"Михайло Коцюбинський. Оповiдання та казки" - читать интересную книгу автора

обзивалась до нього його земля, що вiн з нею так зрiсся, як з жiнкою, з
сином, з дочкою. Що тут, де вiн ступа║, ходили ноги батька i дiда, i над
полями лунав ┐х голос, голос цiлого роду Малин. Що все, чим вiн пиша║ться
й цiнить у собi, його розум, смак i культура, навiть його iде┐, - все
згодували, усе зростили отсi лани.
Але Аркадiй Петрович вже смiявсь над собою:
- Ха-ха! Заговорила дворянська кров.
Зусиллям волi вiн змахнув усi думки i далi брiв. Злiва, при мокрiй
долинцi, кiнчались жита i починалась лука. Тут паслись корови й лошата.
Пастушок Федько, вгледiвши пана, зняв рваний картуз i так стояв, босий, з
торбинками через плече.
- Надiнь картуз! - гукнув Аркадiй Петрович.
Пастух не дочув i бiг до нього.
- Картуз... картуз надiнь!
Корови розбрелися по луцi, гладкi, сочистi, як i трава. Лошата пiдняли
голови до хазя┐на свого й чекали, напруживши жили на мiцних шиях, готовi
плигнути i помчатись по луцi на тоненьких тугих ногах.
Пiдiйшов до любимого Васьки i почав чухати шию, а Васька поклав на
плече йому морду, мрiйно зм'якшивши вираз полохливих очей. I так вони
довго стояли в якiйсь звiрячiй приязнi, i обом було при║мно - одному
чухать, а другому чуханим бути.
"I се заберуть..." - гiрко подумав Аркадiй Петрович, рушаючи далi.
Вiн йшов по свiжiй травi, вогкiй од мочара, а сонце запалило зеленим
вогнем кiнський щавель i стовбури будякiв.
Щось було сьогоднi принадне, особливе в його землi, мов на обличчi
небiжки, з якою жив цiле життя, а тепер мусить прощатись навiки. Якiсь
квiтки i зела, невиданi перше, тиха ласкавiсть контурiв, запахи трав i
землi, теплi рiднi простори.
Високi верби шумiли над ровом, i небо мiж ними синiло, наче емаль.
Перескочив окiп, скупавшись у материнцi i полинях, i знов опинився на
стежцi. По однiм боцi хвилювалося жито, по другiм - жовтiла глинянч круча,
з чубком червоних макiв. Як гарно! Йому здавалось, що вiн тут вперше. Чи
не чуже часом? Нi, вiн iшов по свойому. Дивно, як вiн мало зна║ ма║ток.
Мухи бринiли в квiтках. Мишка порпалась в глинi i нюхала ямку. Стежка
лагiдно здiймалася вгору i пропадала мiсцями в густих лопухах. Тепер поле
все ширше розкривало сво┐ рамена, все далi розстеляло свою одежу, i, коли
вiн зiйшов на горбок, перед ним встали в повнiй красi всi ниви, зелена
пляма низько┐ луки, далека смужечка лiсу. I тут, стоячи в осередку, сво║┐
землi, вiн бiльше почув, нiж подумав, що нiкому ┐┐ не оддасть.
- Буду стрiляти, коли прийдуть....
Се так несподiвано вирвалось вголос, що вiн не повiрив i озирнувся.
Хiба се вiн?
Але навколо тiльки ниви котились з горбка на горбок.
Йому зробилося стидно. Фу, яке свинство!.. Скинув картуз i витер пiт з
лоба. Невже вiн дiйшов би до того? Очевидячки - нi. Хiба вiн може пiти
проти себе, проти усього, у що вiн вiрив, з чим не та┐вся нi перед ким.
Таких, як вiн, горстка, i що вони значать у великiм процесi життя? Кiлька
засохлих листочкiв на зеленому святi весни. Натурально, з грядки цибулi
вижить не можна, доведеться на старiсть служити. Двi маленькi кiмнатки на
передмiстi. Стара сама готу║ ┐сти. Вiн ходить з кошичком на базар. Став