"Михайло Коцюбинський. Оповiдання та казки" - читать интересную книгу автора

розтягала в усмiшку, правда, блiду, широкий рот.
- Ах, дайте ви менi спокiй! - роздратовано скрикнув Аркадiй Петрович. -
Зрозумiйте, нарештi, що я iнакше не можу...
Зiбгав серветку, кинув на стiл i вибiг з хати. Серед гвалту i метушнi,
що знялись по тiм, Жан пробасив раптом:
- Ну, мiноносце, розводи пару. Пора нам рушати в далеку плавбу...
- ксть! - стрепенувсь "мiноносець".
Але плавба не вийшла.
Усi рiшили, що зараз треба порадитись вкупi, i запросили Жана.
А щоб прислуга не чула, взяли його пiд руки i вийшли з ┐дальнi разом зо
всiми псами.
Тiльки Мишка десь щезла.

* * *

Мишка знайшла хазя┐на свого аж в кабiнетi. Стояв пiд скляними дверима,
що вели на терасу, i стежив, як з докучним дзижчанням билась об шибку
муха. Мишка ткнулася носом об його чобiт, але вiн ┐┐ не помiтив. Тодi вона
заскакала на дверi, щоб дiстать муху, але не зловила, утомилась i лягла у
кутку на подушку.
Крiзь шибку виднiлись бiлi колони тераси, а за ними квiтник. На клумбах
горiли маки, а раннi левко┐ тiльки що розпускались. Аркадiй Петрович щодня
дививсь на квiтник, але тiльки сьогоднi вiн його зацiкавив. Одхилив дверi
i пiдставив лисину сонцю. Потiм важко зiйшов по сходах i присiв над
квiтками.
Але вони вже перестали його займати. Чув щось важке у собi i не хотiв
признатись, що то образа. Натурально, вони мають право на землю, вiн
завжди тримався тако┐ думки i завжди ┐┐ висловляв, але щоб у нього... От
тобi й добрi "сусiдськi" стосунки! Згадав всi поради сво┐ i помiч,
кумовання i сiльськi весiлля, на яких вiн грав ролю весiльного батька. В
того самого Бондаришина вiн, зда║ться, хрестив... А тепер все се забулось!
- Грядка цибулi i на крокет... Ха-ха!..
Сонце напекло йому лисину. Воно непереможно i безупинно лилось на
квiтник i на поля, що кудись бiгли з горбка на горбок, аж до крайнеба.
Вернувся додому, надiв картуз i, замiсть того щоб лягти на кушетку, як
звик по обiдi, подавсь на подвiр'я. Широкий двiр зеленiв морiжком. Хурман
порався з фаетоном, а Савка крутивсь бiля нього. Певно, вже обмовляють
новини! Аркадiй Петрович хотiв звелiти осiдлати коня, але не зваживсь
якось, наче опинився на чужому хазяйствi. Мовчки перейшов вiн повз них у
браму i опинився на полi. Жито вже красувалось. Жовтi палички цвiту тихо
гойдались на волосинках вздовж колоскiв, i непомiтний пилок золотився на
сонцi. Дитячi очi-волошки виглядали iз гущини. Мишка раптом зашелестiла в
житi i побiгла стежкою наперед. Ниви то поволi котились в долину, то
пiдiймались на похилi горби, наче земля в солодкiй млостi вигинала хребет,
а. Аркадiй Петрович, оддавшись на волю зеленим хвилям, старався нiчого не
думать i тiльки вдивлявся в та║мничу глибiнь густих зарослiв жита, тiльки
чув пiд ногами нiжну м'якiсть межi. Правда, од поля вставали якiсь голоси,
щось промовляли, але вiн того слухать не хотiв. Хотiв спокою i самоти. Але
чим далi заглиблявся вiн в поле, тим виразнiше пiдiймався од землi голос,
м'який, зрадливий, i сперечався. I тут вiн вперше почув всiм тiлом, що се