"Олесь Гончар. Блакитнi вежi Яновського (Укр.)" - читать интересную книгу автора

художня конденсацiя тут доведена до краю, кожна сторiнка вража║ нас
густотою письма, незвичним художнiм литтям фрази. "Лютували шаблi, i конi
бiгали без вершникiв, i Половцi не впiзнавали один одного, а з неба палило
сонце, а гелгання бiйцiв нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою,
ось i розбiглися всi по степу, i Оверко перемiг". Так звучить перша фраза
роману "Вершники", фраза, що вража║ сво║ю змiстовою ║мкiстю, динамiчнiстю,
стильовою новизною. Яновському притаманна була гоголiвська живописнiсть,
щедрiсть барв, i водночас у нього своя неповторна iнтонацiя, свiй
iндивiдуальний стиль, де нерiдко поруч живуть висока патетика i тонкий
гумор, посмiшка, витончена метафора художника-iнтелектуала. Барви
романтично┐ поетики, символiка i суто реалiстична деталь, химерне
сплетiння фантастики i реальностi, науково точного сучасного вираження i
фольклорних пiсенних мотивiв - усе це в кращих творах Яновського виступа║
в органiчному сплавi, в природнiй багатобарвностi, вивiренiй чуттям
художника.
Все життя Яновський був запеклим противником тупо┐ хуторянсько┐
обмеженостi, самовдоволення, здорове почуття нацiонального досто┐нства,
синiвсько┐ гордостi за свiй народ в ньому було розвинене високо, в душi
письменника воно органiчно зливалося з прекрасним "чуттям ║дино┐ родини".
Iдейна спiльнiсть, сила свiтогляду рiднить Яновського з Шолоховим,
Фад║║вим, Всеволодом Вишневським (з останнiм письменника в'язала й мiцна
особиста дружба), iндивiдуальну ж несхожiсть, творчу самобутнiсть
Яновському, як i будь-якому iншому митцевi, нада║ яскрава нацiональна
поетика, колоритнiсть характерiв, неповторних у сво┐й психологiчнiй
структурi, тi соковитi барви, зображувальнi засоби, стильовi вiдтiнки,
завдяки яким вiн творив сво┐ книги, пройнятi свiтосприйняттям самого
народу.
У лiтературу соцiалiстичного реалiзму Яновський прийшов зi сво┐м
оригiнальним почерком, незвичною творчою манерою, принiс свою тональнiсть,
сво┐ ритми i барви, i на цьому прикладi можна бачити, наскiльки фальшивими
║ розмови буржуазних "знавцiв" про процеси, що нiби нiвелюють нашi
лiтератури, про безликiсть, нiби властиву радянським митцям.
Поряд з житт║вою новизною звича┐ народнi, пiснi, iсторiя - все було
дороге Яновському, синiвським поглядом вдивлявся вiн у минуле i майбутн║
рiдно┐ землi, iстинний захват вiдчував перед художнiми надбаннями, що
вiками створювались народним генi║м. А це вiддячу║ться, бо для того, щоб
так почути музику народного слова, щоб з таким епiчним розмахом змалювати
могутнi народнi характери, образи геро┐в комунiстично┐ доби, щоб таку
творити натхненну сагу укра┐нських степiв, треба було найперше бути
небайдужим, треба було вмiти любити!
Яновський вража║ читача красою стилю, вiн писав ощадне, свято, густо.
Художнiй густопис Яновського - це наслiдок творчо┐ самодисциплiни, це
школа працi на рiдкiсть суворо┐, майже аскетично┐, це приклад високо┐
вимогливостi майстра до себе.
Iнодi Яновського зображували художником рафiнованим, далеким вiд життя,
кабiнетним алхiмiком слова, але це не так. У кабiнетi письменника на
видному мiсцi стояв кимось подарований улюблений його фрегат пiд
вiтрилами, вiн, очевидно, нагадував письменниковi роки юностi поруч
чорноморських берегiв, де Яновський разом з Олександром Довженком стояв
бiля самих витокiв зародження укра┐нського кiно. Вiтер мандрiв завжди