"Михайло Коцюбинський. Дорогою цiною (Укр.)" - читать интересную книгу автора

зеленого збiжжя, що саме красувалось у той час, дрiмали серед тихо┐ ночi.
Було так тихо, що Остаповi кроки лунали в полi, мов гупання цiпа на току.
Але вiн тога не помiчав; якне помiчав велично┐ лiтньо┐ ночi, що
розлягалась по безкра┐х просторах, таких свiжих, зелених, запашних. Вiд
прудко┐ ходи Остаповi зробилося душно. Вiн сiв на межi i роззувся.
При║мний холод пройшов по його тiлу i принiс йому полегкiсть...
Тим часом темна блакить нiчного неба почала потроху блiднути. Зi сходу
дихнув вiтрець i овiяв Остапа. I враз Остаповi зробилось весело i легко.
Вiн почувся на волi. Молода невитрачена сила хвилею вдарила в груди,
розлилась по всiх жилах, запрохалась на волю Остап зiрвався на рiвнi ноги
i не пiшов, а побiг далi. Йому хотiлось гукнути на всi легенi словами
пiснi або хоч крикнути, взяти отак щось у руки - велике, мiцне - i зламати
його. Але вiн здержавсь.
Вiя йшов тепер прудко, сильно вимахуючи цiпком, мов усю силу свою
молодечу вкладав i в ту ходу, i в рухи, а думки одна за одною, як на
крилах, летiли все наперед. Не так думки, як уява. Уявля║ться йому Дунай,
широкий-широкий - ну, як Дунай широкий. За Дуна║м - Сiч. Басують пiд
козацтвом конi, мов змi┐ тi, повигинали ши┐... Козацтво - як мак... Жупан
червоний, вус чорний, довгий, при боцi шаблюка. Попереду... попереду -
Остап. Кiнь пiд ним гарячий, вороний, той, що у пана лишився на стайнi;
одiж iз щирого срiбла-злота, шабля довжезна. Вiн оповiда козакам, за вiщо
пан хотiв його оббiлувати, ява повелась тепер у них неволя в Уманщинi, що
треба пiти i визволити народ iз неволi, потiшити на старiсть дiдуся i
одняти Соломiю вiд ┐┐ чоловiка, бо вона не хурмана пайового, а його,
Остапа, коха║... Козаки вклоняються йому, пускають iз копита конi,
кидаються у Дунай, перепливають його, а далi мчаться - Остап попереду -
через луки й поля до них у село, в Уманщину... Чи бачиш, Соломi║?..
Раптом - пурх! Щось важке, як куля, з писком вискочило з-пiд нiг
Остапових i черкнулось крилом об його груди... Остап так i одплигнув, мов
хвисьнутий зненацька батогом по жижках. Серце затрiпалось у грудях i
стало. По плечах полiзла вгору мурашня.
- Тьху! пек тобi, цур!..- одiтхнув вiн нарештi.- Як налякало!..- I
пiшов далi.
Але мрi┐ вже щезли, мов птах розвiяв ┐х крилами. Остап знов побачив
себе серед поля, почувся втiкачем, недалеко вiд пана i всяко┐
небезпечностi.
Свiтало. На блiдому небi ясно горiла зiрниця. Колосисте море синiло пiд
росою в тьмяному свiтлi. Од свiжого подиху ранку злегка тремтiли жита, з
рум'яного сходу линуло свiтло i м'якими хвилями розпливалось помiж небом i
землею. Над полем,, у високостi, спiвали вже жайворонки.
Остап вийшов на шлях i озирнувся. Оддалiки щось манячiло на шляху,
немов який подорожнiй, з клунками на плечах, плентався шляхом од села. На
шляху було небезпечно. Остап змiркував, що пан, дiзнавшись про його втiки,
мiг послати за ним навздогiн. Краще було звернути з дороги в який ярок чи
видолинок. Там навiть можна переспати спеку i смерком знов у путь. Але
тiльки Остап звернув iз дороги, як йому причулося, що щось немов гука║.
Вiн озирнувся: прискорюючи ходу, подорожнiй махав на нього рукою, бажаючи,
очевидячки, спинити його. Що за мара? Першою думкою в Остапа було тiкати.
Але зваживши, що поки вiн один на один,жахатися нiчого, Остап зупинився,
очiкуючи й вдивляючись у подорожнього. Тому, очевидячки, було пильно, бо,