"Григорий Квитка-Основьяненко. Конотопська вiдьма (Укр.)" - читать интересную книгу автора

начальства з лепортом, що нам не можна у поход iти, занеже ми обаче
погружа║мо вiдьом у бездну нашого ставка, iже щаться погубити увесь мир,
сокривше дождь у сокро-венностях сво┐х.
- Добре, добре, пане писарю, отсе ми дуже мудро придумали. Iдiть же та
пишiть лепорт, а я щось, розговорюючи з вами, крiпко спати захотiв. Мав
було розказати i про свою бiду, так не здужаю, так i куняю... - Так казав
пан сотник, крiпко позiхаючи.
Ось Прокiп Ригорович пiшов порядок давати, як завтра вiдьом топити, а
Микита Уласович лiг спочивать та наперед троха чи й не ськавсь.
На руку ковiнька нашому пану Пiстряку. Зробив з паном сотником, що йому
треба було i чого йому давно хотiлось. Пошив у дурнi, пiдвiв, щоб не
слухав предписанiя начальства, не йшов у Чернiгiв, може, вiд татар або вiд
ляхiв вiдбиватись; а поки кривий Хверлущенко з одною ногою дошкандиба i
начальство прочита лепорт, що пан конотопський сотник, замiсть дiла,
прийнявсь вiдьом топити, подума, що вiн то був нерозумний, а то вже й
зовсiм одурiв... "Певно, його змiнять, а сотником настановлять... вже ж
нiкого бiльш, як мене". Так дума собi Ригорович; та кахикнувши, як пан
дяк, збираючись читати полунощницю, дума: "I ураговим бабам i молодицям,
хто менi якусь капость робив, або... те║-то... не сотвориша послушанiя...
знаю такiвських... усiм вiддячу, позаполiскую ┐х добре! Спасибi, що мiй
дурень гне шию i лiзе у бiду, як вiл у ярмо. Тепер, Прокопе, тiльки
паняй!" Далi здихнув, та сам собi аж голосно сказав: "Зiло для нашого
братчика, хитрого та розумного писаря, любезно║ дiло ║сть, ║гда
начальствующий такий дурень, як наш прiснопомина║мий пан Забрьоха! Не
оскудi║ i десниця, i шуйця, i восполня║ться кишеня i скриня. Не вменши,
боже, такiвських!"

IV

Смутно i невесело було раз уранцi у славному сотенному мiстечковi
Конотопi. Хоч до сход сонця, поки ще й мiсяць не гаразд сховавсь, i
пiднявсь було по усiм вулицям гомiн, бiгання, крик, галас; та й стихло, i
увесь народ щез, так що нi по хатам, нi по вулицям нема нiкогiсiнько, мов
у шинку на великдень перед вутренею. Тiльки й чути, що корови скiльки ║
духу ревуть, затим хазяйки не йдуть ┐х до┐ти i не думають виганяти ┐х до
череди; телята по хлiвцям, чуючи, що ┐х матки ревуть, мекають i подають
голос, нiби просячись, щоб i ┐х швидше випускали; овечки мекекають; кози
собi теж за ними, та тупотять, та бiгають по загородi, шукають, куди б то
вискочити i за собою овечат повести; конi ржуть на усе село, аж луна по
зорi йде; по хлiвцям гуси гегекають, качки кахкають, квочки кудкудакають -
бо усяке║ диханi║ без чоловiчо┐ помощi стражда; а чуючи такий гвалт,
собаки то брехали, а то вже стали вити; малi дитинята, такi, що ще не
здужають ходити, лазять круг сво║┐ заперто┐ хати та, учепившись рученятами
за приспу, силкуючись, пiднiметься на ноженята та знайде на приспi
скiпочку, та, узявши у рот, i смокче замiсть кiстки, та як стане у руках
┐┐ поворочувати, не вдержиться та... плюсь вп'ять на долiвку, та й
заплаче; а тут цуценя, ходячи близько, зна║ш, i собi голодне, пiдiйде та й
облизу║ слiзоньки i край носа, i в ротi язиком вилиже, то тут дитина, не
вмiючи оборонитися вiд цуценяти, ще й дужче заголосить, думаючи, що
хто-небудь прибiжить його оборонити i обiтерти... Так що ж бо! Хати по