"Яким ти повернешся?" - читать интересную книгу автора (Росоховатський Ігор Маркович)ЗАВОЮВАННЯ СВІТУ— Час не чекає, — сказав Творець. — Але перш ніж діяти давніми методами, випробуємо спосіб переконання. Правда, він ніколи не давав золотих плодів, проте, можливо, ти зумієш втовкмачити людям, для чого треба записуватися в твої легіони. — Постараюсь. Вийшовши з будинку, сигом побачив неподалік знайомого садівника. Це був рум’яний, веселий, середніх літ чоловік, що майже завжди насвистував пісню. “Типовий солдат — не впадає в тугу, не втрачає самовладання, — подумав сигом і зупинився. — Не варто починати відразу з маси. Краще спробувати на оцьому. Тим паче що ми добрі знайомі”. Підійшов до садівника, що схилився над тюльпанами… — Добридень! — Добридень! Поглянь на ці тюльпани. Ти не бачиш в них чого-небудь незвичайного? — Ні. Тюльпани як тюльпани. У одного трохи пожовкло листя, — сказав сигом, придивившись, — а в цибульці оселився черв’як. — Але ж вони фіолетові! Мені пощастило виростити й чорні. Глянь, як пожадливо розтуляють вони чашечки, як тичинки горять і переливаються на сонці крапельками роси. А ось несподіваний сріблястий перехід, поряд жилка теж срібляста, але не блищить. Глянь-бо, глянь — кінчики пелюсток загорілися, наче рубін, поступово втрачаючи густоту барв, як розбавлене вино… — Можу запропонувати тобі дещо краще, — сказав сигом. — Новий сорт тюльпанів? — О, даруй! Я взагалі не розумію, чому така людина, як ти, цілісінькі дні нидіє над квітами, — з досадою мовив сигом. — Це моя робота. Вона не гірша за будь-яку іншу. — У мене є діло, достойне тебе. Я збираю армію для завоювання світу. — Он воно що!.. — аж свиснув садівник од здивування. — Спасибі за турботи, але мені треба працювати. — Оце ти називаєш “працювати”? Може, хтось їстиме твої квіти? — Ні, — осміхнувся садівник. — З них пошиють одяг? Збудують житло? — Теж ні. — Яка ж од них користь? — Вони дають людям радість. — Невагомі слова. В них порожнеча. Садівник замислився: як пояснити? Потім сказав: — Ти все міряєш на “розумно” і “нерозумно”. Отже, квіти дають людям радість, а вона допомагає жити й працювати! Хіба це нерозумно? Навіщо ж мені йти з тобою на завоювання світу, коли мій світ тут? Поглянь, як він міниться всіма барвами, розмовляє зі мною своєю мовою. Якщо хочеш завоювати хоча б його, для початку допоможи мені полити грядки… Біля виходу з саду просто на густій траві сидів студент і уважно читав, морщачись, як від зубного болю: “Є багато способів повернення молекули в її нормальний стан. Спосіб перший…” — Що з тобою? — запитав сигом. — У тебе поганий вигляд. — Екзамени на носі, тут не до вигляду. — Може, тобі варто змінити заняття? — Ви маєте рацію. Тільки спочатку треба скласти сесію. Потім поїду в гори, — відповів студент і знову схилився над книжкою. — Даруй, що відриваю тебе, але мені конче треба знати що ти збираєшся робити потім? — Коли? — Після навчання. — Подамся завойовувати світ: піду з геологами в далекі краї шукати руду. — А хочеш завойовувати його вже тепер? Хочеш мати все, про що мрієш? — Яким чином? Чи ви навчите мене у сні і негайно призначите начальником партії? — засміявся студент. — Запишися в армію, яку я поведу на завоювання і перебудову світу. — Ого! А зможете? — Я сигом. Знаєш, що це таке? — Ще б пак! Але в такому разі вам нічого не варто зруйнувати місто чи зробити проект атомного центру. Адже ви за частки секунди перемножуєте стозначні числа і розв’язуєте найскладніші задачі? Ви мислите в сотні разів швидше, ніж людина? — Ти помилився, — не без гордощів відповів сигом. — У тисячі разів. — Тоді допоможіть мені розв’язати одну задачку з фізики, а світ од вас нікуди не дінеться. Оцю… Сигом побіжно глянув на задачу, взяв олівець і написав відповідь. — Дурниця, — зронив він. — Я ж тобі пропоную… — Завоювання світу, — доказав за нього студент. — Але хіба то не більша дурниця? — Отже, ти не підеш зі мною? — Шкода, але я не дозрів для такої місії, — знову засміявся студент, — і тому поступаюся перед вами і цілком довіряю її вам… разом з усіма наслідками. А моя доля — зубрити. Щоб завоювати світ, не завадить спочатку зрозуміти його. Хтось сказав, що зрозуміти світ навіть важче, ніж створити його… — Я не жартую, — образився сигом. — Мій професор теж. Особливо на екзаменах. Не відволікайте мене, будь ласка. “Для повернення молекули в її нормальний стан…” — Чудова погода, правда? Дівчина сором’язливо всміхнулася. “Симпатичний, навіть вродливий, — подумала, непомітно кидаючи погляди на сигома. — Тільки знайомиться надто вже по-старомодному. Але це непогано”. Вона не уявляла, що сигом дуже пишався, вважаючи, що видумав універсальну фразу для знайомства. — Погода справді чудова, — відповіла дівчина, беручи ініціативу в свої руки. — Вам теж у цей бік? Вони повільно йшли поряд. Сигом мовчав, і дівчина запитала: — Ви приїжджий? Що робите? — Я хочу завоювати світ і зробити його розумним… — Сигом ждав, що вона скаже, і зітхнув з полегкістю, вперше почувши: — О, це чудово! Тоді сигом вирішив не гаяти жодної секунди. — А ви пішли б зі мною? “Чого це він так одразу? Справді, якийсь дивний. Таких тепер майже нема. Як у кіно!” І вона прощебетала: — Згодна. — Уявляєте, ми проходимо різними країнами, ламаємо вікові забобони! — Чудово! — проворкувала дівчина. — Ми будуємо свій світ, що грунтується на розумові… — І коханні… — прошепотіла вона. Сигом вів далі: — Всі посядуть те становище, на яке заслуговують. Сильні будуть панами, кволі — рабами. — Даруйте, рабою я не згодна! — Вона рішуче хитнула головою. — Ви будете панею, адже ви прийдете в цей світ завойовницею. — Разом з тобою. — Вона вирішила, що пора вже переходити на “ти”. — Ми збудуємо стійкий світ тут, на Землі, а потім полетимо на нові планети… — Завжди мріяла мати свій літак… — Не перебивай, слухай уважно. Там, на далеких планетах, ми насадимо ті ж розумні принципи, ми не допустимо слинтяйства і розхлябаності. Там, у зірковому морі… — Так, так, море втіх, — шепотіла вона, хвилюючись, відчувши його сильну руку на своєму плечі. — Зможуть уціліти тільки найсильніші, адже там не буде затишних квартир… — А твоя квартира? Він різко зупинився. — Яка квартира? — Ну, в якій ми житимемо. — Я кажу про завоювання країн, континентів, планет! — А навіщо нам континенти? Адже я теж кажу про цілий світ: зручна квартира, діти — два хлопчики й дівчинка, чи краще — дві дівчинки й хлопчик. І хай до нас ходять друзі, багато друзів… Чекай, куди ж ти? Синій комбінезон. Похмурий погляд. Згорблена спина. Важкі натруджені руки. “Цьому є за що боротися”, — подумав сигом і підійшов до робітника. — Видно, нелегкий випав день? Робітник ледь скосив око на незнайомця, стенув плечима, ніби кажучи: сам бачиш. — А багато заробляєте? — Тепер заробиш… — А хотіли б ви розбагатіти і жити, не знаючи горя? — Хто ж цього не хоче? Та тільки як це зробити? — Хіба мало країн, які можна завоювати і навести там повий лад… Сигом не встиг закінчити фрази. Обличчя робітника миттю змінилося, брови зійшлися на переніссі. Він схопив сигома за комір: — Цю пісню ми вже чули. І не думай, що ми встигли забути. Ось у мене на руці не вистачає двох пальців. А з тих, хто пішов зі мною, не повернувся жоден. Досить! Більше нас не обдуриш! — Ніхто й не збирається робити цього, — сказав сигом, відчуваючи незрозумілу втому і спустошеність. — Кмітливий, — посміхнувся робітник. — А якщо спробуєте, ми швидко вас втихомиримо. Так і передай своїм хазяям: у нас пам’ять довга. Для них же краще сидіти тихо і не нагадувати про себе. Сигом зайшов у лікарню і побрів коридором, зазираючи в думки зустрічних лікарів і сестер. Так він дізнався про хворих 16-ї палати. Енергії лишалося зовсім мало. Довелося позбутися захисної оболонки і стати видимим. Він зайшов у палату, побіжно окинув поглядом хворих і сів на ліжко. — Здрастуйте, професоре. Як ся маєте? Хворий, професор-хімік, здивовано глянув на нього. — Здрастуйте, лікарю. Раніше я вас не бачив. — Я не лікар. Прийшов з вами попрощатись і дечим скористатися. Як бачите, я з вами відвертий: мені бракує часу. — Навряд щоб у мене його було більше, — усміхнувся професор. — Знаю. Вам лишилося жити лічені години: не більше трьох-чотирьох діб. — Дякую за відвертість. — Не варто. Ви розумієте, що ці останні дні й ночі не будуть надто приємні? Біль, відчай, забуття, знову біль… Чи не краще для вас умерти миттєво? — Хто ви такий? — спохмурнів професор. — Сигом. — Знаю. Але чому ж тоді ви кажете про смерть? — Я сказав “сигом”, та не повідомив, хто і як мене створив. Справа в тому, що я створений фірмою “Творець і К°” і живлюся АТФ. Енергія вичерпується. Шукати тварин мені ніколи і засвоювати їх АТФ важче. — Розумію, — мовив професор. На його змученому, але виразному обличчі майнув осуд, гіркота, іронія. Страху не було. Сигом сповнився повагою до мужності цієї людини. — Нічого не вдієш, — трохи з жалем сказав він. — Те, що ми з вами вороги, визначено заздалегідь. Так само, як те, що ви вороги тварин, яких з’їдаєте. — Але ж вас створила людина. — Яка різниця! Вона створила за принципом який існує в природі. — Вона вибрала певний принцип, змусивши вас живитись АТФ. Але, вбиваючи мене, ви завдаєте шкоди собі. — Чому? — З якої тканини вас створено? — В основному з штучних пластичних білків. — Я все життя вивчав їх синтез. Гляньте на ці аркуші. — Професор узяв із столика списані аркуші паперу. — Я поспішаю вивести формулу нового типу пластбілка. Якщо мені пощастить, ви зможете добудувати в собі нові органи… — Що ж, це — ви. Але поряд — інший хворий. Йому лишилося жити ще менше, ніж вам. Він знепритомнів… — Що ви знаєте про час людського життя, сигоме? Хіба він незмінний? Хвилина в ньому іноді значить більше, ніж рік. Можливо, отямившись, мій сусіда напише останню записку додому і поверне чи врятує чиєсь життя, яке так потрібно вам. Ми всі залежимо один від одного більше, ніж мурашки в мурашнику. — Прощавайте! — сказав сигом і встав, похитуючись. — Постараюся знайти тварину. Було б добре, коли б ви встигли закінчити формулу. — Побудьте кілька днів зі мною — і дізнаєтесь. — Не маю часу — виконую наказ Творця: готуюсь до завоювання світу. — Його вже завойовували багато разів, і завжди наслідок був один. Невже ви не читаєте книжок? — Тільки ті, що дає мені Творець. Там цього не було. Професор підвів голову і довгим поглядом подивився в очі сигому: — А ви зробіть те, що й люди: переступіть заборону! — У тебе чудовий вигляд, — сказав Творець, відзначивши, що шкіра сигома ледь мерехтить, віддаючи в простір зайвину енергії. — Чим ти харчувався ці півтора місяця? Тваринами чи людьми? — Ні тими, ні іншими. Я переробив у себе систему живлення і створив енергетичні батареї та акумулятори. Тепер живлюсь енергією, розсіяною в просторі: сонячним світлом, космічними променями. Мені нікого не треба вбивати, щоб наїстись. Енергії у мене вдосталь. — Ти стаєш самостійним, — майже спокійно відповів Творець, але його пальці, що стискали бильця крісла, несподівано побіліли. — А чи пощастило тобі найголовніше — переконати людей, щоб вони вступали в твої легіони? Для початку ти міг би використати гурт підлітків, яким допоміг вкрасти автомобіль. — Це неможливо. — Їх вистежила поліція? — Ні. Вони перебили один одного, домагаючись того, що забрали в іншого. — Шкода. А інші люди? — Я розмовляв з багатьма, але кожен з них завойовує свій світ, і ніхто не хоче гинути на війні. Творець забарабанив пальцями об стіл. — Раби! Стадо! Але я передбачив це. У мене готовий новий план. Ти проникнеш на склад, вкрадеш з контейнера водневу бомбу і кинеш її, куди я вкажу. Почнеться війна, мобілізація — і ми матимемо армію. — Не хочуть добром, поженемо силою? — запитав сигом, і його голос видався Творцеві незнайомим. — Ми захопимо сусідні країни — і колесо закрутиться. Аби тільки виграти війну. Тоді почнемо будувати… — Табори смерті? — перебив його сигом. — Це вже було. І всі знають, чим скінчилося. — Звідки тобі відомо? — З книжок. — Але другий закон програми забороняв тобі відвідувати бібліотеки. — Ти дав мені розум. Про яку ж програму йдеться? Розум — це і є програма. Я не хочу сіяти зло. Це негуманно. Творець докірливо похитав головою. Його біляве волосся впало на лоб, із-за нього, наче з-за кущів, пильнували сторожкі голубі очі. — Що я чую? Ти повторюєш чужі слова? — Можна вживати різні слова. Але поняття “добро” і “зло”, “гуманність” і “негуманність” точно відповідають поняттям “розумно” і “нерозумно”. Це дуже проста істина, я радий, що нарешті зрозумів її. — Що ти ще зрозумів? — запитав Творець, відчуваючи, як у ньому зароджується лють, росте, підступає до горла. — “Тільки б стогін не вирвався назовні”, — подумав і висунув шухляду стола, в якій блиснув пістолет. — У тебе тремтять губи, — здивовано сказав сигом, підходячи ближче. — Невже ти боїшся? Творець ковзнув поглядом по портретах предків, по суворих пихатих обличчях завойовників, і раптом йому вдалося, що і в них тремтять губи. — І ще я зрозумів, що коли наші нещастя, обмеженість, смерть обумовлені програмою, — незворушно вів далі сигом, — то ворог той, хто створив нас саме такими. Треба самим змінювати програму. І самим створювати себе. Шухляда висунулася ще трохи. Рука звично стиснула пістолет. — І нам більше не потрібен Творець. Гримнув постріл. Кілька секунд сигом стояв над трупом у роздумі. Нарешті мовив: — Це розумно. |
||||||
|