивилась би, i говорила б усе з ним з одним, i сiла б бiля
нього, та чогось-то усе стидно; хоч нi душi нема близько, а ┐й зда║ться,
буцiмто усi люди так на не┐ i дивляться; або хоч i не дивляться, так по
очам пiзнають, що вона з парубком говорила. Отим-то така i жаха║ться, i
втiка║, нi слова не вказавши парубковi, що залиця║ться до не┐; як же
вiдбiжить вiд нього, та й сама жалку║, та-ба! вже не можна дiла поправити!
Добре ж, коли парубок не розсердиться та ще удруге стане ляси пiдпускати,
так ще не зовсiм бiда; а як же подума: "Лихо ┐┐ матерi, яка пишна! Цур
┐й!" - та й пiдвернеться до друго┐, так тогдi вже зовсiм лихо! I суму║,
сердешна, i нишком поплаче, та притьмом нiчого робить! i вже ж самiй його
не заньмати, щоб не сказав: "Сама, - каже, - на шию вiша║ться".
Смутна прийшла додому наша Маруся, та тiльки не об тiм. Вона думала, що
Василь ┐┐ не любить, а коли б любив, то зараз прямо й сказав би, а то про
когось другого казав, а об собi нi пiвслова. "Та й Олена ж казала, що
хазя┐н бере його у прийми, та се вже певно, що вiн любить хазяйську дочку.
Та як ┐┐ i не любить? Вона собi городянка, мiщанка, та, кажуть, хороша та
й хороша! А, думаю, як убереться, так намиста ще бiльш, чим у мене; а
скриня з добром мала? Та ще, думаю, i не одна; там, може, такi великi, та
розмальованi, та на колесах; а подушок, подушок! так, може, пiд саму
стелю... Так куди вже йому до мене! Вiн на таких i не подивиться". Ось так
думала Маруся, прийшовши додому i сiвши у хатi на лавi.
Дивилася стара Настя, мати ┐┐, лежачи на полу та стогнучи вiд недуги,
що дочка ┐┐ сидить смутна i невесела, - i нiчого про весiлля не розказу║,
i за дiло не приньма║ться; дивилася довго, а далi стала питати:
- Чого ти, доню, така невесела, мов у воду опущена? Чи не занедужала,
нехай бог боронить? Глянь лиш, як ще й ти звалишся, що батько з нами буде
робити? Кажи-бо, що в тебе болить?,
- Нiчого, мамо! - каже Маруся.
- Чи не порвала намиста, жартуючи на весiллi? - пита Настя.
- Нi, мамо!
- Чи не зобiдив тебе хто? То батьковi скажи, вiн зараз уступиться.
- Нi, мамо.
- Так, коли ж нема нiчого, так чого так сидiти? Iшла б по воду: пора
наставляти вечеряти.
- Зараз, мамо! - сказала Маруся, а сама нi з мiсця.
Дожидала мати, дожидала, далi вп'ять за не┐: i уговорювала ┐┐, а далi i
сварилась на не┐; так вже насилу та на превелику силу розколихала ┐┐, що
вона роздяглась i, не поховавши гаразд нi скиндячок, нi намиста i нiяко┐
одежi, узяла кошик, щоб то ув огородi зiлля нарвати, та замiсть огорода
пiшла до криницi по воду, неначе з вiдрами; iде i байдуже; та вже як
прийшла до криницi i як стали над нею люди смiятись, так вона тодi
схаменулась i мерщiй додому.. Що ж? I додому вернувшись, не лучча була;
затопила у печi i приставля горшки порожнi; замiсть пшона, щоб замняти