"Ольга Кобилянска. Людина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

штучну механiчну пружину натягали б ви мене i пристосовували до обставин!
Я однак не дамся до сього ужити! Нiяка сила свiту не стопче в менi
мислячо┐ самостiйно┐ людини,. а коли б вам те прецiнь удалося, тодi
успокiйтесь... Тодi... я - не я...
- Яка подяка за мо┐ безсоннi ночi, за мою муку, мою любов материнську!
- стогнала радникова. - Що жи║ в тво┐м безталаннiм серцi!
- Правда, мамо, й те, що виплекалось.
- Прокляття на тебе, невдячна гадюко! - засичав радник.
Вона збиралась до вiдходу, однак на тi його слова задержалася.
Звернувши легко голову, глянула на нього iз спiвчуттям.
- Вашi слова, тату, мене не болять... - говорила. - Вам i не слiд
iнакше говорити, лиш так, як дух, котрий вас дотепер провадив, вами
володiв, вам i велить говорити. На мене не ма║ вiн нi впливу нiякого, нi
сили. Вважаю його лише нездоровою, брудною силою, котра не ма║ змислу для
чистого шляхетного чувства; тiй силi в грязi гаразд, вона рада б усе ┐й
противне загарбати у свiй круговорот i приглушити. Iду! - говорила вона
дальше. - Не ма║мо собi бiльше нiчого сказати. А так як справи стоять, не
будемо мати i на будучину собi нiчого сказати, анi розумiтися не будемо.
- Я тобi маю лише стiльки сказати, - кричав радник, - що позавтра
приймаю освiдчення К...го. Ти ще неповнолiтня, а тепер - iди!
Вона знову станула, наче прикована, а ┐┐ очi засвiтились чудно.
- Так? - сказала протяжно. Хотiла ще щось сказати, однак, надумавшись
трохи, замовчала. Те║ "щось", що доктор порiвнював iз помiшанням,
показалось нараз у не┐ мiж очима. Не пiдводила повiк бiльше. Не сказала нi
словечка. Забравши ноти з стола, вийшла.
Мiж старими урвалася розмова...



II

Es lebt in mir die Liebe zur Freiheit, der feste Entschluss, mich nicht
knechten lassen zu wollen, es sei von wem es sei, nimter mein Haupt zu
beugen, wo meine Seele es nicht kann; mein Leben zu leben, wie ich es
verstexe, den Weg zu geben, den ich mir vorgezeichnet, und mich durch
nichts von diesem Wege abbringen zu lassen; durch keine Drohung, mag er
denn fuhren, wohin er will...
("Allzeit voran" von Fr. Spielhagen)[22]

До то┐ само┐ незначно┐ хатини, отiнено┐ старинезними смереками, з
котро┐ Олена виходила з Лi║вичем перед майже трьома роками, прямувала й
сього вечора. Темнiська нiч укладалась, а дощ лляв неустанно. Вiд часу до
часу пiднiмався сильний вiтер i бив ┐┐ дощем так у лице, що волосся на
чолi перемокло, а рука, що пiднiмала довгу сукню, зацiпенiла iз студенi...
Се був один iз тих неприязних зимних вечорiв осiннiх, котрi заганяють
додому усе, що лиш ма║ яке-небудь пристановище...
Утомлена вступила Олена в хату. Тут мешкала ┐┐ стара вчителька
Маргарета С. Учителькою, правда, перестала вона бути здавна, однак стала
для не┐ щирою порадницею й подругою.
Який лагiдний супокiй, який мир привiтали ┐┐ в тiй тихiй кiмнатцi! Була