"Людмила Козинец. Було, к i буде... (укр.)" - читать интересную книгу автора

заливали водою та витримували якийсь час. Коли утворювалась плiснява,
воду зцiджували й напували нею хворого...

Котлету я з'їв без всякого ентузiазму - у мене вiд злостi апетит
зникає. Працювати сьогоднi не буду. Читатиму детектив: "...Годинник
Бiг-Бена вiдбив полунiч... Лiтл Блонд, засунувши пiстолет за пiдв'язку
панчохи, тремтячою рукою розчинила дверi спальнi пiдступного графа
Деймо..."
Сусiд за стiною крутив циганськi романси. Я зняв з полицi товстий
том Горького. Потiм дiстав Купрiна. Пiсля Купрiна взявся за Бунiна.
Потiм знову до Горького. Пiд ранок вiдчув, що табiр iде в небо... Ех,
чавела!
На роботу ледь не спiзнився: тинявся бiля вокзалу. Марно.
У лабораторiї панувало якесь безладдя i хаос. За законом пiдлоти,
вiдключили воду та свiтло, а отже, i їдальня зачинилася. Довелося йти
на поклiн до дiвчат з обчислювального. В їхнiх столах завжди були в
наявностi i печиво, i чай, i кава, не було тiльки тарганiв.

...Казала менi бабуся:
- А дiда твого я причарувала. Я ж бо некрасива була, а вiн...
Перший хлопець на селi, вся сорочка в пiвнях. Скiльки я через нього
слiз пролила. А вiн, iрод, i не дивився у мiй бiк. То я з вiдчаю однiй
бабi-шептусi i вклонилася - рядном бiлим та мереживом барвистим.
Навчила вона мене. Зараз смiшно, а тодi вiрила. Ой, вiрила! А страшно
ж як. Опiвночi, дитино, на русалчиному тижнi треба було вийти за
ворота, простоволосою, босонiж та в однiй сорочцi. А побачив би хто?
Засмiяли б... Вийшла я... Думаю - ну, дiвко, мабуть, ти з глузду
з'їхала. Проте йду. Зiлля, квiтки рву, вiнок плету. Горобини гiлочку
зламала - квiткувала саме вона, хмелю батiг вплела. Важкий вiнок, шия
гнеться. Спустилася до рiчки. Вiд води теплом вiє, i туман по
лощовинах стелиться. Риба на плесi грає. Зайшла я у воду по колiна,
вiнок зняла й проказала те, чого шептуха навчила. А сказати ось як
треба було...
Бабуся прикрила очi й заспiвала-запримовляла, ледь похитуючись в
ритмi трохи моторошного та наївного заклинання:
- У морi-окиянi, на островi на Буянi лежить камiнь, а пiд камiнь
той i вода не тече - анi рiчкова, анi джерельна. А пiд каменем тим -
сiм дверей пiд сiмома замками, на семи ключах, на семи засувах. За
дверима споконвiчним сном сплять сiм дiвчат-сестер, ликом яснi
горлицi, лише серцем - сiм звiриць...
Гей ви, дiвчата-сестрицi, гей красунi-звiрицi, ви прокиньтеся,
пробудiтеся! Розбудiть слуг своїх, сiм вiтрiв сивих, сiм вихорiв
лихих. Хай вiзьмуть вони луки кленовi, хай напнуть тятиви шовковi, хай
пошлють сiм стрiл гартованих по семи шляхах. Хай поцiлять вони в серце
- серце непокiрне, безжалiсне. Хай полюбить мене коханий - сонце яснеє
моє, Олександр!
I я бачу, як пливе той вiнок, розплiтаючись у примхливiй рiчковiй
течiї, як несе кожна пелюстка, кожна травинка iм'я мого дiда - до
самого моря... I дiд пив воду з тiєї рiчки, i прав сорочку свою у тiй
рiчцi, i купався в нiй. Кохання обiймало його! Справдi ж бо