"Пригоди Електроника" - читать интересную книгу автора (Велтистов Євген Серафимович)

ВСЕ ПРО ЕЛЕКТРОНИКА

Олександр Сергійович Свєтловидов, учений-кібернетик, сидів у готелі й чекав професора. З плутаних пояснень директора й горничної він не міг збагнуту що сталося тут протягом півгодини, поки він їхав від інституту до “Дубків”. Чемодан, якого ледве принесли чотири чоловіки, стояв порожній. Куди поділося те, що там було?

Свєтловидов згадав, що професор у розмові натякав на сюрприз. Але що це за сюрприз, який зникає з кімнати на другому поверсі, поминувши двері?

Гість кілька разів виходив на вулицю, прогулювався біля під’їзду. Нарешті піднявся в номер, сів у крісло, вирішив чекати тут. Іноді він схоплювався, підходив до дзеркала, прискіпливо оглядав вузол на краватці й не пропускав нагоди покритикувати себе.

“Ну хто скаже, дивлячись на це молоде обличчя і рум’яні щоки, — кепкував із себе Свєтловидов, — що перед ним без п’яти хвилин доктор наук! Еге, товаришу Свєтловидов, ні парадний костюм, ні рівний проділ, ні навіть ці маленькі вуса не надають вам солідного вигляду. Припустимо, що Гель Іванович Громов захоплений своїми думками й менш за все звертає увагу на вік співрозмовника. Але ж він може легко визначити, як мало оригінальних ідей народжується в цій голові… Якби ж коефіцієнт корисної дії дорівнював хоч одній сотій професорової!.. Однак це вже заздрість. Досить філософствувати! — спинив себе критик. — Сядемо й постараємося визначити, зважаючи на всі обставини пригоди, коли повернеться професор”.

Свєтловидов любив професора Громова. Від нього завжди йдеш із запасом найкращих почуттів і думок. І довго потім згадуєш добродушний, по-дитячому заливистий сміх, журливо-веселий погляд і потішні хмарки диму, які вилітали з довгої професорової люльки.

Кібернетики й фізіологи іноді сперечалися через Громова.

І ті, й ті вважали професора фахівцем у своїй галузі. Та ці незгоди були несуттєві. Громов охоче віддавався обом наукам, які, до речі, були тісно пов’язані між собою. Статті й виступи професора про головний мозок з’ясували деякі і загадки людського мислення; фізіологи й лікарі-психіатри зацікавлено обговорювали й перевіряли його гіпотез. А кібернетики втілювали його ідеї в оригінальних схемах електронних машин..

Усі знали, що сам Гель Іванович захоплюється на дозвіллі іграшками-автоматами: він склав папугу, здатного розмовляти; собачу голову, що вміла співати; мавпу, яка показувала фокуси. Одні вважали їх просто потішними, інші казаи, що в іграшках закладені дуже цікаві схеми слуху, рухових центрів, мови майбутніх кібернетичних автоматів, які ще здивують людство. А людство поки що нічого не знало про геніальні іграшки, замкнені В професорській лабораторії.

Свєтловидов згадав, як років десять тому він, тоді ще молодий інженер, приїхав у місто сибірських учених — Синьогорськ і, виконуючи звичайне командировочне завдання, кілька днів мріяв зустрітися із знаменитим Громовим. Нарешті він зателефонував йому й напросився в гості. Від готелю до Обчислювального центру Свєтловидов ішов пішки. Мрячила дрібна, нудна мжичка, на вулицях не БУЛО ЖОДНОЇ душі. І ось недалеко від корпусів центру Олександр Сергійович побачив дивного перехожого. У розстебнутому плащі, без капелюха, не зважаючи на дощ, крокував він навколо ліхтаря і щось швидко записував на клаптику паперу. Свєтловидов упізнав Громова.

— Ви прибули в дуже слушний момент, — сказав, професор, беручи під руку інженера. — Ходімо!

— Але ж ви застудитесь, Гелю Івановичу! — вигукнув Свєтловидов. — Така погода, а ви без головного убору.

— Нічого не станеться, — лагідно посміхнувся Громов. — Я вийшов зустрічати вас і захопився однією думкою.

А коли голова гаряча, їй не страшна ніяка вогкість. Вони прийшли в невелику кімнату, заставлену приладами, й одразу ж узялися за діло. Власне, дослід скидався на захоплюючу гру. В сусідньому залі, як пояснив професор, знаходилися два об’єкти — Ікс та Ігрек. Один з них був старий помічник Громова, на прізвище Пумпонов. Другий об’єкт — електронно-обчислювальна машина.

Професор посадив Свєтловидова за стіл з двома телеграфними апаратами. Над ними висіли аркушики з літерами “X” і “Y”: кожний з двох невидимих для Свєтловидова гравців користувався своїм апаратом. Правила гри були зовсім прості: гість міг ставити Іксові й Ігрекові будь-які запитання і протягом півгодини відгадувати, хто з тих, що відповідають, — машина і хто — людина.

Свєтловидов і зараз пам’ятає свої запитання й відповіді Ікса й Ігрека.

Спочатку він запитав, кому скільки років.

Ікс протелеграфував:

— Вісімсот.

У відповіді Ігрека було менше вигадки:

— П’ятдесят.

Потім Олександр Сергійович поставив ще два розвідувальних запитання:

— Чи давно знаєте ви професора? Як ви до нього ставитеся?

Ікс відстукав на телеграфній стрічці:

— Триста п’ятдесят років. Побоююсь.

Ігрек відповідав інакше:

— Усе життя. Обожнюю.

Сідаючи до телеграфних ключів, Свєтловидов досить легко уявив собі тактику невидимих гравців. Людина не може удавати із себе машину, її одразу ж викаже повільність обчислювання. Отже, машина у своїх відповідях має хитрувати, обманювати, прикидатися людиною. А людині (Пумпонову) нічого не лишалось, як говорити тільки правду. Як з’ясувалося потім, ця логічна система виявилася правильною. І все-таки Ікс та Ігрек спантеличили Свєтловидова.

Після перших відповідей він подумав: “Іксу вісімсот років. Фантазія. Мабуть, це машина”.

Але квапитися з відповіддю Свєтловидов не хотів. Він вирішив перевірити їх у лічбі.

Він поставив Іксові просту задачу:

— Додайте 928 714 до 47 218.

Ікс думав тридцять секунд і підсумував:

— 975 932.

Свєтловидов — Ігрекові:

— Додайте 723 022 до 252 910.

Через півхвилини запрацював телеграфний апарат Ігрека:

— 975 932.

“Еге, — сказав собі інженер, — і той і другий думали півхвилини. Хтось хитрує!”

І він засипав Ігрека цілою серією запитань:

— Прочитайте початок першої глави “Євгенія Онєгіна” Пушкіна.

— “Мой дядя самих честных правил…” — негайно обізвався Ігрек.

— Чи не гадаєте ви, — запитав Свєтловидов, — що звучало б точніше так: “Мой дядя самих честных качеств”?

— Це порушило 6 риму, зіпсувало б вірш, — досить логічно зазначив Ігрек.

— А якщо сказати так: “Мой дядя самих скверных правил”? Як ви пам’ятаєте, Онєгін не ідеалізував свого дядька. І з римою тоді все гаразд.

Відповідь Ігрека була убивча:

— Навіщо ображати дядька? Сподіваюсь, ви це не серйозно?

Утерши піт з чола, Олександр Сергійович взявся за Ікса. Він так і не визначив, хто такий Ігрек. Чи могла машина бути таким дотепним співрозмовником? Звичайно, могла, раз її навчав професор. Щодо помічника Пумпонова, то з його вдачею і спроможністю розуму Свєтловидов ще не був знайомий.

Отже, черга за Іксом. Чи вдасться розгадати, хто він?

— Ви граєте в шахи? — запитав інженер.

Ікс відповів коротко:

— Так.

Свєтловидов запропонував йому розв’язати етюд:.

— У мене лише король на е8, інших фігур немає. У вас — король на е6 і тура на b1. Як ви зіграєте?

Ікс після тридцяти секунд мовчання відстукав на стрічці розв’язання:

— Тh8. Вам мат.

Здається, гість програвав гру… Минуло вже двадцять п’ять хвилин. Гель Іванович димив люлькою і лукаво поглядав на колегу.

“Яке ж поставити запитання?” — напружено думав Свєтловидов.

Він запитав найпростіше:

— Що ви любите найбільше?

Відповіді були простодушні й відверті:

Ікс:

— Кінофільми.

Ігрек:

— Люблю цукерки.

“Хто ж хитрує? — спалахнув Свєтловидов. — Чи дивиться машина кіно? Ні. А як щодо цукерок? Невже я подурнішав? І все-таки — спокій. Треба розібратися докладніше”.

— Які картини ви бачили останнім часом? — запитав він у Ікса

— Закордонні. “Смерть за два гроша”, “Покарання”, “Джерело сили”.

Назви були незнайомі Свєтловидову. Він попросив уточнити:

— Перекажіть сюжет першої картини.

Ікс почав розповідати:

— Дівчина й хлопець, робітник, закохані одне в одного.

Але на їхньому життєвому шляху зустрічаються бандити. Один з них, на прізвисько Каро, ще трохи схожий на людину, а решта просто мерзотники. Вони хочуть утягнути хлопця у свої діла, і тут лунають постріли. Один. Другий. Третій… Я налічив двісті сімнадцять пострілів…

Настільки захоплюючою здалася Свєтловидову розповідь, що він перебив Ікса на півслові, зателеграфував:

— Досить!

Відкинувся на спинку стільця, втомлено сказав:

— Це людина.

— От ви й відгадали! — щиро зрадів Громов. — А ваші думки спочатку, як я помітив, були абсолютно точними: машина брехала, а людина говорила правду. Та зараз я познайомлю вас із моїм помічником, і ви зрозумієте, чому він усе-таки водив вас за носа.

Свєтловидов згадує згорбленого жвавого діда. На його обличчі дуже багато зморшок, вони раз у раз збігаються в хитрій усмішці, й тоді очі здаються маленькими зеленими цятками. Пумпонов у грі не хитрував і на всі запитання відповідав досить простодушно й точно, виступаючи під псевдонімом Ікс. Він був дуже старий і щиросердо запевняв усіх, що живе на світі вісімсот років і з них ось уже триста п’ятдесят років допомагає професорові. “Що вдієш, — сказав він, — саме стільки я налічив. Ви вже вибачте старого за завдану неприємність”. Він добре грав у шахи й над усе любив кінофільми. Ця пристрасть його й виказала. Щодо електронної машини — підступного Ігрека, то вона справді хитрувала, навіть зволікала з відповіддю в обчисленні, намагаючись спантеличити запитувача.

А більш за всіх був задоволений дослідом професор. Він заразливо сміявся, згадуючи забавні відповіді Ікса й Ігрека, і зображав у особах всіх трьох гравців. Справді, йому добре вдалося запрограмувати хитрість машини!

Той вечір був особливий. Вони пили міцний чай у кабінеті Геля Івановича, і професор згадував молоді роки, коли він був закоханий у море, влаштувався матросом на торговельне судно й здійснив кругосвітнє плавання. Гість розповідав веселі студентські історії. А Пумпонов після чаю повів гостя в майстерню і замовив на його честь кілька пісеньок собачій голові. Вона проспівала їх, ретельно роззявляючи пащу й поводячи блискучими скляними очима, і цей невеличкий концерт був дуже зворушливий — адже щоразу електронний мозок складав нову пісеньку.

Потім старий пустив по підлозі іграшки. Черепахи, два лиси — чорний і червоний — кружляли по кімнаті й слухалися хазяїна, наче вони були живі й виступали перед публікою в зоопарку. Тільки довгий провід, що з’єднував їх з електромережею, нагадував про те, що це механізми. З одним із цих лисів, червоним, трохи схожим на таксу й грайливішим, ніж його темний співбрат, була пов’язана досить сумна історія.

Якось Пумпонов прийшов у майстерню і став тренувати лиса. Він командував у мікрофон і так захопився кмітливістю механізму, що не помітив, як його ноги обплутав провід. Пумпонов хотів зупинити лиса, але, на своє нещастя, забув потрібну команду. Він кричав лисові: “Припини! Годі! Не пустуй! Стій!..” Лис не звертав на крики ніякої уваги, весь час бігаючи навкруг людини, і так міцно затягнув провід, що бідолаха не міг ворухнутися. Якби Пумпонов крикнув найпростіше слово “Стоп!” — лис зупинився б як укопаний: він слухався тільки цієї команди, а інших, навіть слова “стій”, просто не знав. Старий дедалі кволішим голосом просив, благав лиса зупинитися й розпачливо дивився на розетку, в яку була ввімкнена іграшка. Але, на жаль, дотягтися до неї не міг…

Коли Громов заглянув у майстерню, його помічник лежав долі непритомний, міцно обплутаний проводом. Професор сказав потрібне слово — лис відразу ж угамувався. Громов насилу привів старого до пам’яті, і той, розплющивши очі, поскаржився: “Як мало він ще розуміє… Я працюю у вас триста п’ятдесят років і не бачив ще такого дурного лиса”. На що Гель Іванович відповів: “Раджу надалі бути обережнішим. Ви можете таким чином або щось винайти або загинути”.

…Свєтловидов так заглибився у спогади, що не помітив, як до кімнати ввійшов професор. Знайомий голос підвів гостя з крісла.

— Даруйте, — сказав Громов, — я вас примусив чекати.

— О, нарешті! — зрадів Свєтловидов. — Вас я ладен чекати хоч усе життя. Але що трапилося?