"Катря Гриневичева. Шоломи в сонцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

напевно, закосичать барвiнком незнану могилку покрай ратного шляху. Просив
тi руки, найближчi на свiтi, щоби обвели ┐┐ живоплотом, сторожею вiрною.
Вона ж здержить бурю промiж гiллячко, проч сi║ пометиння...
Наслухував, хтось спiшив верхи, ляск копит котився круглим ритмом у низ
узгiр'я, у тьму.
пздець iз чорнолюддя, у полотнянцi, пiдбитiй кожухом, кiнь селюх, проте
нiжки гей у серни, - крилатi. Впер коня Держковiз у груди, штрикнув долi,
аж мiст загудiв.
- Ви Держко?
I не дожидаючи, заговорив хриплою скороговiркою, знать, виснажений з
дороги дотла:
- Олюша, син ваш - шле мене з поклоном!
Тивун розправив руки вiд вражiння i спохитнувся мов поцiлений в серце.
- Великий Боже! - хотiв закликати, та голос застряг радiсним стогоном у
горлi.
А гiсть обмотував уже повiддя довкруги залiзного кiльця, вбитого в
стовп побiля брами, а тодi йшов за розтрясеним тивуном у його клiти. На
порозi озирнувся: брама остала цяточку вiдхилена, а мiст не пiднятий.
Ось i тивунова клiть, бiла як снiг, заквiтчана сухим зiллям. На ослонi
кiт-бiлюх з чорним мазком на бородi, - привстав, поводить ушками. I ще
цвiркун стрекоче на всю глотку iз вдовiлля.
Гiсть повернув до тивуна сво║ люто стомлене, аж дремливе обличчя i
згомонiв почерез широку осмiшку:
- Ваш син живий, - зализу║ рани... Ще двi недiлi тому сокотив одрини,
тепер уже на призьбi пiд хатою кожну любу днинку у сонцевi сидить...
- Друже! Де вiн? Життя старому дарову║те! Я ж його оплакав як мерця, я
ж його...
За рядом бесiда йому не йшла, то змовк i тiлько пив слова з уст гостя,
як росу, руки не потрапляли налити меду в череп'яний кубок, не давали ради
ножевi, коли краяли хлiб. Всi зорi неба гойдалися у тивуновому серцi.
- Де вiн, пита║те? Днину дороги вiдсiля, в добрiй кмiтськiй хатi, в
яблуневiм садку, в таланi всiлякiм сидить... Гiсть смiявся, пив мiд, рубав
очима одвiрки.
- Плужило йому, що й казати! Пригорнули чужi утлого, пiклуються,
варянку всяку доносюють, ба це б, ба те б... Проте збанував за вами люто,
чолобиття посила║, а через недiлю й сам доскочить!
- Мiд вашими устами пити! - лебедiв тивун i живо розгортав постiль на
сво┐м лiгвi, дiлив мiж себе й гостя пiр'я з гуски в тонкiй наволоцi, хоч
знав, що цю нiч не зажмурить ока з утiхи.
Але... що це? Пiсля одного кубка меду ноги вростають у землю? Голова
клониться на сон? Тiло паде, як скошене? А в снi отвором - безодня?
Гiсть у полотнянцi придивлявся сплячому остро насупленим зором, тодi ж
якусь хвилю слухав... Нiде нiчого, цвiркун стрекоче на всю глотку, та
кiт-бiлюх ушками поводить.
То гiсть засунув тивуна вглиб лiгва, укрив, запер дверi, а сам будьто
ненаглою ходою близився i'д теремам, переводив вiддих у грудях, мов пiсля
бiгу в негоду.
В тiй хвилi дво║ бiлих рук як два свiтла доторкнули його рамен i
жiночий шепiт здержаний щасливим смiхом злебедiв бiля уха недавнього
благовiсника: