"Адрiан Кащенко. Зруйноване гнiздо (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Кайдаках.
- Не знаю я, сину,- одповiв старий козак,- яка та церква у Нових
Кайдаках... i який там пан-отець. Може, чужинець який-небудь, або такий,
що й бороди ще не од-ростив; Микола┐вська ж пустинь, що за Самар'ю, то
святе мiсце. Ще за тих часiв, коли тут погана татарва як сарана шугала,
ченцi там спасалися i монастир будували... А ченцi тi були з нашого
товариства - запорожцi. Ще й зараз за iгумена там мiй курiнний отаман, а
скарбником товариш мiй, кошовий отаман Вiйська Запорозького Пилип
Хведорiв. Так от, дiти, я й мiркую, що як шлюб святе дiло, так годиться
його у святому мiсцi й брати. До того ж менi давно хотiлося побачитись з
побратимом Глобою, що сидить зимовником над Днiпром проти Монастирського
острова... Так от заразом i до нього за┐демо. Вiн нас i на той бiк Днiпра
перевезе.
Сонце, посуваючись по блакитному небу, пiднiмалося над степом все вище
та вище; промiння його ставало все бiльше пекучим, так що й вiтерець,
пробiгаючи понад зiгрiтою сонцем травою, не давав бажаного холодку, а
тiльки наганяв на подорожнiх пахощi розпарено┐ сонцем, соковито┐ степово┐
трави й квiток.
Старий Балан скоро похилився на купу сiна бiля полудрабка i почав
куняти, молодята ж жартували помiж собою, голубилися та слухали
жайворонка, що, мрiючи десь високо в повiтрi виспiвував над тихим степом
про щастя кохання.
У пiвдень подорожнi випрягли волiв i пустили ┐х пастися, самi ж
пообiдали й вiдпочили. Згодом, коли сонце трохи повернуло на захiд, вони
по┐хали знову, прямуючи на пiвнiч.
Два днi вiз з подорожнiми, поринаючи в густiй травi i коливаючись, мов
корабель, все далi посувався по безкрайньому степу. Тiльки нiмi свiдки:
сонце, мiсяць та зорi бачили наших подорожнiх, та ще журавлi, дрохви,
стрепети та iншi степовi птахи, пролiтаючи великими зграями над ┐хнiми
головами, подавали подорожнiм свiй голос.
Надвечiр другого дня вiз докотився до рiчки Мокро┐ Сури, i Балан,
пере┐хавши ┐┐ бродом, отаборився тут на нiч. Демко поставив таганок,
наламав бiля рiчки сухого очерету i розпалив багаття; Галя ж взялася
варити кулiш i наварила такого смачного, що старий козак, ┐вши, все його
вихвалював, а Демко навiть з острахом поглядав, чи не чорнi║ вже в казанку
дно. Була, як годиться, до кулiшу й оковита й ковбаси i iншi за┐дки, що
Галя зiбрала з дому.
На землю тим часом насувалася тепла лiтня нiч. На блакитному небi по
однiй займалися зiрки i що темнiше ставало небо, то яснiшi ставали зорi i
врештi почали вони вiдбиватися сво┐м про,мiнням у темнiй водi рiчки. Тихо
повiвав понад Сурою вiтерець, гойдаючи берегами гнучкi очерети й осоку, а
тi, покивуючи сво┐ми пишними китицями, про щось перемовлялися та║мним
шепотiнням, наганяючи на всiх дрiмоту.
Пiд чарами лiтньо┐ ночi й темряви нашi подорожнi безпечно поснули:
батько на возi, а молодята пiд возом на простеленому ряднi.
Тiльки не дуже довго довелося ┐м спати: чутке вухо старого запорожця,
ще й досi вмiло чути крiзь сон, i бiля пiвночi вiн почув тупотiння коней.
Те тупотiння щодалi вчувалося ближче i врештi Балан, пiдвiвши голову,
розглядiв, що до броду пiд'┐здять дво║ озбро║них вершникiв. То були
драгуни з вiйська генерала Текелiя, що досi стояло бiля зруйновано┐