"Михайло Коцюбинський. Tiнi забутих предкiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Викоху║ вiвчарикiв,
Сирок i жентицю...
Микола був сиротою i вирiс у полонинi. "Плекали мя вiвцi",- говорив вiн
про себе, пригладжуючи непокiрнi кучерики.
Упоравшись, лягав спузар бiля Iвана, весь чорний, пересичений димом, й
блищав молодими зубами при вогнi ватри. Iван присувався ближче до нього,
ловив Миколу за шию й прохав:
- Оповiж, браччiку, казку якус, ти ┐х багато зна║ш...
З чорного неба капали зорi, й пливла по ньому бiлим шумом небесна рiка.
В долинах дрiмали гори.
- Вiдай, ростут,- кидав наче до себе Iван.
- Хто?
- Гори.
- Перше росли, тепер перестали...
Микола мовкне, але потiм дода║ стиха:
- З первовiку не було гiр, лише вода... Така вода, гейби море без
берегiв. Та й бог ходив водою. Але раз вiн уздрiв, що на водi крутиться
шум. "Хто ти ║?" - запитав. А воно каже: "Не знаю. Живий сме, а ходити не
можу". А то був арiдник. Бог про него не знав, бо вiн був, як бог, з
первовiку. Дав бог йому руки та й ноги, i ходять вже разом оба побратими.
От вкучилось ┐м все по водi ходити, схотiв бог землю зробити, а як дiстати
з дна моря глини - не зна║, бо бог все знав на свiтi, лише нiчого не вмiв
зробити. А арiдник мав силу до всього - та й каже: "Я бих туди пронир".-
"Пронри". От вiн пiрнув на дно, згрiб в жменю глини, а решту сховав до
рота для себе. Узяв бог глину, розсiяв. "Бiльше нема?" - (.Нема".
Поблагословив бог ту землю, та й почала вона рости. А та, що в ротi у
сотони, росте й собi. Росте та й росте, вже й рота розперла, не можна йому
дихати вже, очi на лоба лiзуть. "Плюй!" - радить бог. Зачав вiн плювати,
та й де лиш плюне, там виростають гори, одна вище за другу, до самого неба
доходять. Вони б i небо пробили, коли б бог не закляв. Вiдтодi перестали
гори рости...
Дивно Iвановi, що такi краснi гори, такi веселi, а сотворив ┐х злий.
- Кажи, браччiку, далi,- просить Iван, а Микола знов починав:
- Арiдник був здатний до всього, що надумав - зробив. А бог, як що
хотiв мати, мусив вимудровувати в нього або украсти. Поробив арiдник
вiвцi, зробив си скрипку i грав, а вiвцi пасуться. Побачив бог та й вкрав
тото в него, i вже обо║ пастушат. Що ║ на свiтi - мудрощi, штудерацiя
всяка,- то все вiд нього, вiд сотони. Де що лиш в - вiз, кiнь, музика,
млин або хата,- все вигадав вiн... А бог лиш крав та давав людям.
Таке-то...
Раз арiдник змерз та й, щоб загрiтись, вигадав ватру. Прийшов бог до
ватри i дивиться на вогонь. А той вже знав, чого вiн. "Все ти, каже, у
мене покрав, а сього не дам". Але дивиться арiдник, а бог кладе вже ватру.
Так йому стало досадно, що вiн озьмив та й плюнув у божу ватру. А з то┐
слини i знявся над вогнем дим. Перше ватра була без диму, чиста, а вiдтодi
курить...
Довго Микола оповiда║, а коли ненароком згада║ чорта, Iван хрестить
груди пiд кептарем. Микола ж тодi плю║, аби нечистий не мав над ним
сили...