"Iван Кочерга. Свiччине весiлля (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Як грамоту прислав великий князь,
Де скасував безглузду заборону.
I свiтло дав палити вiльно всiм.
А де вона, та грамота? п┐
Безсоромно загарбав во║вода
I сiм рокiв трима║ пiд замком
Всi нашi привiле┐, надання
I вiльностi всiх ки┐вських мiщан.
С в i ч к а
I сiм рокiв безмовне наше мiсто,
I темно скрiзь, i сiм рокiв нема
Нi гулянок, нi зборiв цехових...
I сiм рокiв не чути вечорниць.
I сiм рокiв не смiють навiть цехи
Сво┐х свiчок врочистих засвiтить!
П е р е д е р i й
Тодi, менi зда║ться, що зi мною
Ослiпло цiле мiсто, i нехай
Лиш каганцi засяють по хатах -
То i мо┐ прозрiють бiднi очi,
Що я колись без свiтла попсував.
К а п у с т а
Та ще якi були чудовi очi...
А майстер же який славетний був.
По всiй землi - i в Краковi i в Львовi
Тво┐ оздоби знали золотi...
П е р е д е р i й
Всю душу я вкладав в сво┐ оздоби,
До присмерку, до темряви сидiв
I зiр псував над дрiбною рiзьбою...
Якi мережки з золота кував! I так ослiп...
С в i ч к а
Ослiп чудовий майстер,

Що свiчки був не властен засвiтить!
I доки ж це терпiти! О, якби
Цю грамоту князiвськую добути
Iз замку во║води. Всi б тодi
I каганцi i свiчi запалили
По цiлому Подолью!
Та невже ж
Не доб'║мось ми наших прав законних?
Та що законних! Людських наших прав!
Нi! Годi вже! Життя не пошкодую,
А привiле┐ нашi поверну!
А не вiддасть добром, то вiзьмем силою.
Об заграву шляхетного ┐х замку
Тодi засвiтим нашi каганцi!
Ч i п
Це справжн║ слово. Це по-кожум'яцьки!