"З далеких планет" - читать интересную книгу автора (Владко Володимир, Бердник Олесь, Бережний...)

Науково-фантастичні оповідання

Малюнки В. АВРАМЕНКА

Розділ шостий УЛЬТИМАТУМ

Коли я отямився, навколо був морок і фіолетове небо. Я згадав попередження Геона. Ми справді витратили всю енергію в світі синтезу і впали сюди, на дно антисвіту. Тіло позбавилось сили, свідомість затуманилася.

— Лю, — покликав я.

— Я тут, — почувся голос.

Я побачив її обличчя. Воно було змарніле, виснажене. Очі Люсі згасли, потьмяніли.

— Де ми? — запитав я.

— В якомусь приміщенні.

Сутінки навколо трохи розвіялися, ми побачили біля себе юрбу чорних істот. Вони тісною стіною оточували нас з трьох боків. А з четвертого бовваніло підвищення, на якому сиділа істота. Я намагався розібрати її риси, форму, але мені це не вдалося. Було тільки відчуття дисгармонії, жорстокості і невблаганної сили.

— Вам не вдалося втекти від мене, володаря, — прозвучав іронічний голос. — Тепер ви в моїх руках, люди сусіднього світу.

Ми мовчали. Голос чорної істоти на троні зміцнів, сповнився люттю:

— Чому ви не відповідаєте? Як ви потрапили знову сюди? Вас викинули з вищої сфери?

— Мовчи, Генріху. Не треба, — благально прошепотіла Лю.

— Цього тільки й можна ждати від них, — гримів Чорний Тиран. — Вони непостійні, як стихії. Найменше коливання енергії позбавляє істоту права перебувати в тій сфері. Кому потрібне таке абсурдне, непостійне існування?

Володар схилився наперед, і в його словах забриніли спокусливі нотки:

— Тільки в моїх володіннях буття стабільне, вічне. Мої піддані впевнені в своєму становищі, їм не треба безглуздого принципу вдосконалення. Ми визнаємо лиш принцип насолоди — єдиного стимулу існування. Ви зрозуміли мене, люди іншого світу? Залишайтеся тут. Добровільно. Ви будете щасливі. Ви разом з нами підете шляхом насолоди і руйнування. В руйнуванні — відчуття сили. А що є вище від сили — господаря світу? Ви побували в інших світах. Це допоможе вам бути моїми слугами в тих світах. Ви одержите все, що захочете. Ви досягнете такої могутності, про яку вам і не мріялось…

Що я міг відповісти Чорному Тирану після того, як торкнувся розумом і серцем високих, неймовірно прекрасних світів, куди прагнули у всі віки й епохи найкращі серця людей? Люсі пригорнулася до мене, поквапливо сказала:

— Генріху, не треба… Ти мовчи. Він безсилий що-небудь зробити. Ми наберемось сили, відновимо свою енергію, і його варта не втримає нас…

Чорний володар, напевне, почув слова Лю. Він випростався на своєму підвищенні і грізно крикнув:

— Вам не перехитрити мене! Вибирайте свою долю. Або станете моїми помічниками, або розлука. Я знаю — ти, чоловік, прибув сюди за оцією жінкою. Ти любиш її. Я маю можливість повернути тебе назад, у твій світ. А її я залишу тут. І ви назавжди розлучитесь. Вибирай!..

Краще згоріти у вогняному вихорі, краще пропасти в темряві небуття, ніж опуститися до найнижчого рівня — рабства духу. Я з викликом поглянув на Чорного Тирана. Він затремтів од гніву, і очі йому заблищали похмурим вогнем.

— Ти вибрав свій шлях, людино з іншого світу. Ти повернешся на свою землю і ніколи не побачиш своєї супутниці! Гей, слуги, візьміть його, зробіть, що я сказав!

Мене вхопили, одірвали від Люсі. Я бачив її простягнені руки, але нічого не міг вдіяти. Груба сила тягла мене геть від неї. Я відчув, що мене кидають у тісний, як труна, куб, закривають важким люком. Ніби крізь вату, востаннє почулося:

— Генріх… я ждатиму тебе…

І потім суцільна мла… тиша… небуття…

Байдужість оповила мене, згасали бажання. Ще десь у глибині свідомості промайнуло: а може, треба боротися? Може, ще є вихід?

Ні, нема сили. Пустота. Безнадія.

В безодні сприйняття заблищали зірочки фіолетового кольору, спалахнула вогняна пульсуюча квітка. Знову галюцинація? Звідки вона?

Я простягнув руки в пітьму. Куди мене посадили? Ні тверде, ні м’яке. Щось схоже на в’язку рідину. Вона охоплює мене невблаганними обіймами, тисне… А може, це марення? Може, це дивний, жахливий кошмар?

Загриміли громи. Потужний потік невідомої енергії закрутив мене, кинув у простір. В очі вдарило світло. Я побачив небо, сонце, море, відчув себе над землею. Я почав падати. І в останню хвилину свідомості зрозумів, що Чорний Тиран виконав свою погрозу — викинув мене в мій рідний світ.

Що було далі, ви знаєте, Педро. Якби не ви, то, певно, втопився б. Оце і все…

НАЗУСТРІЧ КОХАНІЙ

Уоллес замовк, знеможено заплющив очі. За стінами ветхої хатини гримів шторм, хвиля з стогоном розбивалася об скелястий берег, ніби акомпанувала вражаючій розповіді Генріха. В кутку заворушився старий рибалка Хуан, закашляв.

Студент Педро встав з ліжка, ніби прокидаючись зі сну. Він заходив по хатині, і разом з ним бігала, падаючи від ліхтаря, його тривожна тінь. Він розкуйовдив енергійним рухом чорне пряме волосся на голові, зупинився проти Генріха. Хвилюючись, сказав:

— Я не маю слів… Я вірю вам… Це грандіозно. Мабуть, інакше не може й бути. Але тепер треба про вас… про вашу долю. Що ви гадаєте робити?

— Не знаю, — кволо всміхнувсь Уоллес. — Я ще не думав.

— Еге, — раптом втрутився в розмову Хуан. — Ану, тихіше. Щось гуркоче…

Педро і Генріх принишкли. В шум шторму впліталися ясні звуки мотора. Старий рибалка кинувся до вікна, виглянув. Тривожно озирнувся.

— Еге. Це, видно, по вашу душу. Катер. На ньому два полісмени й один цивільний.

Генріх подививсь у вікно. Справді, з-за Чортової скелі вискочив великий військовий катер. Він прямував до берега. В світанкових сутінках можна було розрізнити на палубі три постаті. Двоє військових, а один у цивільному вбранні. Генріх впізнав його. То був Шрат. Як вони довідалися про появу Уоллеса? Невже хтось устиг сказати? Чи просто догадалися, коли почули про падіння людини з неба?

Педро суворо поглянув на Генріха, рішуче запитав:

— Ви поїдете з ним?

— Ні. Нізащо. Я не буду служити Шрату і його підлій зграї.

— Що ж ви гадаєте?

Генріх сумно подивився на молодого друга і тихо сказав:

— Я сам безсилий…

— Можете розраховувати на мене, — гаряче заявив Педро.

— Слово?

— Слово!

Педро міцно потряс суху, кістляву руку Генріха, запально сказав:

— Вас, безумовно, заберуть. Мене, можливо, також. Але, оскільки їх небагато, то нічого страшного нема.

Він схилився до старого Хуана, щось зашепотів йому на вухо. Той трохи подумав і хитнув головою. Не роздумуючи довго, він взяв у кутку ломик і, крекчучи, поліз у вікно.

— Куди ви? — здивувався Генріх.

— Тихо, — посварився пальцем Педро. — Так треба.

Старий рибалка зник за вікном. Біля хатини почулися голоси, потім гучний стук у двері.

— Зайдіть, — сказав Педро.

На порозі вродилися два полісмени. Вони оглянули хатину, розступилися і пропустили цивільного. Це був професор Шрат.

Йому на обличчі відбивалася дивна мішанина радості, хитрості і подиву. Він жваво кинувся до Генріха, обняв його за плечі.

— Колего! Це неймовірно! Нас повідомили, що на цьому острівку сталася фантастична подія. Людина з неба! Я так і подумав, що це ви. І зразу ж сюди. Я за вами. Збирайтесь, поїдемо…

Генріх сидів на ліжку, байдуже і втомлено слухаючи тираду професора. Він іронічно посміхнувся і запитав:

— За мною, кажете? А полісмени навіщо?

Шрат розвів руками.

— Катер військовий, ви розумієте, І потім… ми не були певні, що це ви. Але чому ви не відповідаєте, що з вами сталося? Чому ви тоді — в час експерименту — не повернулися назад? Де Люсі? І як ви опинилися тут? Чому ви мовчите, Уоллес? — суворо запитав Шрат. — Ви не хочете відповідати?

— Не хочу, — спокійно сказав Генріх.

Страху нема. Хто йде правильною дорогою, з тим підтримка всього найкращого, найвищого. Байдуже, що з ним зробить Шрат і його посіпаки! Генріх відчуває, що все обійдеться добре, що всі сили темряви не здатні подолати його. Це тимчасовий полон, це одна мить! А потім — неосяжні простори свободи, безмежні світи творчості і краси! Як огидно міниться обличчя Шрата. Хіба він вчений? Прислужник монополій, раб Чорних Тиранів! Так, так! Це ви чорні тирани! Там, в антисвіті, теж панують їхні бліді копії, нікчемні відбитки, негативи! Вони незабаром теж зникнуть разом із своїми послідовниками. Людство довго не буде терпіти гиді на планеті, воно піде шляхом вдосконалення і перетворить рідну Землю в найкращий із світів.

— Ви замовчуєте результати експерименту? — гнівно озвався Шрат. — Ви злочинець, Уоллес.

Генріх мовчав. Хай говорить! Хай наливається чорною люттю! Все одно він безсилий. Він може вбити людину, закути в кайдани, посадити у в’язницю, але вільний дух йому недоступний.

Генріх поглянув на Педро. Той стояв поряд з ліжком, блідий, але рішучий. Він схвально хитнув головою. Шрат перехопив той погляд.

— Що це означає? — гримнув він. — Хто цей хлопець?

— Він мій рятівник, — спокійно відповів Уоллес.

— Чудово! — процідив крізь зуби Шрат. — Тим краще. Так ви не хочете говорити, містере Уоллес?

— Ні.

— І не повернетесь у лабораторію?

— Ні.

— Я не зможу в такому разі залишити вас напризволяще. Зважаючи на секретність роботи нашої лабораторії, зважаючи на інтереси держави, я мушу заарештувати вас. І цього хлопця, який, безумовно, щось знає!..

— Ось така мова більш до лиця вам! — насмішкувато озвався Генріх. — Просто і… щиро!

— Взяти їх, — коротко наказав Шрат.

Полісмени націлили автомати на Педро і Генріха. Один з них суворо сказав:

— Виходьте з приміщення. Не спробуйте втікати.

Педро мовчки рушив до дверей. Генріх за ним.

Їх зустрів потужний вихор, подих моря, запах далеких земель. Педро штовхнув плечем Генріха, блиснув очима, прошепотів:

— Спокійно.

Вони вийшли на берег. Там стояв, у затишку під Чортовою скелею, великий катер, похитуючись на хвилі.

— Сідайте! — наказав старший полісмен.

На обрії багровіли хмари. Море було свинцеве і грізне. Ураган гнав по широких просторах гігантську хвилю, люто бив у береги, плював білою піною на скелі острова.

Полонених поставили біля рубки, один полісмен залишився біля них. Шрат і старший полісмен ввійшли до рубки.

Заревли мотори. Катер одійшов від берега. Він швидко минув Чортову скелю, врізався в запінену хвилю. Холодні бризки сипонули Генріху на обличчя. Він знайшов руку Педро, потиснув її.

— Пробачте, друже. Через мене ви постраждали!

— Дурниці! — всміхнувся Педро. — Ще нічого не було. Гра лише починається.

— Мовчати! — крикнув поліцейський, кутаючись на кормі в плащ. — Заарештованим заборонено розмовляти!

Катер зменшив ходу. Хвилі люто набігали на нього, підкидали вгору. Генріх тривожно поглянув на Педро.

— Що це означає?

— Все гаразд! — підморгнув Педро. — Старий Хуан знає своє діло…

З рубки виглянув Шрат. Він був блідий, нажаханий.

— Катер тоне. Треба повертати до берега.

Мотори зачхали і зупинилися. Ураган закрутив на місці і підняв на верхівку хвилі. З рубки вискочив старший полісмен.

— Ми загинули! — крикнув він.

Педро вхопив Генріха за руку, рвонув за собою, стрибнув у воду. Білогривий вал підхопив їх, поніс на собі. Катер зник за хвилею. Ось він ще раз з’явився недалеко. Вже лиш щогла і частина рубки виглядає над водою, а біля неї — одна чорна цятка.

— Вони загинуть! — захлинаючись, прокричав Генріх.

— Це їхня справа! — бадьоро відповів Педро. — Тримайтесь, друже. Берег недалеко. Старий Хуан жде нас…

………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………….

Надвечір шторм затих. Море викинуло до Чортової скелі уламки катера і Шратів труп. На острівець прибули три військові судна, десятки полісменів. Почалося розслідування. Добивалися до хатини старого Хуана. Але рибалки не було…

Він благеньким човном своїм перевіз Генріха і Педро на сусідній великий острів ще завидна. Там вони просиділи до сутінків. В густих заростях на березі старий попрощався з Генріхом.

— Хай бог береже тебе, синку! Педро, я ждатиму тебе…

Темрява вечора проковтнула дві постаті.

………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………….

Під покровом бурі й темряви Педро і Генріх подолали високу загорожу навколо лабораторії. Вони навпомацки пробралися мимо дерев, крізь кущі квітів.

— Тепер вже легше, — прошепотів Генріх. — Тут ніхто не чергує. Варта лише навколо загорожі.

Вони проникли в коридор, підійшли до дверей залу. Вгорі світився маленький зелений чотирикутник. Генріх натиснув кнопку на панелі праворуч. Двері тихо розчинилися. Вони ввійшли до залу. Педро ввімкнув ліхтар. Вузький промінь пробіг по стінах, по сірому циліндру, впав на пульт.

— Ввімкнути тут? — запитав Педро.

— Так. Ідіть сюди. Часу обмаль. Слухайте уважно. Я зайду в той циліндр. Ви закриєте мене. Все інше зроблять автомати. Коли над циліндром з’явиться червоний вогонь, ввімкнете на пульті важіль пуску пристрою. Електронні машини самі проведуть експеримент. А ви — втікайте. Але перед тим… натиснете оцей важіль.

— Що це?

— Він звільняє від контролю квантові машини. Пристрій буде накопичувати енергію без упину…

— Це ж може спричинитися до аварії? — сказав Педро.

— Я й хочу цього, — сказав Генріх. — Лабораторія вибухне. А хіба ви бажаєте залишити страшний винахід шратам і всяким іншим чорним тиранам? Щоб вони проникали в інші світи, щоб вони загрожували людству навіть крізь недоступні сфери?

— Я зроблю все, містере Уоллес!

— Прощайте. Або ні… Послухайте, Педро…

Генріхове обличчя наблизилося в темряві до студента, очі засяяли теплими вогниками.

— Педро… А чому б нам разом не піти? Ви не пожалкуєте. Це прекрасно, Педро! Ходімо, друже…

Педро рішуче похитав головою.

— Ні, містере Уоллес. Я не піду.

— Чому? Ви боїтесь?

— Ні. Але я син Землі. Вам треба йти. На вас чекає в антисвіті Люсі. А мені… скільки ще не зробленого на нашій планеті! Боротьба триває. І я буду тут, де вона найсильніше бушує. Я теж буду готуватися до проникнення в інші світи… Тільки не для себе, для всіх… Я хочу, щоб все людство могло бути прекрасним і сильним, щоб для всіх були відкриті світи майбуття! Ні, я залишаюсь. Прощайте, друже… Я вірю в вашу долю!

— Хай буде так. Може, ви й праві. Тоді слухайте мене. Ось тут, у сейфі, фотоплівки. На них всі основні записи конструкції пристрою, розрахунки, формули, теоретичні викладки. Заберіть їх. Я вірю, що в ваших руках це не пропаде. Ви знайдете, куди подіти такий скарб!..

— Спасибі, містере Уоллес. Я зроблю все…

Генріх обняв Педро, рішуче відстронив його, зайшов у отвір циліндра. Важкі двері зачинилися. Над циліндром спалахнув червоний вогонь.

Серце Педро забилося сильно, тривожно. Він зітхнув, стиснув зуби і рішуче поклав руку на важіль пуску пристрою…

………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………..

Педро поспішав до берега, де його ждав старий Хуан. За пазухою випинався згорток з фотоплівками, він дряпав груди, і студент на ходу підтримував його рукою.

А позаду скаженіла пожежа. Вона жерла руїни лабораторії, кидала міріади веселих іскор аж під хмари. Лунала сирена, тривожні крики, гуркіт моторів. Педро не звертав на те уваги. Він ще раз зупинився, озирнувся назад. Лабораторія горіла. Так мусив згоріти незабаром і весь світ брехні і омани, світ насилля і темряви.

Педро повернувся, пішов у пітьму. Він з сумом і ніжністю думав про Генріха, який в іншому світі, зовсім поряд, шукав свою любов, свою долю, серце своє. Він знайде Лю безумовно. Знайде обов’язково і ясноликого Геона, який знову відкриє для закоханих бодай на хвилю світ Великого Синтезу, світ Майбуття.