"Твори в п'яти томах. Том V" - читать интересную книгу автора (Владко Володимир Миколайович)

13. ГАННА СТАЄ ЗНАВЦЕМ ОПРОМІНЮВАННЯ

— Ага, ви тут? Ну, нарешті знайшов! — почули Ганна й Олд-Бой невимушений, веселий голос Сашка, який швидко зайшов до кімнати. — А я вас шукаю! Добре, хоч завідувач клубу сказав, що ви пішли сюди… Ти знаєш, Петре, справа з коровами, на щастя, кінчається.

— Як саме?

— Молока вже поменшало майже втроє, незабаром усе, сподіваюся, стане на місце. Я ж казав Данилові Яковичу, що так воно й має бути. І я дуже радий!.. Але, що з вами? Що трапилося? Та відповідайте, будь ласка, — додав він, помітивши, як обоє перезирнулись.

— Ось, телевізор, — коротко відповів Олд-Бой.

— Ну й що, що телевізор? Це я й сам бачу. В чому річ?

— Ми з Ганною дивилися передачу з нашої лабораторії.

— Що ти говориш загадками? Яка передача з лабораторії? I чого взагалі ти відповідаєш так, наче кожне слово в тебе на вагу золота? — обурився Сашко.

— Гаразд, сідай, я тобі все розповім.

Олд-Бой стисло розповів Сашкові про те, що бачили він і Ганна, не забув коротко сказати й про новий спосіб телевізійних передач. Сашко захоплено присвиснув.

— Ну й здорово, Олд-Бой! Виходить, ти саме над цим і працював останнім часом, коли від тебе й слова не можна було почути? Молодець, слово честі! І головне — така чіткість зображення, така чіткість, просто важко повірити! А оце на підлозі в лабораторії лежать пасма бідолашного Потаповича? Ай, як йому не пощастило! І що тепер він зробить з нашим Андрієм Антоновичем? А старий теж додумався опромінювати. Не знаючи броду, сунув у воду… І сміх і гріх!

Уперше відтоді, коли сталася неприємність з опроміненням лисини Потаповича, Петро всміхнувся. Побачивши це, несміливо усміхнулася й Ганна. Петро нарешті закурив сигарету, яку весь час м’яв у пальцях. Дівчина, посміхнувшись, спитала:

— Але чому все це трапилося, Петре Микитовичу? Як це сталося, що волосся в Потаповича геть вилізло, а у Андрія Антоновича — виросло? Чому це так?

Олд-Бой знизав плечима: в присутності Сашка йому зовсім не хотілося пояснювати дівчині наукові гіпотези, тим більше, що він сам не знав, якій віддати перевагу. Та й Сашко… Адже рівень його знань був не такий, як у Ганни, і він міг, чого доброго, втрутитися в розмову. Тож Петро обмежився тим, що сказав:

— Різна експозиція, різна довжина хвилі… Нез’ясований ступінь потужності інфразвуку…

Ганна від такого вичерпного пояснення тільки кліпнула очима. Щойно Петро був такий лагідний, охоче пояснював, і раптом… Олд-Бой помітив її розгублений погляд і відповів на невисловлене запитання дівчини:

— Ганночко, біологічний бік справи — не моя спеціальність, слово честі, не моя! Хай от, скажімо, Сашко вам пояснить… Він же працював у цій галузі разом з Люкою.

Дівчина незадоволено поглянула на нього: вона не розуміла, що сталося з завжди таким люб’язним і ввічливим Петром Микитовичем. Але якщо він так хоче, то нехай! І вона удавано сумно звернулася до Сашка, що зацікавлено спостерігав цю німу сцену:

— Справді, Сашко, поясніть мені, оскільки Петро Микитович відмовляється. Я ж нічого, нічого не тямлю! А він воліє мовчати…

Петро крякнув, почувши таке несправедливе твердження. “Які ж ущипливі оці вродливі дівчата, — подумав він, — тільки торкнися — так і жалить, як кропива. Та ще й кокетує, явно кокетує з Сашком… Ну, тепер той почне розповідати”.

Сашко й справді охоче відповів:

— Справа в тому, Ганно, що я й сам як слід не знаю. Охоче поділюся з вами своїми думками, але попереджаю: це тільки мої припущення на підставі того, що довелося взнати й почути раніше.

— Ну, а я не знаю й цього, — вже зовсім весело відгукнулася чорноока красуня і кинула короткий іронічний погляд на Петра. А може, це йому тільки здалося?

— Наші ультракороткі хвилі, або, як я назвав би їх, міліметрові хвилі, — почав Сашко, — виходять зрештою за межі тих випромінювань, що їх раніше вважали за ультракороткі. А тут іще треба додати вплив інфразвукових коливань. Наука остаточно не вивчила навіть дії загальних ультракоротких хвиль. А наш вплив, мабуть, значно активніший, ніж у них. І ми його практично не знаємо.

— Теж мені знавці, — сміючись, зауважила Ганна.

— Нічого не поробиш. На світі багато чого такого, що ми ще не вивчили. Для цього й працюємо. Так от, кожне явище можна роздивлятися з різних боків. Кожне явище може давати різні ефекти — залежно від обставин. Водою можна вгамувати спрагу, але у воді можна й утопитися, правда? Вогонь обігріває нас, ми варимо на ньому їжу, він розтоплює метал, але той самий вогонь під час пожежі руйнує наші будинки і спалює все, що попадається на його шляху. Так чи ні?

— Авжеж, так! — відповіла Ганна.

Справді, все це було абсолютно ясно. Сашків голос лунав так м’яко, і в його поясненнях зовсім не було складних термінів, їй-бо, просто чудово його слухати! Вона швидко поглянула на Петра: той насторожено прислухався до слів Сашка, вигляд його був дещо незадоволений. От і нехай, подумала Ганна, якщо ти не хотів розповідати, то тепер слухай.

— Отак, — вів далі Сашко, — і з тими явищами, які ми вивчаємо. Рентгенівським промінням лікують хворих — і це потужний чинник сучасної медицини, не кажучи вже про використання цього проміння в техніці. Але рентгенівське проміння було причиною того, що свого часу, доки це не було встановлено, у дослідників, які працювали з ним, лікуючи хворих, пальці вкривалися жахливими виразками, іноді доводилось навіть ампутувати їх. Чули про таке?

— Дещо чула, — сказала Ганна, що дедалі уважніше слухала. А Олд-Бой з досадою подумав: якщо його не зупинити, він розповідатиме бозна-скільки часу!

— Отже, рентгенівське проміння впливає по-різному, залежно від того, який час воно діє на організм. А як впливають наші міліметрові хвилі з інфразвуком? Теж по-різному, залежно і від часу опромінення і від довжини хвилі; що коротша вона, то активніший вплив!

— Виходить, ви й справді ще дуже мало знаєте, — мовила Ганна. Сашко всміхнувся.

— Ну, все-таки значно більше, ніж наші товариші-дослідники, що іноді роками не можуть докопатися до справжньої причини тих чи інших явищ. От, скажімо, так зване мітогенетичне проміння Гурвіча. Знаєте, що це таке? Ні? Це проміння, яке випромінює, за гіпотезою нашого вченого Гурвіча, кожен живий організм. Гурвіч спостерігав це випромінювання з корінців молодої цибулі. [встановив, що воно активно впливає на інші рослини. Він, наприклад, скеровував проміння на паростки іншої рослини, і паростки зростали значно швидше, ніж контрольні, що росли поруч, але не перебували під впливом того проміння.

Слухаючи ці пояснення, Петро подумав, що Сашко має справжній талант популяризатора, він так розтлумачує все, що й неписьменна людина зрозуміє! І зовсім несподівано для себе він сказав:

— Ти згадай ще про проміння вмираючої істоти, це теж досить цікаво.

— Це що, проміння смерті? — спитала Ганна. — Я чула щось, але не вірила, що таке може бути.

— Ні, ні, це зовсім не те, про що ви думаєте, — усміхнувся Сашко. — Промінням смерті називали з легкої руки англійського винахідника Метьюса таке випромінювання, що, мовляв, убиває все живе. Додамо — ніби вбиває. Бо й тоді, коли про це йшла мова, всі повідомлення з приводу того винаходу грунтувалися на вигадці. Так воно й вийшло насправді. А Петро мав на увазі зовсім інше: невідомі коливання, які випромінює вмираюча істота і які досить активно діють на оточення. Це явище відкрили наші радянські вчені, а найбільше працював з ним академік Філатов. Робили дуже простий дослід. Брали культуру дріжджів і поруч з нею ставили особливу фотопластинку. Коли до дріжджів додавали якусь отруту, що вбиває дріжджі, на пластинці з’являлися сліди невідомого випромінювання. А окремо ні дріжджі, ні отрута такого сліду не давали. Академік Філатов умертвляв листя алое, і тоді це листя дуже активно впливало на людей, лікуючи їх. А що то за випромінювання вмираючої істоти, цього поки що не знає ніхто, хоч препарат з умираючого листя алое можна купити в першій-ліпшій аптеці для впорскування хворій людині, і той препарат дуже допомагає.

— Ой, як же цікаво! — вигукнула Ганна. — Ні, в природі є ще дуже багато таємниць!

— Це правда, — втрутився Олд-Бой. І несподівано додав: — А ти, Сашко, повертай усе-таки до нашої справи. Бо так можна розповідати цілі години, а час іде.

Сашко і Ганна запитально глянули на Петра. Олд-Бой зрозумів їхні погляди й насупився. Не міг же він, зрештою, визнати, що йому було неприємно дивитися, що Ганна так зацікавлено слухає цього хлопця. Та й він надто вже лагідно дивиться на неї… Ні, цього Петро не міг визнати, хоч і розумів, що його слова були нечемні.

За мить Сашко спокійно, мовби нічого й не сталося, розповідав далі:

— Ну, що ж, повернемося до справи. З нашим промінням виходить так само. Ми далеко не все, ой як далеко не все знаємо про нього! Але я певен, що за деяких умов од генератора можна дістати цілком протилежні наслідки. Ось приклад. Я, ви знаєте, опромінюю зерно. Активізую його, воно проростатиме швидше, буйніше, воно під впливом нашого проміння з інфразвуком немов набирає нової могутньої життєвої енергії. Так, це відомо. А разом з тим усі шкідники, що були в зерні, за той час гинуть. Для нашої мети це, звісно, добре. Але чому проміння активізує зерно і водночас убиває в ньому шкідників? Ану, Ганно, скажіть!

Дівчина безпорадно глянула на Петра.

— Мабуть, тому, що… що ці шкідники надто маленькі…

І вона враз почервоніла, опустила очі. Петро ще раз крякнув з досади, побачивши це. А Сашко зрадів:

— Так, так! Хоч і не зовсім по-науковому сказано, та правильно! Саме тому, що ці шкідники мікроскопічні. А експозицію й інші чинники опромінення добрано так, щоб впливати на більші організми. Ми опромінюємо зерно, скажімо, півхвилини. Перші кілька секунд цього впливу на зерно майже не помітно. Проте бактерії — мікроорганізми, зародки шкідників — відчувають його: кілька секунд опромінення активізує їх. І якби ми на тих кількох секундах спинили дію проміння з інфразвуком, усі ті мікроорганізми активізувалися б, набули б значно більшої життєвої енергії. Але ми опромінюємо зерно далі. І подальший вплив мікрохвиль з інфразвуком уже не активізує мікроорганізми, а починає вбивати їх. Вони гинуть. До кінця строку опромінення зерна, всі шкідливі мікроорганізми не витримують впливу проміння. Здорово?

— Чудово! — згукнула Ганна. — І якби ми дуже довго опромінювали зерно, воно б теж загинуло. Правда?

— Цілком правильно, — ствердив Сашко, милуючись її збудженим обличчям і не помічаючи, як похмуро поглядає на нього Петро. — Так от, ви ж самі сказали, що коли б ми довго опромінювали зерно, воно спочатку сильно нагрілося б, а потім зів’яло б і загинуло. Це безперечно. Тепер щодо Андрія Антоновича і Потаповича…

— Оце цікаво!

— Богдан опромінив лисину нашого старого. І зробив це в цілком припустимих межах — на те ж він і досвідчений експериментатор! Проміння активізувало шкіру, активізувало старі волосяні луковиці в тій шкірі…

— Лисини, — уточнила Ганна.

— Так, лисини, — погодився Сашко. — На ній луковиці втратили здатність живити волосся. Після опромінення вони знову ожили. Швидко випустили з себе волосинки, і лисина Андрія Антоновича вкрилася новим чудовим волоссям.

— Це тільки твоє припущення, — мляво озвався Петро.

— Давай своє, якщо моє тебе не задовольняє, — огризнувся Сашко.

Але Олд-Бой вирішив не перепиняти свого гострого на язик приятеля. Він навіть одвернувся до телевізора. Сашко підморгнув Ганні, що відповіла йому чарівною усмішкою, і вів далі:

— Що б сталося, якби Богдан вчасно не вимкнув генератор? Активізовані луковиці дістали б надто сильну дозу проміння і загинули 6. Явище перетворилося б на свою протилежність. Діалектика, Ганно, нічого не поробиш! Саме так сталося з нашим бідолашним Потаповичем. Андрій Антонович, очевидно, щиро бажав допомогти йому. Але, не знаючи генератора, він опромінив сторожа однією з найкоротших хвиль — адже Петро настроїв генератора для іншої, телевізійної потреби. Скільки там було, Петре? — спитав Сашко.

— Щось близько трьох міліметрів, — відповів Олд-Бой так само похмуро.

— Я так і думав. Це дуже, дуже активна хвиля! А крім того, Андрій Антонович вирішив “міцніше” опромінити лисину приятеля. І тримав його під промінням, аж доки не обпік бідолаху. Що з того вийшло? Проміння, замість активізувати луковиці, вбило їх. На лисині не тільки не виросло нове волосся, а випало й те, що було. Знову-таки діалектика: явище перетворилося на свою протилежність. У цьому й полягають найголовніші труднощі нашої роботи, Ганно. Нам треба весь час триматися в певних межах. А де ті межі — поки що встановити дуже важко.

Ганна кивнула головою і зразу ж весело й дзвінко розсміялася:

— Отак ви й корів опромінили? Не втрималися в припустимих межах, і наші корівки почали безнастанно лити молоко!

— Що ж, і з коровами, звісно, трохи переборщили. Хіба ж ми знали, які саме дози опромінення треба давати? Ніде в підручниках або інструкціях цього не написано. Але тепер ми твердо знаємо, де і як локалізується вплив міліметрових хвиль і інфразвуку на корів.

— А що було з пацюками? — не вгавала Ганна. Певно, їй не терпілося дістати відповідь на всі нерозв’язані досі питання. А Сашко так терпляче усе пояснював!

Петро озирнувся на товариша: ану, мовляв, що ти скажеш, адже це діло твоїх рук! Проте нічого не сказав, і це була ознака дружньої делікатності, особливо якщо зважити на його зіпсований настрій. Справді, Сашко трохи поморщився. Нагадування про пацюків аж ніяк йому не подобалося. Втім, він, швидко опанувавши себе, відповів упевнено:

— З пацюками, Ганно, дуже загадкова історія. Тут, як кажуть, широке поле для припущень. Отже, я можу говорити тільки про свої гіпотези. Але наскільки вони відповідатимуть дійсності, не знаю. В усякому разі правильність їх гарантувати не можу.

— Але, мені здається, що й раніше ви припускали всякі гіпотези, — напівжартівливо озвалася Ганна.

— Власне, я не наполягаю, — трохи образився Сашко. — І якщо вам нецікаво, якщо ви не хочете слухати…

— Ой, ні, хочу, хочу! Краще ж знати здогадки, ніж зовсім нічого, — відразу здала позиції дівчина. — А ви ж так цікаво розповідаєте! — докинула вона щиро, не усвідомлюючи, що її невинне зауваження може ще більше підлити масла у вогонь, який повільно спалював серце й душу Олд-Боя.

“Ні, я аж ніяк не ревную, — похмуро думав Петро, — це почуття мені взагалі не властиве. Подумаєш — ревнувати! Надто багато честі для них обох, просто неприємно слухати, як Сашко співає наче соловей, а ця лукава дівчина так і сяк заохочує його до розмови, неприємно, і все, а ревнувати взагалі принизливо, навіть ганебно, хіба в мене немає чоловічої гідності, чи що?.. А ще називається другом! Я б ніколи так не зробив. Але це не ревнощі. Я ж себе добре знаю”.

У розпалі своїх думок Олд-Бой навіть не помітив одразу, як Сашко почав розповідати далі, помітно відходячи од теми:

— Ну, якщо так, Ганночко, то слухайте. Доведеться почати трохи здаля. Ви про ультрафіолетове проміння щось чули?

— Авжеж. Від нього людина стає засмаглою, правда ж?

— Так, так. Воно пігментує нам шкіру. І взагалі дуже потрібне організмові, бо без нього людина хворіє. У дітей, наприклад, розвивається рахіт. Ви ж чули, що дітей, хворих на рахіт, опромінюють ультрафіолетовим промінням з так званих кварцевих ламп? Деякі вчені гадають, що пігмент, який виникає в шкірі під впливом ультрафіолетового проміння, є запасом особливої енергії, що її організм убирає з тим промінням. Наш учений Шпітерс зробив такий дослід. Він узяв дві рослини і залишив їх зростати в темряві. Як ви знаєте, в цілковитій темряві рослини ростуть дуже погано, вони бліді, кволі… Та ось, одну з тих рослин Шпітерс поливав звичайною водою, а другу — водою, опроміненою ультрафіолетовим промінням. Що вийшло? Рослина, яку поливали звичайною водою, росла бліда і квола. А рослина, яку поливали водою, опроміненою ультрафіолетовим промінням, росла швидше й краще, майже так, як під світлом. Щоправда, вона була трохи блідувата. Але це залежало, казав Шпітерс, певно, від того, що він не має змоги дати воді потрібної концентрації ультрафіолетового проміння, бо джерелом цього проміння була звичайна кварцова лампа.

— Ну, й що з того?

— А ви не здогадалися? Найцікавіше тут припущення, що вода немов збирає в собі енергію ультрафіолетового проміння, ніби акумулює його. Звідси один крок і до моєї гіпотези.

— А саме? — не вгавала дівчина. І Петро знову відзначив надзвичайну цікавість Ганни, що не зводила погляду з Сашка. Але ж це не ревнощі, боронь боже, повторив він собі в думках, дівчині це цікаво, й годі, і ніяких ревнощів тут і сліду немає.

— Зараз, зараз, — відповів Сашко. — Як ви знаєте, пацюки стали гігантами через те, що нажерлися опроміненого зерна. Адже їх самих ніхто не опромінював. Як же могло зерно так уплинути на пацюків? Згадуючи попередні міркування щодо того впливу, який має на рослину вода, опромінена ультрафіолетовим промінням, я намагаюся так пояснити собі механіку цієї події. Ми опромінили міліметровими хвилями й інфразвуком зерно. Воно акумулювало в собі енергію цього опромінення. Пацюки, з’ївши зерно, ввели собі в організм разом з ним і акумульовану енергію. А це в принципі те саме, що й безпосереднє опромінення нашим генератором. Наслідки ми побачили на власні очі: то були велетенські пацюки, на яких нам довелося полювати. Зате тепер ми знаємо, що енергія нашого мікрохвильного генератора з інфразвуком активно акумулюється в тому об’єкті, який ми опромінюємо.

— І ось вам, Сашко, висновки, які я можу зробити, — напівсерйозно зауважила Ганна. — Не їжте опромінених продуктів, бо це може бути рівнозначно тому, як би вас самих опромінили під генератором. Так, товаришу лектор?

— Не зовсім так, — засміявся Сашко. — Правильніше треба було б висловитися: не нажирайтеся, як пацюки, щойно опромінених продуктів. Бо можуть бути небажані наслідки.

Засміялася й Ганна. Її сміх лунав щиро, безпосередньо. Засміявся й Петро, але одразу мовив, певно вважаючи, що для цього вже давно настав час:

— Ми з вами, на мою думку, пережили якийсь своєрідний варіант фантастичного оповідання Уеллса “їжа богів”. Там один учений — здається, професор Бенсінгтон, — винайшов дивну речовину, гераклеофорбію. Поївши цієї речовини, всі живі істоти перетворювалися на гігантів, не тільки худоба, птахи, комахи, але й люди… На щастя, у нас це все кінчилося значно легше, ніж в Уеллса. І на цьому ми поставимо крапку, дорогий мій Сашко! Інаф, досить! І без того розмова забрала… — він поглянув на годинника, — близько години.

— Та невже? — здивувалася Ганна. — А я й не думала, що так довго! Певно, тому, що було дуже цікаво. — І вона подарувала Сашкові вдячний погляд своїх чорних очей.

— Так, так, — заквапився з невідомої причини Олд-Бой, — дуже цікаво! Але стривайте: здається, хтось іще входить до лабораторії.

Справді, на голубуватому екрані телевізора з’явилася тінь. Сашко вигукнув:

— От добре! Тепер і я щось побачу! А то аж прикро було: бачу весь час тільки нерухомі речі!

— Наприклад, мене, — підштрикнула його кокетливо Ганна.

— Та ні, я не вас мав на увазі, а зображення! Ой, та це ж наш Богдан! Що він там робитиме?

На екрані телевізора було ясно видно, як до лабораторії вбіг Богдан. Мабуть, він дуже поспішав. Рудий дослідник озирнувся, схопив щітку, що лежала на стільці, і почав енергійно чистити свій піджак, на якому виразно виднілися білі плями.

— Це він чистить сліди молока. Вимазався, коли носив бідони, — співчутливо промовила Ганна.

Довгі руки Богдана миготіли в повітрі. Ось він розмахнувся надто широко, вдарився рукою об стіл. Щітка вилетіла і впала на підлогу. Богдан потер руку об піджак: мабуть, боляче. Потім нахилився, підняв щітку і завмер, помітивши щось на підлозі. То були пасма волосся старого Потаповича. Богдан здивовано оглянув їх, знизав плечима. Ганна притиснула долоню до рота, щоб не розсміятись. Нараз довга незграбна постать Богдана зникла з поля зору, мабуть, хлопець одійшов до вікна.

— Чого він хоче? — спитав Олд-Бой.

Та Богдан знову з’явився на екрані телевізора. Він тримав перед собою невеличке дзеркальце і уважно розглядав своє обличчя.

— Погляньте, яке в нього обличчя! — вигукнула Ганна. — Я бачу це навіть у телевізорі! Один бік темніший, а другий світліший.

Справді, обличчя Богдана було якесь неприродне, і навіть дуже неприродне. Один бік обличчя був темний, а другий значно світліший. Богдан то підносив дзеркальце ближче до себе, то, навпаки, відхиляв його. Він був сумний. Нарешті, поклав дзеркальце і підійшов ближче до генератора.

— Зараз він побачить мою записку!.. Ой, ні! — згукнув Олд-Бой, помітивши, що записка, яку він написав, валяється на підлозі. Мабуть, Андрій Антонович і Потапович загубили її в метушні навколо генератора.

Богдан уважно глянув на прилади. Незадоволено похитав головою і взявся за движок реостата, що регулював довжину хвилі.

— Е ні, май френд, друже мій, так нам не пощастить нічого побачити, — стурбовано мовив Олд-Бой, — ти ж бо хочеш змінити хвилю! Тобі потрібна довша, придатніша для твого опромінення! А тоді зміниться настройка, іншим має бути й приймальний канал телевізора.

Він схопився за ручку настройки каналів. І справді вчасно, бо зображення почало розпливатися, ніби затягувалося густим туманом. Кілька обертів ручки, додаткові рухи лівою рукою — і зображення стало кращим, хоча було вже не таке чітке. Щось змінилося, щось заважало.

— В чому річ? — спитав Сашко, вдивляючись у зображення.

— Та бач, Богдан не знає, що ми стежимо за ним, не підозрює, що генератор працює зараз для телебачення. Він змінює хвилю на довгу, щоб вона не обпекла його. Бач, який досвідчений! Ну, так, так…

Петро поглянув на переносний покажчик хвиль, вийнявши його з кишені. З цим покажчиком він не розлучався.

— Дивись, змінив хвилю на вісім міліметрів! Це порівняно спокійна частота, але мені довелося перестроїтись… і на цій хвилі передача зображень іде гірше. Чекай, що ж він робить? Адже й ця хвиля може його обпекти! А він уже опромінює себе.

Так, Богдан героїчно підставив під проміння світліший бік обличчя. Очевидно, це не було йому приємно, бо він кривився, морщився, але терпів.

— Ач, як хоче засмагнути! — насмішкувато озвався Сашко. — А ми все це бачимо… ну й цікаві речі з особистого життя декого з експериментаторів одкриває нам твій новий винахід, Петре!

Рудий Богдан озирнувся і наче прислухався. Він тримався рукою за лівий бік обличчя.

— Що таке? Невже й він діалектично обпалився? — напівсхвильовано, напівжартівливо мовила Ганна.

— Ні, щось не те. Наче шукає щось, — відповів Сашко, вдивляючись в екран.

— Думаю, йому щось завадило, — додав по паузі Петро.

Вони побачили нарешті, як Богдан раптом підбіг до телефонного апарата й схопив трубку.

— То дзвонив телефон, а він одразу не зрозумів цього, — пояснив Олд-Бой.

Богдан слухав, що йому казали по телефону, і обличчя його дедалі серйознішало. Кілька разів він кивнув головою, потім щось перепитав і знову кивнув. Дослухавши до кінця, кинув трубку на важіль апарата й побіг до столу, до генератора.

— Що це з ним діється? — зацікавлено проговорив Сашко.

Відповісти йому не встигли. Богдан схопився рукою за головний вимикач генератора. І відразу екран телевізора згас. Ганна здивовано глянула на Петра.

— Що сталося, Петре Микитовичу?

— Богдан кудись поспішає з лабораторії і вимкнув генератор, щоб він даремно не працював. Цілком правильно, він же не читав моєї записки. І не знає, що нам потрібна праця генератора для телевізії.

— Але що ж трапилося? Чому він припинив опромінювання і кудись побіг?

— Цього я не знаю так само, як і ви. Проте зараз довідаємось. Ідіть, я наздожену вас, тільки ось вимкну телевізор, — сказав Петро.

Та тільки-но Ганна й Сашко вийшли, він підбіг до вікна. Хотів упевнитися, що… І таки побачив.

Ганна щось весело говорила Сашкові, кокетливо поглядаючи на нього, чарівно всміхалась. А цей віроломний товариш, з яким вони вже кілька років приятелювали, ніжно взяв її під руку, аж ніяк не чекаючи, поки з’явиться Петро. І Ганна, чорноока зрадниця Ганна, не приймала своєї руки. Навпаки, вона весело сміялася й навіть… навіть заглядала в очі Сашкові! Це було нестерпно, жахливо!

Найгірші передчуття Олд-Боя справджувалися. Він повернувся до телевізора, неспроможний терпіти далі таку зраду. Голова йому паморочилася, думки плуталися… Нарешті, він випростався, енергійно вимкнув телевізор і сказав, ні до кого не звертаючись:

— Іф ю вонт, пліз, якщо ви бажаєте, прошу! Фор мі іт із нот інтерестінг, мені це навіть не цікаво. Ол райт, гаразд!

І, випустивши цю зливу англійських висловів та додавши до них за звичкою переклад, Олд-Бой рішуче подався з клубу.

Він дійшов певних висновків щодо красуні Ганни і Сашка.