"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

особливими людьми. Вiн соромився, що йде повз них рум'яний i здоровий.
Чув, як обличчя його пашить молодою нерозтраченою кров'ю.
Уявлялось, як вiн уже сам лежить на возi, вкритий шинеллю, корчачись
вiд болю щоразу, коли дерев'яне колесо каруци наскаку║ на камiнь.
На ночiвлю зупинились у похмурого румуна, в хатi, повнiй дiтей, курчат
i блiх. Господиня подала на вечерю бринзи, викинула на стiл гарячий круг
мамалиги i покраяла його ниткою. Господар у постолах i вузьких вовняних
штанях мовчки сидiв на лiжку з люлькою в зубах, хоча тютюну в нiй i не
було. З куткiв на гостей дикувато свiтили очима чорнi, замурзанi дiти. ┐х,
видно, дуже дивувало, що цi незнайомi люди не почали ще рiзати всiх
пiдряд, як про це говорилося навiть у букварi, а теж умiють смiятися,
жартувати i ┐сти мамалигу. Жiнка кинула й дiтям круг мамалиги, i малеча
опала ┐┐ в кутку, мов горобцi соняшник. Козаков довго дивився, як дiтвора
жадiбно давиться гарячими глевтяками, i несподiвано встав, зiтхнувши.
- Такi ж i в нас... Ми як iшли зимою по Укра┐нi, зайдемо, бувало, в
село - завити хочеться. Все спалене, все розбите. Кубляться дiти в теплому
попелi, грiються. "Де батько?" - "Нема". - "Де мати?" - "Нема". Скинемо
шинелi, складемо зброю i - за лопати. Викопа║мо ┐м землянку, залишимо ┐жi
та й знову... вперед на захiд.
- Пiсля цi║┐ вiйни, - сказав Черниш, - нi нашi, нi ┐хнi дiти вже не
кублитимуться на попелищах... нiхто не гнутиметься, як той сьогоднi iз
скрипкою... Пiсля цi║┐ вiйни люди повиннi стати нарештi... справжнiми
людьми.
- Розумi║ш, кучерява, чого ми хочемо? - пiдiйшов Козаков до
худорлявенько┐ насуплено┐ дiвчинки з хрестиком на грудях.
- Ну шти...
Вiн поклав ┐й на голову свою важку, зашкарублу руку.
- Щоб ти не рiзала мамалиги ниткою, розумi║ш?
- Ну шти...
- Щоб щасливою росла...
- Ну шти...
Черниш, порипуючи новенькими чобiтьми, замислений, пройшовся по хатi.
- Наша вiйна не на рiк i не на два, - говорив вiн нiби сам до себе. -
Нам треба не тiльки розгромити ворожi армi┐ i зняти з квропи во║нне
становище. Нi, не тiльки це, не тiльки...
Ночувати господар пiшов у кошару - вiн боявся, щоб у нього не забрали
овець. Господиня постелила Чернишевi на лiжку, а Козакову на долiвцi,
вважаючи його денщиком молодого офiцера, як це вона бачила в сво┐х
вiйськах, що стояли тут посто║м. Проте Черниш не захотiв лягати на лiжку i
теж почав вмощуватися долi на соломi. Господиня дала ┐м важкий, збитий з
вовни лiжник, вiд якого гостро тхнуло овечатиною. Козаков не роздягнувся,
тiльки розстебнув комiр гiмнастьорки.
- Це розкiш, - казав вiн, - в якiй я собi нiколи не вiдмовляю. Навiть в
окопi, коли не розстебнусь, то не засну як слiд. Розстебнеш усього два
гудзики, а наче весь роздягнувся i лежиш у куми на подушках. Пречудово!
Козаков швидко дав хропака.
Господиня, вклавши дiтей, сiла над ними i куняла навсидьки цiлу нiч, не
гасячи свiтла.
Прокинувшись уже геть за пiвнiч, Козаков побачив, що Черниш сидить бiля
нього у бiлiй спiднiй сорочцi, - роздягнений вiн був зовсiм як хлопчак, -