"Михайло Коцюбинський. Оповiдання та казки" - читать интересную книгу автора

вуси, на кiнчиках жовтi, i довго любувався сухим високим чолом та
благородним панським обличчям, що одбивалось в синявих водах туалетного
дзеркала.
Сiрi очi, трохи холоднi i вже пригаслi, плавали на бiлках серед
червоних жилок, i се його турбувало: "Треба знову класти примочку!" Збоку
на носi вiн вгледiв прищик, дiстав з несесера кольдкрему, помазав й
припудрив.
- псти!
Йому хотiлося ┐сти, як молодому двадцятилiтньому хлопцю, i се його
радiсно хвилювало. Як все заворушиться у домi, коли почують, що вiн
голоден! Як заахав жiнка, його стара дбайлива Соня, заметушиться Савка, i
всi будуть дивитись йому у рот. Вiн так рiдко апетит ма║...
Але Савка не йшов з докладом.
Аркадiй Петрович одсунув шухляду комоди i вийняв звiдти акуратно
зложену блузу, вовняну, сiру, а Iа Толстой.
При║мно тремтячи освiженим тiлом, просуваючи руки в рукави, вiн почував
себе демократом, другом народу, який не ма║ чого боятись. За той час, як
вiн покинув сво║ мiнiстерство та осiвсь на селi, мужики його полюбили.
Аякже! Вiн хрестив i вiнчав, дарував спаш, удiляв ради, його кликали
"татком" Вiн з при║мнiстю думав про се i разом думав, що на обiд будуть
сьогоднi молодi печерицi, якi Палажка несла уранцi в приполi з городу.
I саме тодi Савка виставив в дверi двi бiлих у рукавичках руки i
ознайомив покiрно, що подали обiдать.
Аркадiй Петрович, широкий у сво┐й блузi, як дзвiн, вступив у столову.
Зараз загримiли крiселка, i схилились над ним, цiлуючи руки, - з одного
боку Антоша, його лисiючий син, а з другого - дочка, бiлява Лiда,
двадцятип'ятилiтня вдовиця. Вони ще не бачились нинi: Антоша недавно
при┐хав з фiльварку, а Лiда до полудня спала.
Софiя Петрiвна - Соня, - в свiжiм лiтнiм капотi, уже тримала в руцi
срiбний ополоник. Перед нею парував борщ. Стiл був накритий на дев'ять
персон.
Аркадiй Петрович опустився в широке крiсло на чолi столу i похляпав
рукою по сусiднiм крiселцi:
- Мишка! Сюди!..
Фокстер'║р подивився на нього каправим оком, скочив на крiсло i сiв на
свiй обрубаний хвостик.
- Де ж Жан? Покличте Жана... - звернувся до всiх i нi до кого зокрема
Аркадiй Петрович.
Але якраз одхилилися дверi, i слiпий Жан, брат жiнчин, адмiрал у
вiдставцi, ввiйшов пiд руку з сво┐м "мiноносцем", як вiн кликав лакея.
Високий, мiцний, неначе грот-мачта, погано поголений, Жан щупав грубою
палкою помiст i ледве згинав колiна, застиглий i негнучкий в сво┐й
слiпотi.
Його довго i з шумом садовили на мiсце, а "мiноносець" став ззаду за
крiслом.
- Добридень, Жане! - привiтався з свого почесного мiсця Аркадiй
Петрович. - Що снилось?
Всi усмiхнулись на той щоденний жарт, а Жан охоче, наче нiчого не
сталось, почав оповiдати, встромивши бiльма кудись в стiну, через стiл.
- Приснився город. Не тi неестетичнi коробки, що звете домами. Се була