"Твори в п'яти томах. Том V" - читать интересную книгу автора (Владко Володимир Миколайович)

11. ДАНИЛО ЯКОВИЧ СТУРБОВАНИЙ

— Якби таке мені колись розповіли, я б ніколи не повірила, — сказала Ганна Андрієві Антоновичу. Той тільки похитав головою.

Старий багато чого бачив на свому віку. Він пережив кількох керівників лабораторії, де був незмінним прибиральником, він звик до наукових експериментів, знав їм ціну і завжди ставився до них з повагою. А чудесна подія з його волоссям остаточно зробила Андрія Антоновича прихильником наукових досягнень. І все-таки на його обличчі застигло здивування, так само як і на обличчі Ганни.

Та й було з чого дивуватися. Обоє вони стояли біля корівника. Досі Ганна бувала тут десятки разів, але ніколи не затримувалася довго. Та сьогодні вона не може піти звідси, не з’ясувавши, що відбувається. А Андрій Антонович мало чим може допомогти їй.

Ось із корівника вибігла схвильована Тетяна Гаврилівна. Побачивши Ганну, вона сплеснула руками.

— Просто не знаю, що й робити, Ганночко! — сказала поквапливо. — Прибуває й прибуває!.. І коли спиниться, невідомо.

— А що каже Богдан? — спитала Ганна.

— Він і сам розгубився. Каже, що воно дуже активне. І сказав це таким смутним голосом, що мені аж жалько його стало. Ну, що мені робити? І посуду вільного більше немає…

— Хай у діжки зливають, — порадив Андрій Антонович. — А там розберуться.

— Та доведеться, мабуть, у діжки зливати. — І Тетяна Гаврилівна побігла далі.

Андрій Антонович почухав ніс і задумливо сказав:

— Гм… Отака, значить, сталася притичина… Зайдемо, Ганно, чи що. Може, його поменшало…

— Гей, обережно! — пролунав коло них вигук. Двоє робітників везли на ручному візку кілька великих бідонів.

— Все без змін? — спитала Ганна.

Робітники не відповіли. Один тільки махнув рукою: чого, мовляв, питати?..

Те, що сталося, могло вразити будь-кого. Одна за одною по своїх станках стояли великі корови. Ні, вони не тільки здавалися великими, вони таки виросли за ці дні! Опромінення справді пішло їм на користь. Але справа була не в цьому. Коло кожної корови сиділа доярка.

І Ганна добре бачила, що тільки-но жінка торкалася пальцями дійки, як одразу з дійок пирскало густе молоко. Кілька хвилин — і дійниця була вже повна по вінця. Тоді доярка кричала:

— Гей, дійницю давайте! Дійницю!

До неї підбігав робітник з порожньою дійницею, брав повну, біг до бідонів, виливав молоко і стрімголов летів туди, звідки долинало нове одчайдушне:

— Давайте дійницю! Дійницю!

А корови повільно жували сіно.

Вздовж ясел пробіг захеканий Сашко. Він кричав:

— Води! Води давайте коровам! Хай п’ють, бо інакше може бути погано!

Робітники несли відра з водою, ставили їх біля корів, і ті пили жадібно, не відриваючись. Здавалося, що вода одразу перетворюється на густе молоко.

Ганна схопила Сашка за полу піджака й на мить спинила його. Він дивився на неї нетямущими очима, але нарешті впізнав.

— Що ж буде далі, Сашко? — спитала дівчина.

— А хіба я знаю? — відмахнувся. — Литиме, думаю, поки не закінчиться збудження. Зараз, Ганно, зараз!..

Він побіг далі, помітивши, що біля однієї корови немає води. Простеживши, щоб корові негайно дали води, Сашко повернувся назад. Мабуть, він хотів щось сказати Ганні, але до неї вже підійшов Данило Якович. Директор задумливо поглядав на корів, ніби вивчав, що відбувається навколо нього. Він підійшов до найближчої корови, спинився біля неї. Пальці його машинально перебирали пучок сіна, який він узяв з ясел. Він, видно, нервував, і на це були важливі причини.

Ганна теж бачила, як найближча до неї корова час од часу здригалася. Це тремтіння починалося від голови, немов потужна хвиля бігла по спині, по боках корови, яка неспроможна була стримати його. Щось турбувало тварину, але вона весь час хапала губами сіно. Час од часу корова тягнулася до відра з водою, пила й знову хапала корм. Нібито не тварина стояла в яслах, а якась вдосконалена машина для перетворення сіна й води на безперервний струмінь молока.

Ганна почула, як Сашко запитав у робітниці:

— Давно міряли температуру?

Та відповіла, зітхнувши:

— Щопівгодини міряємо. Он ходить ветеринар…

— Ну й що?

— Не спадає! Так і тримається на сорок два градуси. І що з того буде, хтозна… Тільки в одної спала до сорока…

Нарешті Данило Якович обернувся. Обличчя в нього було гнівне, очі дивилися гостро й непримиренно. Він побачив Сашка.

— Так, голубе мій, так! — промовив сердито. — Що можеш сказати мені? Погубили ви мені корів, га?

Сашко знизав плечима.

— Я сподіваюся, Даниле Яковичу, що це не так, — відповів поважно. — Ми не погубили й не збираємося губити нічого. Я певен, що все це триватиме недовго. Адже більше корів ніхто не опромінює. Потік молока має припинитися…

— Та ти бачив, як вони корм поїдають? Просто, можна сказати, жеруть! — роздратовано перебив його директор і зсунув кашкета на потилицю, що означало в нього найвищу міру збудження. — Корова ж не встигне нічого перетравити, розумієш?

— Значить, цього і не треба, — незворушно зауважив Сашко.

— Тобто як не треба? — аж захлинувся Данило Якович.

— Бачите, ми їм міряємо температуру. Вона тримається поки що на рівні сорока двох градусів…

— Що? Та ти розумієш, голубе, що кажеш?

— Не хвилюйтеся, все це цілком закономірно, Даниле Яковичу! Я думаю, що все це відбувається ось як. Вплив нашого опромінювання дуже й дуже збуджує організм корів. Бачите, вони весь час здригаються?.. Оце й є, на мою думку, вплив опромінювання на нервову систему. Далі: корм вони їдять, майже не жуючи. І це зрозуміло. Я припускаю таке: під впливом, складним впливом об’єднаної дії міліметрових хвиль і інфразвуку шлунок корови підвищив свою діяльність. Розумієте?

— Анічогісінько! — роздратовано кинув Данило Якович.

— Зараз я вам поясню, — терпляче відповів Сашко, наче не помічаючи роздратування. — У корови, як ви добре знаєте, кілька шлунків. Ну от, перший шлунок замість тільки обгорнути соками їжу, тепер перетравлює її сам і передає напівперетравлену їжу другому шлункові. Діяльність цього шлунка теж підвищена, і він робить тепер те, що раніше було діяльністю лише третього шлунка. Отже, їжа проходить крізь організм корови швидше, ніж це було раніше. І всьому цьому, певна річ, допомагає підвищена температура. Тільки неодмінно треба давати коровам більше пити, це дуже важливо. От я й стежу за цим.

Директор помітно гнівався, але стримувався: очевидно, Сашкові пояснення були мало переконливі. Тому він спитав про те, що зрештою найбільше цікавило його:

— А скажи мені, голубе, чому все-таки це трапилося? Ти можеш дати мені просту відповідь?

Сашко безпорадно знизав плечима.

— Важкенько…

— Знову помилка? — наполягав директор.

— Ні, не помилка, — твердо сказав Сашко. — Просто непередбачені обставини. Ну, от з кролями, наприклад, усе йде гаразд, як ви самі знаєте. Після опромінення вони швидше ростуть, швидше розплоджуються, їхня шерсть стає густіша й пухнастіша. Природно й зрозуміло, правда? З курами вийшло трохи складніше. Бо хто ж міг заздалегідь знати, що вплив нашого опромінення на курей локалізується саме на несучість?.. Про це ми взнали тільки тоді, коли побачили все на власні очі.

Данило Якович сердито заперечив:

— А треба було знати раніше!

— От для того ми й робимо досліди, Даниле Яковичу, щоб потім усі знали, що й до чого приведе, — наполягав Сашко. — Якби, наприклад, у нас не вийшло тієї неприємності з пацюками, ми б не знали, яку могутню силу має наше опромінене зерно, коли давати його тваринам. А тепер знаємо!

Данило Якович промовчав. А Сашко вів далі, заохочений мовчанням директора.

— Саме так вийшло й тут. Тепер ми знаємо, що вплив міліметрових хвиль і інфразвуку на корів не обмежується тим, що вони більшають, дужчають. Ні, ми знаємо…

— Навіть бачимо на власні очі! — перебив його директор.

— Так, бачимо на власні очі, — спокійно погодився Сашко, — надалі дослідники діятимуть уже не так, як ми, а обережніше. Такий шлях науки, дорогий Даниле Яковичу!

Директор немов на те й чекав:

— От, от, от! Саме про це я й кажу! “Обережніше”! Чудове слово, якщо хтось його розуміє! А хто не розуміє, то змушений буде зрозуміти. Ось ти, голубе, уявляєш собі, що вся ця історія дуже небезпечна?.. Я, братику, всією душею, можна сказати, за ваші дослідження. І не тільки я, а й вона, — вказав він на Ганну, що уважно слухала їхню суперечку, — і всі вони, — кивнув він на робітників, які стояли поруч. — Шлях науки, кажеш ти. Хіба я не знаю цього? Хіба я заперечував щось Івану Петровичу Антохіну, коли він надіслав вас сюди? Та це ж, на мою думку, дуже важливо, щоб ви науково допомогли радгоспові отими вашими хвилями, проміннями і всякою такою чортівнею. Але все це треба робити поступово, не поспішаючи. Ну, взяли б собі якусь там одну корову — і опромінювали б її, спостерігали, що з того вийде. А то, дивись, добрий десяток корів так мені активізували, чи як ти там кажеш, що й самі тепер не знаєте, що з ними далі робити. Так? Та ти мені відповідай, так чи ні?

— Ну, так, — змушений був погодитися Сашко.

— І без твого “ну”, все’дно буде так! От я й кажу: може, ви мені цих корів уже вкрай зіпсували? Може, вони так литимуть молоко, аж доки не повиздихають від цього? Хіба можеш відповісти на таке запитання?

— Точно, ясна річ, не можу, але всі дані.

— Та навіщо мені твої дані? Мені корови потрібні, а не дані! Твої дані тобі й про пацюків нічого не сказали. Добре, що нам пощастило розправитися з тією хвостатою поганню. Проте ніхто не певен, що десь не лишилося ще кілька таких потвор. І ти теж не певен, правда ж?

— Вони б вилізли, Даниле Яковичу, — спробувала втрутитися Ганна, — адже їм нема чого там їсти…

— А ти мовчи! — гримнув на неї директор. — Ти краще мені з курами розквитайся! Ач, яка!.. Тож я й кажу: не ви, а я за корів відповідатиму. Ви вважаєте, що своє зробили… а мені потім треба буде розплачуватися за всякі несподівані наслідки від вашого опромінення.

Такого обвинувачення Сашко не міг знести.

— Неправда, Даниле Яковичу! Ми так само відповідаємо. І навіть допомагаємо ліквідувати неприємні… несподівані випадки. От, бачите, наприклад, це ж ми вирішили давати коровам води досхочу…

— Щоб більше молока витікало з них? Спасибі вам!

— Ні, не для того, а щоб компенсувати корові втрату вологи. Адже зараз, очевидно, не можна спинити потік молока, він може виснажити тварину. А ми її своєчасно годуємо, поїмо — і все лишається на місці. Бо кажу ж вам, що це — тимчасове явище. Я певен!

— Тимчасове, тимчасове, — пробурчав директор, потроху заспокоюючись.

Повз них усе ще виносили бідони з молоком і вносили назад порожні. Пройшла до корівника зміна доярок, і через кілька хвилин вийшли ті, яких змінили, — втомлені, виснажені непосильною працею. Одна з них, проходячи мимо директора, напівжартівливо зауважила:

— Премію, товаришу директор, готуйте! Он скільки молока надоїли!

— Почекай, почекай, — похмуро відгукнувся Данило Якович. — Я ще не знаю, чи прибутки з цього будуть, чи самі витрати. Наука ще не вирішила. Так, Сашко?

— Я певен, що прибутки, — серйозно відповів той.

— Ну, гаразд. Згодом усе підрахуємо. Тільки ти май на увазі, що я своїх висновків ще не зробив. Ти мене, голубе, не переконав своїми “даними” і навряд чи переконаєш. Мені факти потрібні, а не розмови, — закінчив Данило Якович і пішов з корівника. За ним слідом був посунув і Андрій Антонович, що весь час уважно слухав розмову. Сашко полегшено зітхнув — бо ж не так просто витримати подібний потік обвинувачень! — і гукнув услід старому:

— Куди ж ви, Андрію Антоновичу? Чи вам замало директорових лайок?.. Краще скажіть, як з вашим волоссям? Все гаразд?

Андрій Антонович повернувся й повільно підійшов до Сашка.

— Та чого там, — відповів він смутно, — я слухав тебе, слухав…

— Ну й що ж? — здивувався Сашко. — Вас теж не задовольнили мої пояснення? Ай-яй, Андрію Антоновичу, а я думав, що на вас можна покластися!

— Ну тебе з твоїми жартами, — ще похмуріше сказав старий. — Виходить, моє волосся незабаром випаде?

— Звідки такі висновки? — Сашко нічого не розумів.

— Та ти ж казав, що всі отакі наслідки опромінення дуже короткочасні… і молоко оце, і все, що ваше проміння робить… так от, виходить, що і з волоссям мені доведеться розпрощатися.

Старий був такий засмучений, що Сашко мимоволі розсміявся. Пирскнула й Ганна.

— Е ні, Андрію Антоновичу, — ледве пересилив сміх Сашко, — це зовсім інше діло, воно до вашого волосся ніяк не стосується. А в крайньому разі, якби щось трапилося, ми завжди можемо додатково опромінити вашу лисину! — І він скоса поглянув на Ганну, що затиснула долонею рот, аби знову не пирскнути сміхом.

— Завжди щось вигадаєш… — Андрій Антонович, зберігаючи на обличчі підкреслений вираз невдоволення, одійшов. Мабуть, він усе-таки не вірив Сашкові, вважав, що той за звичкою жартує.

Все ще усміхаючись, Сашко звернувся до Ганни:

— А ви Олд-Боя, тобто Петра, не бачили?

— Ні, — відповіла Ганна, враз посерйознішавши, — він весь час сидить у себе в лабораторії. Мені сказав прийти о третій — хоче показати якусь новину. А, до речі, котра година?

— Ви запізнилися. Вже десять на четверту.

— Ой! — майже скрикнула Ганна. — Боже мій, він же розсердиться! Побіжу.

Вона навіть удала на своєму вродливому обличчі переляк, хоч очі все ще сміялися. Ганна кивнула Сашкові головою й швидко пішла геть. Сашко іронічно поглянув їй услід.

— Ах, значить, Петро розсердиться! Може, ще й лаятиме тебе? — проговорив стиха. — Ще побачимо, хто з вас кого лаятиме… Ой, здається мені, наш поважний Олд-Бой цього разу засипався. Що ж, це все одно, як я з Люкою, і радий би піти геть, та нічого не виходить…

Він зажурено хитнув головою, з чого можна було зрозуміти, що Сашко добре-таки знав своє власне становище. А потім згадав про справи: треба було уважно стежити за коровами, бо й недогляд міг погано позначитися на худобі. Погляд Сашка впав на смутного Богдана, який чи не найбільше переживав неприємну історію з коровами. Бо як ото Сашко свого часу був винен у тому, що пацюки пожерли опромінене зерно й стали гігантами, так тепер через Богдана надміру опромінили худобу.

Сашко делікатно спитав:

— Як ти гадаєш, Богдане, з пацюками вже край? — Він чудово розумів, що треба відвернути увагу товариша на щось інше, щоб він не думав про корів.

— Н-не розумію…

— Ну, всіх ми знищили тоді, чи вони ще можуть з’явитися?

Богдан замислився.

— Мені здається, всіх. Т-та ти підрахуй сам. Три п-пацюки тоді втекли з крільчатника на горище, пам’ятаєш?

— Це правда, три.

— Двох ти вбив, к-коли прибігли до лабораторії на д-допомогу Люці…

— Власне, не двох, а одного. Бо першого без моєї участі загриз кіт, хоч і поплатився за це своїм життям. Люка сумує — просто жах! Каже, що кіт її урятував, а сам загинув, мов справжній герой.

— Н-ну, гаразд. Отже, двох убили ми. Одного ввечері наступного дня застрелив сторож біля склепу. От і все. А інші пацюки, мабуть, не їли опроміненого зерна, бо ми ж його більше не розсипали… принаймні я… — додав іще Богдан, якому явно бракувало Сашкової делікатності.

— Ах, он ти як! — аж захлинувся Сашко. — Гаразд, іди вже, різноколірний! І коли вже ти до кінця опромінишся?

— Та т-тебе не запитаю, — гордо відповів Богдан.

— Іди, кажу. Там тобі Тетяна Гаврилівна сметанки свіжої приготувала, — почув ще Богдан останній і, правду кажучи, заслужений укол від Сашка. Переможений, він пішов геть, нічого не відповівши.

А проте зовсім не слід думати, що Сашко й Богдан посварилися. Зовсім ні. Це були товариські жарти. Обидва хлопці лишилися найкращими приятелями.

Якби на місці когось із товаришів був Олд-Бой, справа могла б обернутися інакше. Запальний Петро частенько забував про межі жартів і час од часу вибухав, наче вулкан, хоч сам і картав себе за це. Але Олд-Боя тут не було. Він сидів у радгоспній лабораторії й монтував якийсь складний апарат. Можливо, читач подумає, що то новий генератор? Ні, ні, цілком досить і одного. Адже ще ніхто, — ні ми з вами, ні ціла бригада молодих дослідників, ні директор Данило Якович, ні навіть сам старий мудрий Андрій Антонович, — ніхто не знав іще всіх наявних властивостей того першого чудодійного витвору Петра. Отже, це був не новий генератор, а щось інше.

Новий апарат висів у кутку лабораторії, саме там, де пацюки проламали стіну. Що то був за апарат, не знав ніхто. Олд-Бой мовчав про свою нову конституцію, і ніхто не наважувався розпитувати його. Навіть рудий Богдан, довірена особа Олд-Боя, тільки зітхнув, почувши від нього на своє боязке запитання досить недвозначну відповідь:

— Помовч і не заважай!

Апарат, що мав форму порівняно невеличкого дерев’яного ящика, як ми вже казали, висів високо на стіні. Шнури й проводи з’єднували його з генератором; якщо дивитися знизу, то на ньому можна було помітити скляне кругле віконце — немов об’єктив з великої фотографічної камери, що нею роблять портрети у професіональних фотоательє. Не дуже складний на вигляд, він не привертав особливої уваги, не здавався чимсь цікавим.

Але, мабуть, конструюючи його, Олд-Бой витратив чимало часу й зробив немало розрахунків. Петро вже закінчив монтаж свого апарата і тепер перевіряв востаннє шнури й проводи, які з’єднували його з генератором. Зважаючи на його радісне обличчя, почувши його тихе, лагідне мурмотіння, побачивши в’юнкі кільця диму, які він випускав з незмінної сигарети, можна було сказати, що експериментатор довів справу до кінця.

Так воно й було. Кілька днів напруженої праці дали свої наслідки. Власне, хіба можна говорити про якісь “кілька днів”? Далеко не так. Ідею цього апарата Олд-Бой носив у своїй голові вже давно. Але щоб здійснити задум, йому бракувало генератора, що тепер став уже до певної міри випробуваною, — правда, далеко, ой, як далеко не до кінця! — машиною. Тільки за допомогою чудодійного генератора могли здійснитися давні сміливі мрії Петра, про які він нікому нічого не казав раніше.

Олд-Бой підвівся. З насолодою випростав стомлену спину і потягнувся. Поклав на попільницю недокурену сигарету, з якої ще вилася тоненька цівка пахучого диму. Олд-Бой глянув на годинника: була вже чверть на четверту. Подивився у вікно, перевів погляд на двері, незадоволено стиснув губи. Здавалося, він на когось чекав. На кого?

Не будемо нескромними, забудьмо на хвилину розмову, що точилася між Сашком і чорноокою Ганною. Удамо, ніби ми нічогісінько не знаємо. Тим більше, що і Олд-Бой, цей натхненний винахідник і конструктор, творець чудодійного генератора й нового, невідомого ще нам апарата, цей гордовитий Олд-Бой уже сів біля столу і, здавалося, засумував. Очі його згасли, пальці нервово крутили якийсь гвинтик, забута сигарета диміла в попільничці…

Як і слід було сподіватися в таких випадках, двері до лабораторії відчинилися саме тоді, коли Петро найменше чекав, вирішивши вже, що вона не прийде. Але “вона” таки прийшла! Вбігла до лабораторії, задихана, розчервоніла, дивилася на нього винувато. Петро мав усі підстави сердитися, і вона розуміла це; він міг зустріти її принаймні суворим поглядом, докором. Проте цього не сталося. Він чомусь не міг так зробити. Олд-Бой просто рвучко підвівся, на обличчі його засяяла радісна усмішка. Він навіть розгублено промурмотів:

— Ну… от… от я хотів вам показати… оце…

— Мало не запізнилася, — сказала Ганна, — я так поспішала, поспішала…

— Боронь боже, та ви зовсім і не запізнилися, — зовсім здав свої позиції Олд-Бой. — Я щойно закінчив роботу, тільки-но встиг закурити, а тут уже й ви прийшли…

— Ага, прийшла. — Обличчя Ганни сяяло. — Надворі, знаєте, така спека, що й не кажи!

— Невже? То ви, мабуть, втомилися?

— О, ні! Я взагалі не боюся спеки…

— І я, між іншим, теж…

Дивно точиться іноді розмова між двома людьми, яким багато чого треба сказати одне одному! От — зустрілися; кожен готувався, обмірковував, зважував: отак треба буде сказати, і отак, ось про це розповісти й розпитати. А стоять одне проти одного розгублені, говорять зовсім не те, що треба. І, сказавши кілька слів про те, про се, знову змовкають, шукаючи, про що б іще поговорити? А важливі теми наче забуто, і нагадати про них нема кому, і розмова шкутильгає, щохвилини спиняючись. Зрештою, про що говорити, коли біля тебе сяють ласкаві очі, тобі всміхається чарівне обличчя, тобі квітнуть червоні пелюстки губ? Так, напевно, думав Петро, а може, так думала й Ганна, хто знає?..

І знов-таки, хто знає, скільки б ще тягнулася ЦЯ дивна бесіда, якби випадково Ганна не звернула уваги на апарат, що висів на стіні.

— А це що? — спитала вона, вказуючи на ящик.

— Це — моя нова конструкція. Я певен, що ви, Ганночко, такого ще не бачили.

Ганна всміхнулася:

— Знову щось опромінювати, Петре Микитовичу? Чи не досить? Знаєте, Данило Якович страшенно лається…

— Та нічого, все стане на своє місце, — неуважно відмахнувся Олд-Бой. — Ні, Ганночко, це зовсім інше. Тут ми нікого й нічого не опромінюватимемо. За допомогою цього приладу ми з вами будемо бачити на віддалі. Ось що!

Ганна подивилася на нього здивовано.

— Та хіба ж я й зараз бачу не на віддалі?

— Ні, ні, не те! От ми підемо в клуб. А цей апарат стоятиме тут, в лабораторії. І на екрані телевізора в клубі ми побачимо все, що відбуватиметься в лабораторії… або десь іще, залежно від нашого бажання. Андерстенд ю, розумієте?

Очевидно, розмова про новий апарат остаточно поставила Олд-Боя на його звичайні рейки, бо він уже навіть ужив улюблених англійських висловів. Але Ганна спитала:

— Що ж тут дивного? Хіба я не бачила багато разів передачі по телевізору?

— Ганночко, люба, так то ж передачі із студії, звичайні. А тут зовсім інше. Мій апарат діє за новим принципом. Оцей об’єктив, — вказав він на прилад на стіні, — сприйматиме зображення того, що відбуватиметься в лабораторії. Ну, як би вам сказати простіше? Генератор надсилає хвилі, вони віддзеркалюються від різних речей, і зображення потрапляє в об’єктив. А тоді воно перетворюється на нові імпульси, і, знов-таки через генератор, через оцю невеличку антену, — ось, бачите? — ті імпульси випромінюються, поширюються навколо. І ми зрештою побачимо в телевізорі зображення… Розумієте, Ганночко?

— Ні, — зітхнула та. — Мені, Петре Микитовичу, дуже неприємно, що я така нетямка, але… але я нічого не розумію. Це, мабуть, надто складна для мене річ.

Обличчя Ганни стало таке смутне, що Олд-Бой не зміг цього витримати.

— Хай йому чорт… пробачте, Ганночко! То не ви нетямкі, а я, бо не вмію як слід пояснити. Що ж мені зробити, щоб ви зрозуміли цю механіку?..

Очі його перебігали з одної речі в лабораторії на другу, ніби шукали допомоги. Нарешті, він надумав.

— Ось що! Ввімкнімо генератор на малу потужність…

Він увімкнув компресор і генератор. По кімнаті повільно попливли фіолетові іскри, почулося клацання компресора.

— Гаразд. Тепер зробимо так, щоб ніхто не заважав йому працювати…

Олд-Бой швидко написав щось на аркушику паперу й повісив його на генератор. Ганна подивилася на записку. Там було написано:

“Не вимикати генератор! Поставлено на розкачку! Петро”.

— Тепер його ніхто не торкнеться, — вів далі Олд-Бой, — для моїх друзів слово бригадира — закон! — Петро ще раз перевірив складне плетиво проводів, що йшли від нового апарата до генератора, і, задоволений, мовив: — Ходімо, Ганночко! Зараз ви все побачите й зрозумієте. На практиці воно буде краще!

Вони вийшли з лабораторії. Вже в коридорі Ганна спинилася й непевно запитала:

— А двері ви не замикаєте, Петре Микитовичу? Адже хтось може ввійти?

— Так мені ж і треба, щоб хто-небудь увійшов. Ми з вами все побачимо: і хто ввійде, і що робитиме в лабораторії, — впевнено й весело відповів Олд-Бой: він поводився вже як господар, що добре знає свою справу. — Ходімо в клуб. Там зараз нікого немає біля телевізора. Правда?

— Правда, — погодилася Ганна. Вона й далі нічого не розуміла з пояснень Петра, але вирішила підкоритися йому.

Проте ввійти до клубу їм не пощастило. Біля самих дверей їх зустрів грізний Данило Якович. Кашкет його був глибоко насунутий, обличчя підкреслено суворе. З ним стояв і Сашко, похмурий, втомлений. Данило Якович щось казав Сашкові, але, побачивши Петра, звернувся до нього:

— Ага, і ти тут, голубе! Так от, слухайте разом мої висновки. І майте на увазі, вони цілком рішучі!

А що Петро здивовано на нього подивився — які, мовляв, висновки, та ще й рішучі? — то директор зразу ж узяв бика за роги.

— Ви, друзі мої, надто запальні. Вам обов’язково як дослід, так у широкому, найширшому масштабі! Як опромінювати, то все підряд. Нема того, щоб як слід перевірити, а отак — нашвидку, хап-хап, і готово! Досить! Досить, я вам кажу! Он, корови ніяк не заспокояться, ллють молоко як очманілі. Ми з секретарем партбюро і головою місцевкому все обговорили. Коли б не лист шановного Івана Петровича Антохіна, то ми заборонили б усі ваші дослідження. Але, зважаючи на той лист, вирішили остаточно: надалі ніяких експериментів без мого дозволу! Бо я так без худоби залишусь, ось що! І ніяких заперечень! Зрозуміло?

Сашко винувато опустив голову. Сперечатися було марно. Це відчув і Петро: справді, захопилися… Він чесно відповів, не виправдуючись:

— Зрозуміло. Так і буде, Даниле Яковичу. Тільки.

— Що?

— Тільки згодом ви побачите, що все буде як слід.

— Доки сонце зійде, роса очі виїсть. Я й сам не знаю, що буде згодом. Ач, Америку відкрив! Ні, ти, будь ласка, роби мені все за планом, як у програмі, і без усяких непорозумінь, помилок чи як там ти, Сашко, казав? Без непередбачених наслідків! І вислів який вигадали — “непередбачені наслідки”! Ні, прошу, щоб усе було передбачено і за планом! А ти куди це сунеш? — підозріливо глянув він на Петра.

— Та діло одне є, — ухильно відповів той.

— Знову щось опромінювати? — Брови директора загрозливо зсунулися.

— Ні, ні, — заспокоїв його Олд-Бой, — ви ж наказали!

— Ну, то гляди мені. А Іванові Петровичу я сьогодні ж напишу листа, — погрозив Данило Якович.

Втім, Олд-Бой уже входив до клубу разом з Ганною, яка до цього часу перелякано ховалася за його спиною, щоб, боронь боже, не звернути на себе уваги розгніваного директора.