"Катря Гриневичева. Шоломи в сонцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Рука удово┐ княгинi це найкоротший шлях до влади, а вiн, Дарославич,
та║мний власник iде┐, скарбу на ру┐нах.
- Витревалому смертному станьте в допомогу, добрi й лихi сили! - з
трiумфом окликав тьму перед собою.
пхав, а голова кружляла вiд втiхи, як коли вiд сикеру з корiнням.



V. СКИПЕТР I ЯБЛУКО

"пстоньки не смачно,
На личеньку значно..."
(з нар. пiсень)

Того ж дня перед вечором дорадник i друг покiйника монах Варлаам мiряв
у печальнiй застановi свою келiю на вежi.
Вiн бачив невiдрадне положення, у якому найшлася велика вiдумерщина, -
предвиджував удари, придумував оборону, падав духом i двигався, призиваючи
на помiч Господа Сил, що держить трьома перстами твердь землi...
У якiйсь хвилi духовник накинув на рамена гостроволосу мантiю i вийшов
на крученi сходи, а тодi в зелену темiнь саду.
Прислухався: промiж корчi маслин гомонiла ласкава, стара мова, якiй
перечив тонкий голос пахоляти, близький слiз.
Монах глянув промiж гiлля, - це бабуся Мариця говорила щось там
старшому княжичевi, а вiн не погоджувався.
Обiч них стояла колиска з меншеньким княжим немовлятком. Дитя спало,
затуливши очi ручками, з м'якими впадинками над кожним пальчиком. Колиска
була низька, яворова, крашена зелено, з бiлими вирiзами. Якийсь хитрець з
помiччю ножика зобразив у головах лося в утечi, - перед ним i поза ним
буяла иля, проста як свiча, з симетрично простертими гилочками, нiби на
веселiй карпатськiй писанцi.
Старуха, що з теплих мiткiв виплiтала чижми княжому немовлятi, держала
в обiймах "господина отчича". Поки вiн з цiкавiстю водив пальцем по
борознах край ┐┐ уст, iз зеленi виринула Ясиня.
Вона приглянулася дивовижному горбовинню, учиненому з пiску, маленьким
садкам iз наломаного галуззя, дворам та церквам з череп'я та трiсок, а
тодi з дзвiнким смiхом пiдняла високо на простертих руках княжого
первенця, Данила:
- Ти будiвничий мiст, ктитор церков, трисвiтле сонечко народу!
Дитя трiпоталося в ┐┐ обiймах, як рибка у яснiй водi, аж Борвiй,
смугастий гей гаддя вовчур, зiрвався зi свойого лiгва на сонцi та став
доскакувати до лиця сво║┐ любимицi. Вiн задихав з поспiху i ходив танком,
в'юнкий, янтарноокий...
Монах постояв хвилю непомiтно, - обличчя в нього оболiклося теплою
смагою, усмiх майнув у синявi старих очей назустрiч Ясинi.
А вона, - що зiрветься бiгти, то стане, що зупиниться, пiдбiжить.
Заговорив, торкнений у серце:
- До мене, дитинко, дiло?
То вона зiбрала з силами i рваною мовою, обходом, жалiбними тiнями очей
натякала на це, чим нiччю каралося серце та непоко┐ла совiсть.