"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Коли до нього хто-небудь приходив, то господар завжди вмiв помiтити
його заздалегiдь i, не пустивши на хатнiй порiг, стрiчав на подвiр'┐, а то
бiля само┐ хвiртки. На привiтання майже нiколи не вiдповiдав, руки не
подавав, а тiльки мовчазним, важким поглядом обмацував прибульця.
Щоправда, зимою й лiтом, знаючи вiдлюдькувату Вiльготину вдачу, нiхто до
нього не навiдувався, зате ранньо┐ весни i восени - ходять. Запрошують
його садити фруктовi дерева, ягiднi кущi або прищеплювати. Вiн не
вiдмовля║ться.
Як Вiльгота не любив гостей у сво┐й господi, так i сам не просиджував
чужих ослонiв. На весiлля та гульбища не вчащали нiколи нi вiн, нi його
жiнка Олена, нi старший та молодший сини. Проте рiк довгий, як вiк, i не
без того, щоб Вiльготу де-небудь не пригощали. Горiлка пiдкоряла його
поволi, майже не брала. Вiльгота вiд не┐ не веселiшав, а тiльки ще бiльше
супився, лице його наливалось кам'яною непорушнiстю, зi цi ставали двома
гострими свердликами, здатними все пропекти наскрiзь. Коли вiн не пив, не
хотiв, то його не приневолиш, зате коли вже починав, то слiд тiльки
нагадувати, - i поступово окоренкувата його постать наче аж меншала,
роздаючись ушир, важчала, руки не заплутувались у швидких рухах, а ставали
повiльнi й надмiрно впевненi. Здавалось, Вiльгота дума║ непереборну думу,
бо по чолу промайне зрiдка темна тiнь чи то свiтлий спалах пробiжить.
Одним його можна розворушити: коли хтось починав борюкатись жартома -
Вiльгота нiби на голках сидiв. Зразу ж постать його ставала не такою
обм'яклою, а сквапнiшою, тугiше збитою, i, навiть не торкнувшись його
плечей чи рук, на вiдстанi вловлю║ш, як усе в ньому затвердiло,
напружилось, нiби то не два парубiйки борюкаються мiж собою, а сам
Вiльгота ось-ось ма║ вступити в боротьбу. Коли його починали заохочувати -
мовляв, ану ви, дядьку, спробуйте, чи всто┐ть хто проти вас, - вiн i вухом
не поведе на тi заохочення, бува║, що так i пiде з гостей, не пiдвiвшись
нi разу з ослона, непорушно висидiвши вiд початку до кiнця.
Але траплялось, що Вiльготу таки заохотять, вiн ведмедкувато зведеться,
ведмедкувато поведе плечима, якi начебто в нього аж занiмiли, неквапно
рушить до свого супротивника. I супротивники ставали проти нього дужi та
меткi, i сам Вiльгота на вигляд не такий уже моцак, але справитися з ним
нiхто не годен. Як упреться ногами - не сколихнеш, нiби поприростали, нiби
стали iз землею одним цiлим.
- Покажiть, дядьку, як старi кiннотники колись боролися, - ║хидно
пiд'юджують його.
Коли Вiльгота впорувався зi сво┐м супротивником, тодi на круг випихали
дiда Катеринку. Так звали дiда за покiйну бабу, так охрестили його тодi,
коли вона була живою, так i тепер звуть. Коли де-небудь Вiльгота боровся,
то дiда завжди випихали, i вiн уже звик до цього, полюбив ту загальну
увагу i той незлостивий смiх.
- Тепер з дiдом! - кричать усi.
Але Вiльгота й не дума║. Хоч вiн i дивиться на дiда Катеринку, але так,
наче перед ним порожньо. Ведмедкувато тупця║, ворушить оцупкуватими
коренями рук, очi пiд бровами - нiби двi каменючки.
- Можу з двома, - каже.
З двома борюка║ться довше. Хапають його за груди, за шию, але Вiльгота
сто┐ть твердо. I, вибравши слушну мить, валить одного i зразу ж, поки той
не звiвся, валить додолу другого. Переможенi борцi, крекчучи, зводяться,