"Юрiй Яновський. Чотири шаблi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

На вiтрi рухаються руки рей,
На обрi┐ - омана заозерiй...

Хор:

Ми ста║мо плечима до плечей.
I свiт вiдчинено, як дверi!

Вони завмерли, нiби ковтнули мiцно┐ отрути i вона ┐м забила дух.
Галатiв чуб один ворушився, звисаючи над оком. Подзьобане вiспою обличчя
Марченка стало страшним одразу - оббите морською водою обличчя кольору
сухого полину. Остюк безтурботно тримав у руцi соняшника i поклав руку на
Шаха║ве плече. Цей похмуро пригнувся на стiльцi, простягши наперед
зцiпленi руки. Вiн наче сидiв на сiдлi. Новенький френч з плямами на
плечах, де були погони, солдатськi штани i новi шевровi чоботи з
острогами, букет весiльних воскових квiтiв на грудях - так виглядав Шахай.
Це сидiли на скелi орли, напустивши на себе всю поважнiсть завмерлих
хвилин. Це - ще не порушена нiчим тиша, яка розiрветься через голосне
квилiння стрiл, брязкiт щитiв, iржання коней, i затремтить степ,
затрясуться шляхи пiд копитами смiливих вершникiв. Чи знають вони свою
силу i волю, замах клинкiв сво┐х, мужнiсть серць i свiтло очей? Не знають
вони нi сили, нi волi, нi мужностi серць, нi замаху клинкiв. Та що ┐м до
таких дрiбниць, коли вони почувають, що живуть! пх четверо верховодить
усiм Новоспаським. Вони лiтають, як птахи, кружляючи над рiдними хатами,
вище й вище, на синю скелю неба, ледве помiтними крапками стають там, i
насилу впасти може згори завмираючий клекiт. Вони живуть!
- Ворушися, чортова клацалко! - сказав крiзь зуби високий Галат. Проте
сам вiн не ворушився, упершись рукою в бiк i одставивши лiву ногу.
Наймолодший з чотирьох, вiн був i найнетерплячiший.
Марченко сердито скосив очi на Галата, i в цей момент фотограф клацнув
затвором. Так вони й залишилися на платiвцi, цi Марченковi косi очi.
- Готово, - сказав фотограф, грацiйно вклонившись чотирьом друзям.
Вийшли на сiльську вулицю. В повiтрi лiтало довге бiле павутиння.
Ранок, чудний ранок Шаха║вого весiлля, кiнчився. Галат бiг попереду -
довгоногий, тонкий i чубатий. Остюк забирав усю землю пiд себе, ступаючи
кривими ногами кiннотника. Вiн розмахнув правою рукою, а лiва увесь час
висiла, не рухаючись, наче нею вiчно притримував Остюк шаблю. На
Марченковi була матроська сорочка i капелюх, тiльки славетний кльош було
запхано в чоботи. Шахай iшов, нечутно ступаючи по порохнявiй дорозi.
- Ми знялися на карточку, - сказав похмуро Марченко. Вiн трохи
гаркавив.
- На карточку! - прокричав Остюк сильним голосом: вiн звик
вахмiструвати в ескадронi. - Тепер революцiя!
- Ми забули знятися з шаблями. I з револьверами в руках...
- Ми виходимо на дорогу, - раптом почав Шахай, перебивши Галата, -
дайте менi тiльки повiнчатися. Як на карточцi ми разом, так i скрiзь
чотири наших голови не виходять з карточки. Ось ми всi нежонатi йдемо, а
сьогоднi я повiнчаюсь, i всi ми повiнча║мось, i одружить нас iз собою
далека путь та грiзне життя.
Вони дiйшли до ярмарку. Осiнь, найкраща пора, пахла з усiх пiдвiд.