"Твори в п'яти томах. Том V" - читать интересную книгу автора (Владко Володимир Миколайович)

9. У РАДГОСПІ ПОЧИНАЮТЬСЯ ЧУДЕСА

Читач, напевно, погодиться з автором: не наше, зрештою, діло описувати докладно всі обставини життя чотирьох експериментаторів у радгоспі “Перемога”. Так само не аналізуватимемо їхні настрої.

Перед нами стоїть інше, важке й відповідальне завдання.

Зрештою, що таке кохання, ревнощі й інші особисті справи поряд з важливими науково-технічними факторами?..

Богдан знайшов чудовий спосіб контролювати вплив опромінення міліметровими радіохвилями й інфразвуковими коливаннями на корів, біля яких він працював за певним примусом безжалісного Олд-Боя. Щоранку Богдан куштував молоко й вершки від опромінених корів — і щоранку помічав, що молоко стає густіше, вершки жирніші й солодші. Тетяна Гаврилівна всміхалася дедалі приємніше, а її обличчя ставало симпатичніше. Звісно, не таке вродливе, як обличчя чорноокої дівчини… проте навіщо згадувати?..

Сашко закінчував опромінювати зерно. Не опромінювали тільки те зерно, яке вирішено було посіяти для контролю: адже саме так, у порівнянні, роблять завжди контрольну перевірку. Тим часом Сашко охоче допомагав Люці в її роботі коло кролів.

Кролі, що з ними працювала Люка, росли просто на очах.

Люку в основному цікавили кролі як об’єкт біологічних досліджень. Ще в інститутській лабораторії Люка розробляла засоби локалізації впливу ультракоротких хвиль на окремих ділянках живого організму. Так опромінити організм, так підібрати довжину хвилі, тривалість опромінення й потужність випромінювання, щоб, скажімо, концентрувати радіоколивання на шлунок, зовсім не зачепивши серця або кишок. Люка досягла в цій галузі вже чимало. Тож хіба могла вона не використати чудові можливості нового генератора Олд-Боя, не дослідити впливу міліметрових хвиль і інфразвукових коливань на живі організми? Це був би просто злочин — принаймні з її погляду.

І в цій царині Люка теж досягла певних наслідків. І Сашко, й Богдан, і навіть Петро захоплено стежили, як Люка почала лікувати пухлину на нозі мисливського собаки Данила Яковича, красивого великого сетера. Внаслідок двох чи трьох опромінень, на які собака майже не реагував, пухлина значно поменшала й зовсім не турбувала тварину. А до того собака скавчав, тільки-но хтось торкався його ноги.

— Бактерії в пухлині вбито, — задумливо сказала Люка, — я певна. А от як це довести? Як зробити аналіз?..

Вона замислилася.

— Проте…

— Що “проте”, Люко? — спитав Сашко.

— Бач, треба було б вирізати рештку пухлини. Хоч це й не моє діло, до того ж тут немає відповідних умов… у рану може попасти інфекція. І все-таки… Я спробую!

На невеличкій нараді було затверджено те, що запропонувала Люка. А запропонувала вона “електричний скальпель” — дивний, проте дуже простий прилад.

Під час операції був присутній і Данило Якович. Визнаємо відверто: директор радгоспу не приховував деякого хвилювання, бо ж на імпровізованому операційному столі лежав його чудовий сетер!

Але загальний спокій і впевненість вплинули й на нього. Данило Якович хвилювався, проте зацікавлено стежив, як Люка в своєму сніжно-білому халаті взяла дерев’яну ручку, на кінці якої був невеличкий шматок срібного дроту. Дріт з’єднувався провідником з обкладинкою конденсатора в генераторі. Другу обкладинку було з’єднано з широким аркушиком латуні, який підклали під сетера. Пацієнт спокійно лежав на столі, міцно прив’язаний ременями.

Богдан був біля генератора, Сашко — біля собаки, Олд-Бой і Данило Якович як спостерігачі стояли осторонь — оце й усі свідки цієї незвичної операції.

Люка озирнулася:

— Ніби все гаразд. Богдане, струм!

Знайоме шипіння генератора не стурбувало собаки, що вже призвичаївся до опромінювання. Люка легко, впевнено торкнулася шкіри собаки, немов окреслила на ній місце гулі. По кімнаті проплив сморід горілого.

— Фуу, як смердить! — промовив Сашко, гидливо скривившись. Але Люка кинула на нього такий презирливий погляд, що Сашко відразу замовк.

Срібний кінчик “електричного скальпеля” легко розрізав шкіру. Ось Люка обережно встромила “електричний скальпель” між пухлиною і м’язами сетера, що лежав весь час спокійно. Одна… дві… три секунди. Жодної краплини крові! Собака мовби не відчував болю.

Данило Якович полегшено зітхнув:

— Чудово! Але як же так — без крові? І щоб собака нічого не відчував? Я, голубонько, такого не розумію!

Розрізаючи пухлину для мікроскопічного дослідження, Люка спокійно відповіла:

— Все це тому, що наш скальпель, власне, не ріже. Він спалює тіло струмами високої частоти в тому місці, якого торкається. Крім того, під дотиком скальпеля білок крові одразу зсідається. У судинах створюються тромби, згустки білка, що спиняють кров. І все. Цілком, як бачите, асептична операція, під час якої пацієнт не втрачає жодної краплинки крові!..

— І не боляче? Собака навіть не ворухнувся.

— Так. — Люці було приємно від того, що вона може популярно пояснити директорові. — Скальпель одразу спалює нерви. І вони не встигають передати сигналів центральній нервовій системі.

Данило Якович засміявся:

— А й справді просто! Непогано ви вигадали оцю штуку… от, наука!

Після дослідження стало ясно, що пухлину Люка вирізала вдало. Ніяких ознак впливу опромінення на ті чи інші органи або м’язи собаки не виявилося. Люка блискуче впоралася з завданням і змогла з гордістю записати ці наслідки до журналу спостережень.

Проте найцікавіші, найнесподіваніші наслідки дало опромінення курей та яєць. Минуло всього кілька днів од початку роботи експериментаторів. Через поле високої частоти чудесного генератора, який ніс і коливання інфразвуку, пройшло з десяток курей і сотень зо дві яєць для інкубатора. Олд-Бой, що невпинно перевіряв хід роботи, запропонував для прискорення дії опромінення ще один захід. Він сказав Ганні:

— Ми з вами візьмемо яйця з-під квочки, якій лишилося сидіти на яйцях два-три дні. Опромінимо їх і подивимось, як це вплине на майбутніх курчат. Дасте мені таку квочку, Ганно?

— У нас їх немає, Петре Микитовичу, — зауважила дівчина. — Ми кладемо яйця в інкубатор. Доведеться, мабуть, попросити з інших господарств.

— Будь ласка!

Так і зробили.

І ось одного доброго ранку на центральному дворі радгоспу зібралася юрба робітників. Хоч усі вже звикли до дивних наслідків роботи з генератором, але це видовище вразило їх. Данило Якович здивовано спинився й сказав:

— Ну, знаєш, це той… справді, ніколи не бачив такого!

Посеред двору бігала невелика квочка. Вона стурбовано й перелякано кудкудакала, скликаючи своїх жовтих пухнастих курчат. Збентежена квочка хвилювалася, намагаючись захистити своїх дітей! Вона широко розставляла крила, щоб курчата сховалися під ними від можливої небезпеки. Проте курчата вперто не бажали ховатися під крилами матері. Навіть коли квочка намагалася прикрити крилом курча, що пробігало повз неї, — з цього нічого не виходило. Курчата були дуже великі.

Ось одне з них все-таки спробувало засунути голову під гостинно розпущене крило, та крило накрило саму тільки голову. Курчаті це не сподобалось, і воно побігло далі, залишивши стривожену квочку. Данило Якович похитав головою:

— Ну й велетні! Та звідки ж вони взялися такі?..

Олд-Бой скромно зауважив:

— Як і слід було сподіватися, від опромінених яєць. Заждіть, Даниле Яковичу, ось коли вони підростуть, тоді побачите!

— Ніби якоїсь невідомої породи, — дивувався директор.

Справді, курчата сміливо бігали по двору, здорові, такі ж завбільшки, як і їхня мати. Одне курча підбігло до Данила Яковича і дзьобнуло в чобіт. На чорній шкірі позначився слід дзьоба. Навколо розсміялися:

— Даниле Яковичу, воно чобіт проб’є!

Директор одсмикнув ногу й ніяково усміхнувся:

— Гм… так, так… добряче клюнуло, ніби вдарило… Слухай, Ганно, забери їх куди-небудь. Я в чоботях, а от коли вони дзьобнуть когось у босу ногу, то може бути неприємність. Їй-бо, так вони незабаром, як ти кажеш, Петре, і на справжніх страховищ перетворяться.

Через кілька хвилин він гукнув:

— Ганно! А це що таке?

Вздовж двору поважно й гордовито йшла курка. Вона була така велика, що привертала до себе загальну увагу. І Данило Якович, і Ганна, і Петро, не кажучи вже про робітників, майже перелякано дивилися туди, звідки поважно посувалася курка. За неї через кожні два-три метри рівною лінією лежали білі яйця!

— Хто це розклав яйця?.. — почав сердито Данило Якович, але одразу замовк.

Курка спинилася, якось крутнула хвостом, і позад неї на землі опинилося яйце. Курка озирнулася, подивилась на яйця і рушила далі.

Данило Якович закашлявся, не знаючи, як реагувати на таке незвичайне видовище. Він глянув на щойно знесене яйце, перевів погляд на не менш здивовану Ганну, на Петра, що безпорадно розвів руками: нічого, мовляв, не можу вдіяти, самі бачите!.. За десять кроків курка спинилася знову. Знесла ще одне яйце і по тому зникла за рогом будинку. Ніхто не наважувався торкнутися яєць… Здавалося, що все це дивний, незрозумілий сон. Але докази — великі білі яйця — лежали на землі…

Першою опам’яталася Ганна. Вона схопила кошика й почала збирати несподіваний урожай яєць. Данило Якович потер собі носа, що означало в нього найвищу знервованість, і запитав Ганну:

— Слухай, куряча начальнице… що ж, у тебе всі курки на кулемети обернуться? Мабуть, теж опромінені?

Ганна не встигла відповісти. Веселий Петро відповів за неї:

— Безумовно, опромінені, Даниле Яковичу. Хіба ж могло бути інакше? Курки насамперед обернуться не на кулемети, а на яйцемети…

— Як? — спитав директор.

— На яйцемети, кажу. Хіба це так погано?

— А що ж тут доброго? — розсердився Данило Якович. — Це ж не машина, а курка, розумієш? Ось вона знесе ще кілька яєць — і край. Адже вона виснажиться. Тобі це не ясно?

Олд-Бой підніс палець.

— По-перше, я вважаю, що тут немає нічого страшного. Але справа набагато складніша.

— Ну, ну, кажи!

— Це вже по-друге. Ми ж не тільки опроміненням підвищили несучість курки. Ми активізували весь її організм. Отже, вона більш їстиме, більше питиме. Розумієте, Даниле Яковичу?

— От я й кажу…

— Та ні, від цього їй гірше не буде, запевняю вас. Як машина, курка потребуватиме більше палива, тобто, їжі. І все. Це звичайний розрахунок. А господарству корисніше. Навіть коли ми припустимо, що курка житиме не так довго, як звичайно — але це тільки припущення, поки що нічим не обгрунтоване! — то й тоді це не страшно. За свій короткий вік вона дасть вам більше користі. Але все це ми ще перевіримо. Так, Ганночко?

Ганна, збираючи яйця, подарувала Петрові чарівну усмішку.

Данило Якович не сперечався. Він бачив, що перед його очима відбуваються дивні зміни в природі. Це було щось принципово нове, таке, що грунтовно відрізнялося від усіх попередніх засобів інтенсифікації господарства. Він вирішив зачекати, тим більше, що саме так радив йому шановний Іван Петрович Антохін. А той напевно мав рацію.

А Олд-Бой, щось порадивши Ганні, подався до своєї кімнати. Ось уже четвертий день він майже не виходив з неї. Петро Микитович напружено робив якісь розрахунки. На всі запитання відповідав коротко:

— Не можу ще нічого сказати. Чекайте, побачите самі.

І тільки одного разу ввечері, коли всі прийшли до радгоспівського клубу подивитися цікаву телепередачу з міста, Олд-Бой, неуважно дивлячись на екран телевізора і думаючи, очевидно, про щось інше, тихо сказав Сашкові:

— Взагалі це, звісно, виходить непогано… Але я прагну іншого, май дір френд, мій любий друже.

— А чого ж ти прагнеш? — так само тихо спитав Сашко.

— Е, не можу я поки що розповідати! Але вже як зроблю, тоді побачиш!

Він змовк, а Сашко навіть розсердився.

— І навіщо такі таємниці, Олд-Бой? Чи не краще сказати, над чим ти весь час працюєш? Хочеш, щоб кури ще швидше неслися? Так Ганна, не кажучи вже про директора, і цим задоволена.

— Недотепно, — огризнувся Петро. — Що у вас усіх за звичка — говорити дурниці? Задоволена Ганна чи директор — це ще не все. Ех, ти! Хочу тобі сказати…

— Що?

— Ти, Сашко, забув, що я все-таки за фахом — електротехнік. Дослідження в радгоспі, звісно, дуже цікава річ. Але…

— Що але?

Петро знову замовк і не сказав більше нічого, крім:

— Почекай — побачиш!

Найщасливішою людиною серед усіх, хто мав справу з новим генератором, був, безумовно, старий Андрій Антонович. Насамперед, він скинув знамениту хутряну шапку і тепер пишався своїм чубом. Та й справді, йому було чим пишатися!

Люка весело сказала старому:

— Тільки зачіски й не вистачає, Андрію Антоновичу! Давайте я вам зроблю. Їй-бо, всі дівчата закохаються в таку шевелюру!

Андрій Антонович мовчки усміхався. У нього з’явилися інші знайомі й приятелі.

Два старі сторожі радгоспу, один комірник і ще якийсь чоловік похилого віку частенько зустрічалися з Андрієм Антоновичем і про щось таємничо радилися. Ці розмови тривали довгенько, Андрій Антонович щось докладно розповідав приятелям, які зацікавлено роздивлялися його густе волосся. А старий розповідав і пояснював дивну подію, наслідком якої в нього з’явився розкішний чуб.

— Ну от, значить, вилізло, — старанно пояснював він. — Старе, значить, волосся вилізло. А там, під шкірою, значить, лишилися отакі дірочки. Спід волосся. Тільки ті дірочки малесенькі, і волоссю крізь них аж ніяк не пролізти. Воно б і з охотою, та ходу йому немає…

Приятелі уважно слухали, похитуючи головами.

— Ну, а те проміння, — вів далі Андрій Антонович, — те проміння, значить, і розкрило дірочки. Та чого ти вирячився? Не розумієш, чи що? Ну, як от буває в лазні. Там пара розм’якшує шкіру. І весь піт, значить, виходить. Так і те проміння, воно як пара. Тільки замість поту — волосся вилазить назовні. Воно ж там і було, але ходу йому той… крізь дірочки, значить, не було…

Але саме цього ніяк не розуміли співрозмовники. Вони заздрісно поглядали на голову Андрія Антоновича. Одверто кажучи, не зовсім розумів свої пояснення й сам Андрій Антонович. Втім, хіба міг він сказати про це своїм приятелям, він, повноправний представник науки в цій аудиторії?.. Звісно, не міг!

Ми можемо втішатися хіба з того, що це дивне явище викликало певні сумніви навіть у експериментаторів. Сашко сперечався з Богданом, не припиняючи гімнастичних вправ. Він робив стійку і, витягуючи ноги вгору, доводив Богданові:

— Певна річ, чудесного тут нічого немає. Проте… проте…

— Т-та стань ти, як людина, — гарячкував Богдан. — Н-не можу спокійно з тобою розмовляти, к-коли твій голос лунає звідкись з підлоги, а з-замість обличчя перед очима стирчать ноги…

— Мені так зручно… Дуже просто. От тобі здається дивним, що на лисині виросло волосся.

— Так, дивно. Ставай н-на ноги, я т-тобі кажу! У тебе, чортяко, все обличчя вже почервоніло. І кров у голову вдарила!

— Богдане, — незворушно вів своє Сашко. — Слухай, мій друже, май дір френд, як сказав би Олд-Бой. Наше проміння з інфразвуком так інтенсифікувало шкіру на голові Андрія Антоновича, що відновило волосяні луковиці. І волосся почало рости. Гоп!..

Він спритно перевернувся, став на рівні ноги і, роблячи заспокійливі гімнастичні вправи, закінчив:

— Тепер од голови кров прилине до ніг. Ще хвилина — і все буде гаразд, все стане на своє місце. А от сказати, чи довго ростиме чуб Андрія Антоновича, цього ми сказати не можемо.

— Активізація, інтенсифікація, нові свіжі соки. Якийсь віталізм, ось що! Ні, Сашко, гімнастику ти робиш краще, ніж доводиш д-думки.

— Якщо ти нічого не зрозумів, іди до корівника. Там на тебе, певне, чекають свіжі вершки й сметана.

— І зовсім недотепно.

— Скажи дотепніше.

— Та ну т-тебе зовсім!

І Богдан подався з кімнати.

Отже, якщо навіть наукові працівники не могли як слід пояснити дивну подію з лисиною Андрія Антоновича, то хіба маємо ми право глузувати з вільних пояснень власника нового чуба? Звісно, ні. Тим більше, що складна теорія Сашка з його активізаціями, інтенсифікаціями тощо й справді мало чим відрізнялася від робочої гіпотези Андрія Антоновича про дірочки, які спочатку закрилися, а потім знову відкрилися на його лисині.

Таким чином доводиться ще раз визнати той незаперечний факт, що одне діло спостерігати якийсь факт, і зовсім інше — науково його обгрунтувати.

Щоб закінчити розмови про побутове, так би мовити, — прикладне застосування міліметрових радіохвиль з інфразвуком у радгоспі “Перемога”, згадаймо ще про не дуже значний у науковому розумінні, але психологічно своєрідний випадок з нашою чарівною знайомою Люкою. О, безумовно, тут зовсім ні до чого раптове захоплення віроломного Олд-Боя чорноокою красунею Ганною, її чорним кучерявим волоссям і ніжною засмаглістю. Аж ніяк: нам такого й на думку не могло впасти! Просто Люка чомусь вирішила, що засмаглість може їй пасувати, як і іншим вродливим дівчатам. І справді, хіба це було б не красиво: золоте волосся, засмагле обличчя? Адже це тільки підкреслить її ніжний рум’янець…

Так чи інакше, справу було вирішено. Щоб здійснити такий задум, досить було опромінити обличчя ультракороткими хвилями, можливо, додавши трохи інфразвукових коливань. Звісно, не таких коротких, як для опромінення тварин, а найдовших з тих, що давав генератор. І інфразвуку — трошечки. Як це робити, Люка знала. Треба зменшити напругу в колі генератора, а крім того запустити компресор на найменші оберти. От і все.

Люка обережно пересунула аж до самого краю движок реостата, що змінював напругу. Відрегулювала компресор. Перевірила все приладами: виходило так, як треба.

Зважуючи кожен рух, Люка підставила під м’яке проміння обличчя. Ніжне тепло полилося їй на Щоки — так, як буває, коли людина, стоячи в затінку, підставляє обличчя під золоте сонячне проміння. Люка уважно рахувала секунди: опромінення мало тривати не більше як десять секунд. Все. Люка всміхнулась. І раптом:

— Хоч організовуй і-інститут краси з цим н-новим генератором Олд-Боя!

Так, Люка забула зачинити двері, і до лабораторії вбіг Богдан. Він спинився на порозі, вражений картиною, що відкрилася перед ним. Люка… Люка себе опромінює! Що це означає?.. Проте Люка спокійно витягла кишенькове дзеркальце, поглянула на себе і, зневажливо повернувши до Богдана голову, спитала:

— Що трапилося, Богдане? Чого ви так здивувалися?

— П-пробачте, Люко, але…

Обличчя Богдана було безпорадне: він нічого не розумів. Доторкнувшися до власного волосся, він несміливо запитав:

— Але ж вам не треба було… кхм… волосся…

Люка безтурботно засміялася.

— Так, так, Богдане. Волосся в мене справді не потребує опромінення.

— Отож, отож я й кажу, — зрадів Богдан.

— А коли ви вже дуже хочете знати, то справа в тому, що мені цього літа ніколи було загоряти… — Люка дивилася на Богдана пустотливими очима й думала: невже він повірить цьому?.. — Ну, а засмаглість, як тепер доведено, не тільки прикрашає людину, а й дуже корисна для здоров’я. Наприклад, професор… професор Філінбері.

— Як? Тілімбері? — довірливо перепитав Богдан.

— Ага, Тілінбері. Це ж, знаєте, відомий американський фізіолог. Так от, він довів, що пігмент засмаглості дуже потрібен людині. Цей пігмент відіграє роль акумулятора вітамінів. От я й вирішила.

— Розумію, розумію. Тепер ц-цілком розумію! Та воно вам і пасує, Люко.

— Звісно, краще. Кожній людині краще, коли вона трохи засмагне. Ось ви, наприклад, білий, як ваша улюблена сметана. Навіть неприємно дивитися. Ну, бувайте, мені вже пора!

“Білий, як ваша улюблена сметана, навіть неприємно дивитися…” — повторив у думці Богдан.

Люка вже зачиняла за собою двері, коли Богдан кинувся їй навздогін.

— Люко! Люко!

— Що таке?

— Хвилинку! С-скажіть, скільки часу ви опромінювали обличчя, щоб був отакий ч-чудовий колір?

Люка лукаво посміхнулася.

— Недовго. Всього двадцять секунд.

І зникла. А Богдан стояв біля дверей лабораторії й шепотів:

— Двадцять секунд… професор Тілімбері… Філімбері… не чув ніколи такого прізвища. Та якщо вона каже, то…

А Люка, швидко йдучи до виходу, думала:

“Та й прізвище недоладне вигадала! Що то за Тілімбері?.. Тільки такий простак, як Богдан, і міг повірити!”

Втім, Богдан уже забув прізвище невідомого американського професора. Зате інше він пам’ятав добре — “навіть неприємно дивитися…” Ні, з цим миритися не можна!

Богдан підійшов до генератора, задумливо подивився на нього — і ввімкнув. “Зроблю так, як робила Люка, адже вона нічого не змінювала, ні напругу, ні рівня інфразвуку”. Він акуратно витер хусткою обличчя й підставив його під проміння, голосно відраховуючи секунди.

— П-п’ять… дев’ять… дванадцять… Ой, пече! П’ятнадцять уже… фуу, припікає! Вісімнадцять… ой!

Він одскочив від генератора. Шкіра на обличчі почервоніла. Богдан торкнувся рукою до щоки — і скрикнув:

— Ой! Щось не те!.. Але, мабуть, це просто такий сильний ефект… адже Люка витримала!

І він, заплющивши очі, знову героїчно підставив промінню обличчя. Щоб бути красивим, треба страждати!..

Зненацька за вікном лабораторії почувся голосний вигук:

— Богдане! Богдане! Швидше сюди!

Це кричав Олд-Бой. Богдан підбіг до вікна.

— Що т-трапилося?

— Негайно біжи! Пацюки!.. З’явилися велетенські пацюки!

Цього було досить. Богдан забув про біль. Він швидко вимкнув генератор, вистрибнув за двері й побіг.

Петро був дуже схвильований. Він схопив Богдана за руку і, не звертаючи уваги на його обличчя, сказав:

— У радгоспі з’явилися велетенські пацюки. І не такі, що їх ми бачили раніше! Вони налетіли на крільчатник. Ходімо! Я так боявся цього… — Потім нахилився до товариша і пошепки додав: — Я певен, що… що це наша вина!

— Як?

— Пам’ятаєш опромінене зерно, що його пожерли пацюки? Тепер пацюки перетворилися на гігантів… Е, та що казати! Зараз сам побачиш!