"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Товаришi, - сказав Сагайда, як перед аудиторi║ю, - ви прослухали
коротку iнформацiю наукового працiвника, дослiдника проблем вiйни, гвардi┐
старшого лейтенанта Брянського. У кого ║ запитання?
- Давай, - сухо посмiхнувся Брянський. - Валяй! Цi║┐ ночi Черниш довго
не мiг заснути. У землянцi було жарко. Поруч хропiв Сагайда, вiн весь
пашiв i, миркаючи увi снi, щоразу закидав на Черниша важку, гарячу руку,
намагаючись обiйняти. На протилежних нарах рiвно дихав Брянський. Мiсячне
сяйво стелилося через порiг землянки, зникаючи кожного разу, коли понад
блiндажем проходив вартовий. У головах Брянського сидiв телефонiст, тихо
мугикаючи якiсь нiжнi мелодi┐ i раз у раз викликаючи когось:
- "Зоря", "Зоря", я "Грiм" - повiрка. I знову наставала така тиша, що,
здавалось, настороженi кроки вартового чути-на весь свiт.
Черниш лежав з широко розплющеними очима i дивився в перекриту рейками
стелю, згадував матiр, яка десь там, у гарячих краях за Каспiйським морем,
дума║, певно, зараз про нього, може, уявляючи собi, як вiн кида║ться сво┐м
тiлом на амбразуру дота.
- Женю, - говорила вона йому при останнiй зустрiчi, - я знаю, який ти
бува║ш запальний... гарячковитий до самозабуття. Ти занадто романтик.
Звичайно, я не раджу тобi бути поганим во┐ном або ховатися за чужi спини.
Я знаю, що ти на це не здатний, i, може, саме за це найбiльше тебе люблю.
Будь таким, як ти ║, будь мужнiм, вiдважним, знищуй ┐х, але, Женю,
хлопчику мiй... не кидайся власним тiлом на амбразуру дота. Бо, я знаю, це
такi, мабуть, як ти, кидаються. Але ж це так... жахливо!
Бiдна мати! Скiльки вона зараз передума║! А вiн лежить у спокiйнiй
землянцi, i вiйни нема, ║ лише бiлий мiсяць на порозi, та лункi кроки
вартового, та якась дивна Зоря, що ┐й молодий телефонiст раз у раз
засвiдчу║ свою готовнiсть.
I все ж Черниш вiдчував, що вiн досяг сьогоднi чогось незвичайного,
щось дуже важливе трапилося в його життi. Завтра вранцi вiн уже не йтиме
шляхом з ясними дороговказами, п'ючи студену воду з зелених криниць.
Вiднинi перед ним звiвся мур, i Черниш уперся в нього. Дороги всi попереду
зiмкнулися i вже нiкуди не йдуть, аж поки вiн сам не проб'║ той мур, щоб
скрученi, як пружини, дороги розправились i полетiли знову вперед з
дороговказами для iнших. Нi, тут не можна жалiти себе. Що було б, коли б
ми всi почали раптом жалiти себе?
Черниш стримано зiтхнув.
- Ви не спите? - подав голос телефонiст.
- Га?
- Та... кажу, дiвчата набридли, дзвонять i дзвонять...
- Чого ┐м треба?
- Гвардi┐ старшого лейтенанта. I все не нашi позивнi:
якась "Берiзка", якась "Фiалка"...
- То розбуди його.
- Не можна. Старший лейтенант наказав вiдповiдати всяким фiалкам, що
його... нема.



V