"Юрiй Дмитрович Ячейкiн. Зорянi мандри капiтана Небрехи" - читать интересную книгу автора

безперечно, згодом увiйшла до всiх хрестоматiй та iсторичних хронiк Кiбери.
Над головою обчислювача Максимума спалахнув нiмб, що свiтився стiльки
секунд, скiльки їх було витрачено на розв'язання.
Але я вже знав, що робити, аби вiдволiкти увагу Вченої ради вiд
фатальної для нас ухвали. У розпал всероботної радостi я, наче бомбу, кинув
у натовп обчислювачiв нове математичне запитання:
- Яке число матимуть дванадцята i двадцять друга пляшка у батареї з
тридцяти чотирьох пляшок, якщо рахувати справа налiво?
Знову запала чарiвна тиша, знову задумливо блимали лампи, аж поки
обчислювач Плюс вигукнув:
- Тринадцята i двадцять третя!
I знову лунає симфонiя безмежної радостi, а над головою
першовирiшальника Плюса спалахує нiмб переможця.
Вiдтодi я вже не давав роботам отямитися. Я невтомно бомбардував їх все
новими i новими запитаннями. Я ввiмкнув ретранслятори, щоб уся Кiбера чула
мiй владний голос:
- Яке найменше число, якщо дiлити на числа 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8 i 9, дає
вiдповiдно у залишку 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7 i 8?
I над головою цього незграбного сифона Мiнуса жодного разу не спалахнув
нiмб першовирiшальника. Усi роботи переконалися, що замiсть голови вiн носив
глечик.
А я все сипав добiрними задачами, як з плакатного рогу достатку.
Азимут пас мене очима i з глибоким жалем раз у раз спiвчутливо шепотiв:
- Бiдний, бiдний капiтан Небреха... Бiдолаха зовсiм з'їхав з глузду...
Я його прекрасно розумiв: i справдi, нас прирекли до страти, а я, наче
недоумкуватий, розважаю своїх катiв.
Та я не мав часу пояснити йому свiй тактичний задум, що мусив нас
врятувати. Роботи розв'язували найскладнiшi крутиголовки з швидкiстю
перегонових ракет, а я дедалi повiльнiше заповнював паузи. Iнодi вiд
нетерплячки я грюкав протезом по металевiй пiдлозi зали засiдань Вченої
ради, наче, крiм iскор, мiг викресати з неї ще математичне запитання.
Я лихоманкове шукав якусь пристойну працю на царинi математики, щоб
надовго посадовити роботiв на мiлини часу. Адже нам з Азимутом треба було не
тiльки втекти з Академiї обчислювальних наук, а й встигнути добiгти до нашої
коробки...
Але щось путнє на думку не спадало. У мене не було вiльної анi секунди,
бо роботи ковтали задачi ненажерливо, мов голоднi удави. Ще трохи, i я мусив
би сам стрибнути у їхню бездонну пащу. Цiєї драматичної митi я розпачливо
ляснув себе по боку i раптом почув, як у лiвiй кишенi щось задеренчало... О
небо! Я зрадiв i злякався! Я зрадiв - може, це наш порятунок, i злякався, а
що як просто табакерка...
I що ви гадаєте? Це був порятунок!
Я шаснув до кишенi i витягнув найпопулярнiшу на Землi гру "15"! Гру,
через яку ямайськi пiрати розбивали свої кораблi об рифи, машинiсти не
зупиняли поїзди на станцiях i летiли пiд укiс, а пачкарi кидали свiй
прибутковий промисел! Бо вони були неспроможнi хоч на хвилинку вiдiрватися
вiд чарiвницi-коробочки...
Я гордо пiдняв нашу рятiвницю над головою й урочисто звернувся до
роботiв:
- Шановнi кiберяни! Зараз я познайомлю вас з найпопулярнiшою серед