"Ольга Кобилянска. Людина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

тобою остатнiй вечiр. А все ж таки, - додав вiн трохи згодом, - мiша║ться
з сим чувством важкий сум, коли подумаю, що вже завтра мушу вiд'┐жджати
вiд тебе, i то на два роки!!
п┐ пройняла легка дрож i вона з нервовим посмiхом сховала золотi коси
глибше пiд хустку i, пригорнувшися ближче до нього, мовчала...
Вiн похилився вперед i заглянув ┐й в очi. Вона видалася йому блiдою.
- Ти не кажеш, Олено, нiчого? - питав вiн стиха.
- Не можу говорити, Стефане... Буду тобi писати.
- Однак я хотiв би, щоб ти говорила. Хочу чути твiй голос. Хочу його
чути до останньо┐ хвилини!
- Може, тобi зложити присягу вiчно┐ любовi й вiрностi? - питала вона
його з вимушеним усмiхом.
- Нi. В присяги не вiрю. Ти се зна║ш. Вiрю лише в силу любовi. А ти ж
мене любиш... _ти! - _сказав вiн з. утiхою, з трепещучим щастям у голосi.
- Скажи! Я хотiв би ще раз се почути!
- Люблю! - сказала вона, майже смiючись.
- _З першо┐_ хвилини? - питав вiн у недовiрчивiм. тонi, а гучний усмiх
промайнув по його обличчю.
- Так, Стефане, з першо┐ хвилини, коли тiльки я переконалась, що ти
говорив правду, а не так, як багато мужчин, як взагалi так багато людей,
не боявся нiколи i нiчого.
- А з друго┐ хвилини?
- З друго┐... що був дiйсно цiлою людиною, не дробився в кусники для
всiх i нiкого, не гнувся, а прямував. беззглядно до одного, до праведного;
що задивлювався на жiнок не очима нинiшнього брудного его┐зму, а людини
людяно┐...
- А з третьо┐, рибчино?
- З третьо┐... коли переконалась я... ах, що! - перервала нараз
жартiвливо. - Пощо казати? Щоб ще став зарозумiлий, як другi, що далi вже
не будуть знати,. що з собою починати, як поводитись, яким чином
доказувати, що ось то вони!.. Ах, як вони менi всi збридли!!.
- А з четверто┐?
Вона смiялася тихенько.
- Що не чути було вiд тебе помад та пахощiв на милю, що - "пардон" - не
обертав ти себе в якусь модну малпу. Великий та здоровий, - жартувала
вона, - стояв мiй "пан i король" мiж блискучим, вигладженим гуртом i не
знав порядно гуляти кадриля, а ще менше у вiдповiднiй хвилi прискакувати
до дам iз плащем i рукавичками. Наче справдiшнiй московський медвiдь!
Обо║ смiялися.
- Якби то так тебе твоя мати почула! - обiзвався вiн.
Вона здвигнула плечима.
- Я мовчу, бо мене не питають. Наколи б спитали, сказала б правду.
- Я знаю, що й ти не бо┐шся. Тому й вiрю тобi, голубко, однак менi
досадно, коли згадаю, що твоя родина мене не терпить, ┐м може забагнутись
присилувати тебе, щоб ти вийшла за когось другого, що, по ┐х думцi,
гiднiший доньки радника!
Вона розсмiялась.
- _Присилувати,_ Стефане? Хто може мене присилувати? Мiзерна гордота
мо┐х родичiв? Iди ж бо: пригадай собi лучче, що я тобi казала, коли
мовила, що стану тво║ю.