"Михайло Коцюбинський. Оповiдання та казки" - читать интересную книгу автора

"Зна║, шельма, що мужики завтра одберуть землю, а з голодранцем нiчого
церемонi┐ гнути..."
З'┐в без апетиту снiданок i пiшов по хазяйству. Обiйшов сад, шпихлiри,
тепер замкненi, пiд якими пiдкасана Мотря годувала гусей, порожнi удень
хлiви, звiдки з глибоких чорних отворiв йшов ┐дкий запах.
Хурман на подвiр'┐ мив фаетон.
Потому заглянув до стайнi. Там тупали конi та жували обрiк, а при
дверях лежала велика купа старого гною. Бiля не┐, поклавшись голоблями на
траву, дрiмала мокра бочка з водою.
- Ферапонте, зараз менi перекидати гнiй поза стайню! Наметав купи перед
дверима, як на парад...
Хурман розiгнув спину й стояв, тримаючи вiхоть в червоних руках.
- Слухаю пана.
"Властиво, се нi до чого, - подумав Аркадiй Петрович, - але - сказав".
Повз двiрську браму чвалав Бондаришин i, побачивши пана, вклонився.
"Ач, привiтався, ледве пiдняв бриля, - скипiв Аркадiй Петрович. - Що я
┐м тепер! Я вже ┐м не потрiбний..."
- Хам! - кинув крiзь зуби, дивлячись Бондаришину вслiд.
Спустившись з ганку, вирушав у щоденну плавбу слiпий адмiрал пiд руку з
сво┐м "мiноносцем". Вони пройшли повз нього, не помiтивши навiть.
"I той виступа║ сьогоднi iнакше, - подумав Аркадiй. Петрович про
"мiноносця". - Радi║, бестiя, певно, що бiльше не буде панiв..."
Аркадiй Петрович подався у поле, якось так, без мети. Набiгла хмара. "А
сiни возять!" - згадав з тривогою вiн. Великi краплi впали вже на картуз,
на руки i на лице. Жито запахло. Думав, що треба вертатись, - i не
вертався. I раптом теплi небеснi води густо злетiли на ниви в тiнях сизо┐
хмари, але сонце зараз десь близько засвiтило веселку, i дощ перестав.
Важкi краплини загойдалися на колоссях, легенька пара знялася над нивами.
Аркадiй Петрович теж почав парувати. Але вiн не зрадiв: йому бiльше вже
хотiлося хмар i дощу, нiж сонця. Чорт бери сiно, нехай пропада║!..
Так само без думки - для чого - вернувся знов на подвiр'я. Хурман все
ще порався з фаетоном. Купа гною все ще тулилась до стайнi, тепер чорна i
паруюча пiсля дощу.
Аркадiй Петрович аж затрусився од лютi.
- Ферапонте! Що я казав?.. Десять раз повторяти? Марш менi зараз до
гною!
Вiн навiть пiдняв цiпок i, трясучи ним, тицяв в напрямi стайнi, поки
здивований хурман лiниво брався за вила.
"Се вiн навмисне... - думав Аркадiй Петрович. - Що буде завтра -
побачимо ще, а сьогоднi я ще господар".
В кабiнетi вiн заспоко┐вся трохи. Скинув з себе верхню одежу i в
сорочцi лiг на кушетку.
"Дурницi. Чи варто так хвилюватись? Хiба не однаково, де лежатиме
гнiй?"
Йому трохи соромно стало за Ферапонта.
Мовчки полежав, заплющивши очi.
"А тепер що?"
Одкрив очi i подивився на стелю.
Одповiдi не було.
В венецiанське вiкно лилося сонце широким потоком, в сизiй мутi його