"Ольга Кобилянска. Людина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

розпуки. Тобi i маю завдячити, що нинi люди показують на мене пальцями; на
сво┐ старi лiта буду жебрати кусника хлiба в дiтей або в зарозумiлих
своякiв! Однак лучче умру, доки се справдиться!
- Ха-ха-ха! - розсмiявся чоловiк замiсть усяко┐ вiдповiдi.
Радникова стривожено повернула до нього сво║ лице, що в остатнiм часi
сильно вихудiло.
- Ще й смi║шся! - питала вона гiрко-згiрдливо.
- Ти менi хотiла би поводи наложити? - реготався вiн злосливо. - Ти, що
не ма║ш навiть настiльки сили, щоб супроти сво║┐ доньки показати свiй
материнський авторитет? Зноси ж тепер наслiдки твого лiберального
виховання й любуйся думкою, що Олена зостанеться старою химерною панною.
Вона не хоче й чути про К...го.
Радникова так i здригнулась при його словах; було по нiй видно, що вона
угиналась пiд ┐х тягарем.
- Чи се дiйсно правда, Епамiнондасе? - питала вона несмiливо й нервово
дрожачою рукою вiдсунула на столi лампу набiк, щоби лiпше заглянути йому у
лице. Се не могла бути правда. Адже се подружжя мусило статись рятунковим
средством супроти всяко┐ нужди для не┐ i для ┐┐ бiдненько┐ наймолодшо┐
дитини.
- I я хотiв би, щоби се не була правда... - вiдповiв радник насмiшливо.
- Тепер можеш iти до не┐ i ┐й подякувати. А коли нi, то наложи ┐й
поводи... Чому ж нi? Дрантя бабське! - пробурмотiв пiд нiс i зачав нервово
ходити по хатi.
Жiнка сiла та лиш закрила лице руками...
- З наймолодших лiт мала вона завсiгди свiй розум! - лютував вiн
дальше. - Робила мiй дiм посмiховиськом та метою всяких дотепiв. А тепер
ще хочеться ┐й доповнити мiрку безталання? Те вже ┐й не вдасться. Ще жию
я; а коли до сього часу з батькiвською волею ще не познакомилась, то
познакомиться з нею тепер. Вона мусить за нього вийти!
- Сього вона не вчинить, Епамiнондасе! - простогнала радникова. - О,
коли б я була тодi передчувала, що _той_ буде причиною ┐┐ нинiшнього
поведення! Якою ненависною, якою незносною бувала для мене його
присутнiсть!
- За тво║ю спиною пiддержувала вона любовнi зносини, кореспондувала, а
ти була слiпою й глухою! - говорив радник дальше. - Тепер збирай, що
посiяла! Що мене стосу║ться, то кажу ще раз, що я покажу ┐й, хто голова
родини. Не буду терпiти, щоби вона противилась мо┐й волi задля якогось
божевiльного фарсу. Буду... - i вiн замовк нагло. В покоях почулися легкi
кроки, а трохи згодом стала Олена на порозi. Була одягнена в темний плащ,
голову завила в чорну хустку, а пiд пахою держала грубий звiй нот.
Здавалось, що ступа║ дуже неохотно, однак побачивши радника i зламану
матiр, в одну мить усе зрозумiла i приступила ближче.
- Iду до Маргарети, мамо, - сказала, вагаючись, - i не буду дома на
вечерi. Ключ вiд мого покою забираю з собою, бо, правдоподiбно, забавлюсь
довше, а, повернувшись, не хотiла б я нiкого будити.
Радникова кивнула лиш головою, однак радник станув визиваюче перед нею.
- Що за дiло ма║ш тепер у вчительки музики? Надворi лл║ дощ немов iз
коновки, i я думаю, що в такий час не виходиться, як не муситься.
- Справдi так, тату; i я мушу.
- Чого?