5

Одночасно з вивченням записних книжок убитої Людмили Гальчинської Співак і Андрійко допитували її племінниць. Бо й справді, хто краще за них знає спосіб життя тітки, коло її знайомих, інтереси?

При першій розмові радник юстиції і капітан вирішили допитати жінок окремо. Співак узяв на себе Оксану Гальчинську, яка з першого погляду здалася йому особою твердого характеру, гонористою, певною у собі: Капітанові дісталася невисока, тиха, кругловида Олександра Хоменкова з фарбованою хімічною зачіскою, що пишною кроною увінчувала її голову.

Зараз вона тихо сиділа перед Андрійком в його невеличкому кабінеті, настрахана не так допитом, як червоно-білим рубцем через усю щоку капітана, заробленим ним іще в дитинстві і який не раз допомагав справі, представляючи співбесідникові сищика жорстокою, безжальною людиною. Відповідаючи на запитання, жінка не зводила очей з того жахливого шраму, і Андрійко розумів, що розмова не буде для нього тяжкою.

— Розкажіть все, що знаєте про вашу тітку, — попросив капітан.

Олександра Іванівна розповідала хаотично, перестрибуючи з одного на друге, несподівано щось згадуючи і повертаючись назад. Вона не ахкала і не охкала, про смерть тітки згадувала спокійно, мовби розуміючи, що не вічно живе людина, а її тітка по матері Людмила Гальчинська була вже підстаркувата, і — що вдієш! — така доля людська: народитися і — померти… Мати Олександри, Таїсія Гальчинська-Хоменкова, померла набагато молодшою, ледве досягнувши пенсійного віку.

Капітан поки що не сказав, що Людмила Гальчинська не просто померла раптово, а була убита, і у Олександри Іванівни з її повного, округлого лиця не зникав вираз невисловленого здивування, чого це її викликали до міліції і так докладно розпитують про померлу тітку. Проте крізь тінь здивування пробивався у глибоко посаджених очах жінки якийсь острах. Це зацікавило капітана. Чого боїться ця Хоменкова — адже поки що не знає, що розслідується убивство.

Розмова точилася мляво. Андрійко ретельно записував у протокол усі відомості про генеалогічне дерево Людмили Гальчинської, про усіх живих її близьких і далеких родичів, про знайомих, що їх знала або чула про них Хоменкова. Їх виявилося дуже багато: самих тільки родичів у Києві та по всій країні кілька десятків, а знайомих — сотні, серед яких Олександра Іванівна назвала і відомих акторів, режисера з студії художніх фільмів, композитора і людей, знаних тільки по імені, — якісь Андрії, Богдани, Семени, Юрки…

Капітан, слухаючи Хоменкову, внутрішньо жахався, скільки чекало на них роботи, скільки пошуків, розмов, зустрічей із названими та й іще не названими людьми, поки вони із Співаком вийдуть-таки на вбивцю.

Він звернув увагу, що серед знайомих Людмили Гальчинської Оксана Іванівна не назвала жодної жінки.

— Вона що, дружила лише з чоловіками?

— Здається, була у неї і подруга, — сказала Хоменкова. — Але я її бачила лише один раз, навіть імені не пам'ятаю. Чи то Галя, чи, може, Ганна… Не скажу.

Допитуючи Олександру Хоменкову, капітан Андрійко відчував, що йому щось заважає. Нарешті збагнув: каштанова зачіска цієї жінки. Київські перукарі за допомогою усякої хімії навчилися робити своїх клієнток схожими одна на одну, мов близнята. Ті самі фарби, стандартні смаки перукарів, які виховували схожі смаки у своїх клієнток. Іра — дружина капітана — лежала у лікарні, готуючись до операції на шлунку, і природно, що серце капітана час від часу від самої думки про дружину тривожно стискалося. Андрійкова Іра прикрашала свою голову такими самими пишними рудими кучерями, і, коли Хоменкова нахиляла голову, обдумуючи відповіді і виставляючи перед очі капітана усе своє руде полум'я, йому мимоволі уявлялася лікарняна палата, ліжко, на якому під білим простирадлом, освітлюючи усю палату рудим вогнем, поблідла і злякана, лежить його Іра. «Начепила б шапку, — буркотливо думав він про допитувану. — Адже жінкам дозволяється у приміщенні не знімати головного убору. На біса вона скинула!»

— Ваша тітка мала якісь заощадження? — тим часом питав капітан.

— Так. Мала. Можна сказати, була багатенькою.

— Добре заробляла замолоду? Чи спадщина?

— Не знаю, — відповіла жінка.

— Як так? І не здогадуєтесь?

— Не цікавилася. Не люблю рахувати у чужій кишені.

— Ну, не зовсім у чужій… Заміжньою ваша тітка, здається, не була, дітей не народила… Скажіть, крім вас і вашої двоюрідної сестри, хто міг би претендувати на спадщину?

— Не знаю. Але навряд чи хтось іще. Ми із Оксаною найближчі. Крім того, вона писала заповіти.

— На вас?

— По-різному.

— Тобто як?

— Вона їх часто переписувала. То на Оксану, то на мене.

— Чому?

— А який гедзь її штрикне… Образиться, бувало, на когось із нас і каже: «Ти мене не любиш, помру — нічого не одержиш. Усе буде не тобі».

— Ви її доглядали?

— Великого догляду вона не вимагала. Цілком могла себе обслужити. До неї ходили масажисти, щоранку робили їй масаж, вона дуже любила своє тіло, страшенно не хотіла товстіти, але роки робили своє, і до того ж їла вона багато, любила делікатеси, вино.

— Де ж вона брала ці делікатеси?

— Здається, оця подруга їй приносила, а у тієї була знайома буфетниця у якомусь спецбуфеті — чи у Раді Міністрів, чи в Цека…

— У чому ж виявлялося ваше піклування?

— Найбільше в окремих дорученнях. Посилала у крамниці, на ринок. М'ясо з крамниці вона не їла, тільки з Бессарабки. Любила молоду телятину. Купували їй постійно у грузинів мандарини, курагу, горіхи. Вона не хотіла покидати хату, рідко коли виходила з дому, може, ще й тому гладшала. От ми з Оксаною і бігали. Хоч і в своїй сім'ї справ по горло, та все ж рідна тітка, самотня…

— Чим же ви могли їй не догодити?

— А хто її зна. Усього не передбачиш. На неї раптом чомусь як найде, бувало, немов здуріє.

— Ви давно бачили її?

— Тижнів зо два. У мене діти грипували, не могла відірватися, та і вона не кликала, боялася, що принесу їй грип. От як прийшла тоді, вона й накинулася на мене. Прийшла незвана. Не любила вона цього. Казала: «Треба — покличу». Іншим разом забіжиш по дорозі, — я там часто на Сінному ринку буваю, — спущусь і до неї, стукаю — не відчиняє. А знаю, що дома сидить і не відгукується. Чим старішає людина, тим більш дивацтв у неї… Та я за це не ображалась… Може, думаю, спить, а може, настрій такий. Вона, бувало, у таку хандру впадала, що нікого бачити не хотіла…

— У вас є телефон удома?

— Так. І у мене, і у Оксани. Як їй щось треба — дзвонила. Я того разу забігла провідати, а вона надулася, як індик… А потім дивлюсь — бруду кругом, пилюки! Узяла в руки ганчірку, почала витирати шафу, відхилила дверцята, і тут вона як накинеться на мене. Мов збожеволіла. «Я тебе просила?! Кинь ганчірку! Нема чого мені благодійність показувати! То місяцями не ходиш, то в очі тичеш, що пилюка зібралася!»

У мене спустилися руки. А вона не вгаває. «Удаєш, ніби дбаєш за свою тітоньку, любиш! Знаю твою любов! Тільки й дивишся-видивляєшся, що у тітки погано лежить!»

Я дуже образилася, кинула ганчірку додолу, теж розкричалася на неї, тепер шкодую, — Хоменкова гірко зітхнула. — Але ж так стало прикро… Ви розумієте?

— Розумію, — кивнув капітал. — Та повернемось до наших баранів. — Приказку цю він підхопив у колишнього свого начальника — полковника Коваля. — Значить, думаєте, нічого вам не залишила?

— Не знаю… — підібгала губи жінка. — Тепер уже стане ясно, кому що…

Вона знову опустила голову, показуючи капітанові свої каштанові кучері, і він відхилився із стільцем, наскільки дозволяла стіна його невеликого кабінету.

— Виходить, ваша тітка, Людмила Гальчинська, не дуже сердечно ставилася до вас. Більше любила Оксану Павлівну? Чи не так?

— Важко сказати. Моя мати була її сестрою, а батько Оксани — Павло Йосипович — братом. Однакова рідня… Просто Оксана краще уміла з нею ладити, завжди підтакувала. Бували випадки, коли тітка, земля їй пухом, і на Оксану гнівалася. Тоді переписувала заповіт на мене. Вважала, що цим тримає нас обох у руках…

Допит ставав для Андрійка цікавим. Хоменкова розв'язала язик, здається, уже звикла до страхаючого шраму капітана, і той сподівався вивудити у неї якісь важливі деталі з життя убитої Гальчинської, що допоможуть вийти на слід. Бо досі вони з Петром Яковичем Співаком практично нічого не мали. Допитувати племінниць Гальчинської як підозрюваних поки що не могли і тому блукали із своїми запитаннями, немов у глухому лісі. Протоколи і радника юстиції, і капітана, як потім виявилося, були дуже схожі, майже однакові, і відрізнялися один від одного лише відповідями сестер, в яких відбивалися різні характери жінок і неоднакове ставлення до тітки.

Раптом із-за тонкої фанерної перегородки, імітованої під справжню стінку, що колись розділила один великий кабінет на два маленьких, долетів жіночий крик. Андрійко прислухався.

«Яке ви маєте право мене підозрювати! — волала жінка. — Так, книжка у мене. Але мені сама тітка дала її перед смертю. Бо заповіт на мене. Це наша сімейна справа, і нічого вам втручатися…»

Голосу Співака не було чути зовсім, хоч Андрійко знав, що радник юстиції не мовчить. Співак був людиною інтелігентною і ніколи не підвищував голосу, навіть коли розмовляв із найбуйнішим злочинцем. Чим більше лютував підслідний, тим тихіше звертався до нього Петро Якович. І це впливало. Співак робив усе для того, щоб показати при допиті свою безсторонність і неупередженість. В цьому йому добре допомагала своєрідна манера триматися мовби доброзичливий і м'який співбесідник.

Андрійко зрадів почутому. Природно, що у сусідньому кабінеті мова йшла про ту ощадну книжку Гальчинської, яку він так безрезультатно шукав у квартирі загиблої. Про яку іншу книжку кричала б молодша Гальчинська? Водночас він подумав, що Співак уже сказав, що смерть тітки сталася не від природних причин, що це — вбивство…

В цю хвилину двері кабінету Андрійка відчинилися, і, пропускаючи поперед себе розпашілу, із збитою на голові набакир норковою шапочкою, про яку від хвилювання господиня забула, на порозі постав довгов'язий радник юстиції.

— Остапе Володимировичу, — звернувся до капітана Співак, примощуючись на вільний стілець, — ви турбувалися, де поділася з квартири Гальчинської ощадна книжка, так от, будь ласка, вона в Оксани Павлівни… Сідайте, будь ласка, — звернувся слідчий до неї, показуючи на вільний стілець. — Ми тут усі разом, так би мовити, гуртом, закінчимо нашу розмову. Повторіть, Оксано Павлівно, як книжка до вас потрапила.

— Дуже просто, — буркнула Гальчинська, — я вже сказала, тітка дала…

— А чого б це вона вам раптом давала свою книжку?

— Бо написала заповіт на мене.

— І вона наперед здогадувалася, що за два тижні помре, і боялася, що ви не знайдете у хаті книжки? За заповітом, ви все одно через півроку ввійшли б у права спадкоємиці і одержали б… — м'яким, тихим, якимсь співчутливим голосом, немов дивуючись із такого нерозсудливого вчинку старої Гальчинської, говорив Співак.

— Як вона могла здогадуватися, що помре? Просто дала.

— Невже знала, що за два тижні її вб'ють?

У кімнаті зависла тяжка тиша.

— Як це «вб'ють»? — отямилася Оксана Гальчинська. — Як це «вб'ють»? — повторила вона механічно, ще не до кінця осмисливши новину.

— А так, — підтвердив Андрійко, — ваша тітка померла не своєю смертю, її було вбито.

— Ой! — тільки й змогла скрикнути Хоменкова, у якої очі стали круглі, як гудзики, і вена затулила обличчя руками.

— За даними судмедекспертизи, череп розкроєно ударами молотка… — уточнив Співак і, почекавши хвилину, даючії час жінкам опам'ятатися, спитав, звертаючись до обох сестер:

— Що ви з цього приводу скажете? Хто це міг вчинити? Як на вашу думку.

Жінки переглянулися, але їм мов заціпило. У кабінеті ще якийсь час запала мовчанка. Обличчя Оксани Павлівни вкрилося бурими плямами.

— Так ви нас підозрюєте з Шурою? Що ми — убивці?! — З очей Гальчинської бризнули сльози. — Щоб ми свою рідну, ріднесеньку, боже мій, боже, таке подумати! Совісті у вас немає, бога з душі, — накинулася вона на Співака.

Той ледве витримав цей натиск.

— Вас не підозрюємо, а просимо допомогти знайти вбивцю… Розумію, що відразу вам нічого на думку не спаде, але подумайте, поміркуйте, хто це міг вчинити. Якийсь знайомий, сусід чи іще хтось? Переберіть у пам'яті всіх, хто так чи інакше був зв'язаний із вашою покійною тіткою. Без допомоги нам буде важко знайти злочинця…

Випровадивши заплаканих жінок, Співак повернувся до Андрійка і сказав:

— Робимо зараз обшук на квартирах в обох. Негайно. Там, очевидно, є речі убитої. Наприклад, ми не бачили зимового хутра у загиблої, а сусідка сказала, що покійна носила дорогі шуби. Де вони поділися? Зима — і жодного теплого пальта чи шуби!

— Чортів Кучеренко! — розізлився капітан. — Засраною мітлою гнати його з міліції! Додумався залишити їх у квартирі! Не опечатав. І вони винесли усе, що хотіли. — Тепер, згадавши про прорахунок лейтенанта Кучеренка, капітан зрозумів страх, що гніздився в очах Олександри Хоменкової. Ще не знаючи, що тітка померла не своєю смертю, вона боялася, що міліція викриє їхню з Оксаною крадіжку. Але не це викликало у капітана таку лють і круті епітети: непокоївся, як там у лікарні його Іра, збирався після допиту племінниць Гальчинської гайнути до неї, а тут доведеться їхати на обшук. Якусь мить він навіть хотів попросити Співака обійтися без нього, але стримався. Служба є службою… А на службі капітан Андрійко шанувався, хоч вважав її вкрай неспокійною і невдячною.

— В тому числі й ощадну книжку, — тим часом говорив далі Співак. — А ви шукали, шукали, мало не підлогу підняли, — не втримавшись, посміхнувся він. — Я зараз дзвоню прокурору, хай виписують постанови на обшук, а ви збирайте свою команду і викликайте машину, — додав, підіймаючи трубку телефону.

— Удари молотком зроблені сильною, очевидно, чоловічою рукою, як свідчить експертиза, — підкреслив Андрійко. — У кожної з них є чоловік. Треба і з ними ближче познайомитися…

— Цілком можлива версія, — погодився слідчий. — Чужу людину обережна Людмила Гальчинська у хату не пустила б…