"Михайло Коцюбинський. Оповiдання та казки" - читать интересную книгу автора

крутились пилинки, в ┐дальнi гримiла посуда. Накривали до столу. Аркадiй
Петрович прислухавсь мимоволi, як стукали там чи┐сь каблуки, пересувались
стiльцi, тонко дзвенiла склянка. Все було як завжди, життя йшло буденним,
звичайним темпом, i чудно думати було, що станеться якась перемiна. Однак
вона мусила статись. Се вливало дво┐стiсть у його настрiй. Знову збирав
всякi тривожнi дрiбницi - нахабний вираз у Савки, Ферапонтову впертiсть,
неувагу до нього стрiчних селян, - i йому хотiлось, щоб невiдоме "завтра"
прийшло нарештi й поставило гру, гостру й небезпечну. Як вiн буде завтра
триматись? Буде стрiляти i боронитись чи спокiйно оддасть мужикам землю?
Не знав. I в тому, що вiн досi сього не знав, помимо всяких теорiй,
та┐лась цiкавiсть неминучого завтра.
Вийняв годинник i подивився.
- За десять дванадцята буде, - сказав наголос. "Значить, - подумав, -
лишилось менше доби".
Завтра... Уявив собi раптом завтрашнiй ранок... Насуне з галасом на
подвiр'я цiла громада, верещатиме тонко жiнота, здiймаючи сварку за
землю... дiти почнуть заглядати у вiкна та лазить по ганку, мов на
сво║му...
Ще раз вийняв годинник.
Минуло чотири хвилини.
- Ху-ху!..
Пiднявся з кушетки на розбитих старечих ногах i пiдiйшов до вiкна.
Далеко, аж до самого небосхилу, хвилювали ниви на вiтрi, байдужi до
того, хто володiтиме ними, зроду звиклi до мужичих лиш рук.
За обiдом Антошi не було.
I знов кабiнет. Знов озивалась "дворянська кров", говорив розум,
промовляло сумлiння, по-свойому кожне, а пiд всiм тим тлiла гостра
цiкавiсть, що буде i як воно буде. Заснував хату димок сигари, замережив
помiст петлями крокiв, наситив повiтря думками, а все ж завтрашнiй день
твердiв у ньому, як куля, яку, не розрiзавши тiла, не можна дiстати.
Через подвiр'я промчався Антоша, покритий пилом, на мокрiм конi, i
чутно було, як пройшов просто у хату Софi┐ Петрiвни, а в столовiй тим
часом лагодять ┐сти для нього.
"Вже небагато лишилось... нiч i кiлька годин", - позирав на годинник
Аркадiй Петрович.
Тiнi росли. Сонце збиралося сiдати за стайню. Пастух пригнав з поля
худобу. Корови поважно несли в обори сво║ голе рожеве вим'я та крутi роги.
Лошата стрибали на зеленiм дворi.
"Невже завтра i се не мо┐м стане?" - з сумом подумав Аркадiй Петрович i
раптом почув, що Лiда говорить:
- Ти не тривожся, тату, але...
- Що таке? - обернувся вiн швидко до дочки. Вона стояла у дверях з
блiдим обличчям мадонни i скорбтно розтягала уста.
- Не треба тривожитись дуже... прийшли козаки...
- Як... козаки?
- Губернатор прислав... Стоять на дорозi... Аркадiй Петрович аж
одхитнувся. Кров раптом залляла йому обличчя, навiть лисину запалила, а
серед того пожару бiлiли жовтавi вуси i сердито плавали очi, сивi,
злинялi, як два замерзлi озерця.
- Що ж се таке? Я не просив... А, розумiю, се проти мене змова...