"Пригоди Електроника" - читать интересную книгу автора (Велтистов Євген Серафимович)

РЕНТГЕН НІЧОГО НЕ ВИЯВИВ

Свєтловидов викликав таксі. Через п’ять хвилин вони вже їхали у відділення міліції. Професор був зосереджений, мовчазний. Свєтловидов усміхнувся, малюючи собі зустріч з Електроником, що зараз відбудеться.

— Дивовижну ви все-таки історію розповіли! — порушив мовчанку Свєтловидов. — Колись винахідник чи інженер придумував машину; на заводі її запускали у виробництво, й ці машини працювали де завгодно. Потім з’явилися обчислювальні машини. Вони не могли діяти одразу ж після складання. Програміст повинен був дати їм програму дій. А тепер і цього мало. Для таких найскладніших систем, як ваш Електроник, потрібен ще й талановитий педагог!

— І ось вам результат виховання: ми їдемо в міліцію, — пробурчав Громов. — Хотів би я ще знати: якщо я випадково зустріну цього капосного лиса, чи послухається він мене, чи зупиниться?

У відділенні було безлюдно й тихо. За столом сидів один черговий — симпатичний молодий міліціонер. Він, підвівся, відкозиряв, сказав, потискуючи руку Громову:

— Радий з вами познайомитися, професоре. Вибачте, що ми так довго виконували ваше доручення. Хлопчак справді гасає, наче заєць. Електроник-Сироїжкін зараз у поліклініці, це через дорогу. Проходить рентген.

— Рентген? — Брови Громова поповзли вгору. — Ага, предмети, що він їх проковтнув… Але в даному разі рентген не потрібний. Він тільки завдасть клопоту лікареві.

Черговий був явно збентежений відповіддю.

— Я турбувався про його здоров’я, — промимрив він.

Вони перетнули вулицю, увійшли в поліклініку. Міліціонер натиснув кнопку біля дверей рентгенівського кабінету. Тієї ж хвилини вийшов лікар.

— Рентген нічого не виявив, — розвів він руками.

— Як — не виявив? — запитали троє хором.

— Ніяких сторонніх предметів у шлунку немає, — пояснив лікар. — А взагалі… серце в нормі, легені прозорі. Здоровий хлопчик.

— Де він? — не витримав професор.

— Зараз… Сергійко! — покликав лікар.

Двері кабінету скрипнули. В щілину просунувся цікавий ніс. І ось із темряви з’явився хлопчак.

Професор ступив крок назустріч і зупинився. Уважно подивився на хлопчика. Голосно сказав:

— Дивна річ! Фантастика!

— Здоров, Електронику! — посміхнувся Свєтловидов і простягнув руку.

— Я Сироїжкін, — сказав хлопчик, ховаючи руку за спину.

— Це не він? — здивувався Олександр Сергійович, дивлячись запитливо на Громова.

Професор зробив непевний жест рукою. Очі його, спрямовані на Сироїжкіна, випромінювали лагідне світло.

Сергійко усміхнувся.

— Значить, це не він? — сказав черговий. — Та-ак… Але ж свідки запевняють, що саме цей хлопчик проковтнув годинники. Скажи чесно, — звернувся він до Сироїжкіна, — ти показував фокуси в парку?

— Нічого я не показував, — буркнув Сергій.

— І не ти біг у кросі?

— Нічого я не біг. Усе це болільники наплутали.

— І ти не знаєш, — примружився міліціонер, — хто такий Електроник?

— Нічого я не знаю! — закричав у розпачі Сергійко.

Якби ж то професор умів читати думки! Він негайно б довідався про все: як Сергійко знайшов справжнього друга, який він був радий і щасливий лише годину тому і як боїться так одразу, раптово втратити його. Ні, він нікому його не віддасть! Не скаже про те, що Електроник сидить у нього в кімнаті, у шафі, — ні слова, хоч би що з ним робили ці троє.

— Нічого я не знаю, — похмуро повторив Сироїжкін.

Ні, маститий учений не вмів читати чужі думки. Він сказав міліціонерові:

— Відпустіть хлопчика, це непорозуміння. Ви чули, що рентген нічого не виявив!

І Сергійко пішов. А четверо дорослих залишились у приймальні поліклініки.

— Отакий казус, — засмутився черговий. — Ви хоча б, професоре, дали фотографію свого Електроника.

— Фотографії в мене немає, — сказав Громов. — Та ви її щойно бачили: ось вона — фотографія — пішла на двох ногах, Сергійко Сироїжкін. Симпатичне ім’я!