"Катря Гриневичева. Шоломи в сонцi (Укр.)" - читать интересную книгу авторанапевно, закосичать барвiнком незнану могилку покрай ратного шляху. Просив
тi руки, найближчi на свiтi, щоби обвели ┐┐ живоплотом, сторожею вiрною. Вона ж здержить бурю промiж гiллячко, проч сi║ пометиння... Наслухував, хтось спiшив верхи, ляск копит котився круглим ритмом у низ узгiр'я, у тьму. пздець iз чорнолюддя, у полотнянцi, пiдбитiй кожухом, кiнь селюх, проте нiжки гей у серни, - крилатi. Впер коня Держковiз у груди, штрикнув долi, аж мiст загудiв. - Ви Держко? I не дожидаючи, заговорив хриплою скороговiркою, знать, виснажений з дороги дотла: - Олюша, син ваш - шле мене з поклоном! Тивун розправив руки вiд вражiння i спохитнувся мов поцiлений в серце. - Великий Боже! - хотiв закликати, та голос застряг радiсним стогоном у горлi. А гiсть обмотував уже повiддя довкруги залiзного кiльця, вбитого в стовп побiля брами, а тодi йшов за розтрясеним тивуном у його клiти. На порозi озирнувся: брама остала цяточку вiдхилена, а мiст не пiднятий. Ось i тивунова клiть, бiла як снiг, заквiтчана сухим зiллям. На ослонi кiт-бiлюх з чорним мазком на бородi, - привстав, поводить ушками. I ще цвiркун стрекоче на всю глотку iз вдовiлля. Гiсть повернув до тивуна сво║ люто стомлене, аж дремливе обличчя i згомонiв почерез широку осмiшку: - Ваш син живий, - зализу║ рани... Ще двi недiлi тому сокотив одрини, тепер уже на призьбi пiд хатою кожну любу днинку у сонцевi сидить... ж його... За рядом бесiда йому не йшла, то змовк i тiлько пив слова з уст гостя, як росу, руки не потрапляли налити меду в череп'яний кубок, не давали ради ножевi, коли краяли хлiб. Всi зорi неба гойдалися у тивуновому серцi. - Де вiн, пита║те? Днину дороги вiдсiля, в добрiй кмiтськiй хатi, в яблуневiм садку, в таланi всiлякiм сидить... Гiсть смiявся, пив мiд, рубав очима одвiрки. - Плужило йому, що й казати! Пригорнули чужi утлого, пiклуються, варянку всяку доносюють, ба це б, ба те б... Проте збанував за вами люто, чолобиття посила║, а через недiлю й сам доскочить! - Мiд вашими устами пити! - лебедiв тивун i живо розгортав постiль на сво┐м лiгвi, дiлив мiж себе й гостя пiр'я з гуски в тонкiй наволоцi, хоч знав, що цю нiч не зажмурить ока з утiхи. Але... що це? Пiсля одного кубка меду ноги вростають у землю? Голова клониться на сон? Тiло паде, як скошене? А в снi отвором - безодня? Гiсть у полотнянцi придивлявся сплячому остро насупленим зором, тодi ж якусь хвилю слухав... Нiде нiчого, цвiркун стрекоче на всю глотку, та кiт-бiлюх ушками поводить. То гiсть засунув тивуна вглиб лiгва, укрив, запер дверi, а сам будьто ненаглою ходою близився i'д теремам, переводив вiддих у грудях, мов пiсля бiгу в негоду. В тiй хвилi дво║ бiлих рук як два свiтла доторкнули його рамен i жiночий шепiт здержаний щасливим смiхом злебедiв бiля уха недавнього благовiсника: |
|
|