"Експедиція «Гондвана»" - читать интересную книгу автора (Тендюк Леонід Михайлович)

«РУБЕНСОВСЬКІ» ГЕРОЇ

Що ж, Гліб Семенович не помилявся, коли говорив, що острови Індійського океану скупчені в західній частині.

У цьому неважко переконатися, глянувши на географічну карту. А якщо вона ще й з рельєфом дна, то перед очима постане така картина: обабіч Східно-індійського підводного хребта, який на тисячі кілометрів простягнувся з півдня на північ, мов легені на рентгенівському знімку — формою вони справді нагадують легені людини, — розляглися Центральна та Кокосова улоговини.

Кукса просторікував:

— Так і хочеться підказати вченим, однак боязко після прочуханки: «Колеги, протріть окуляри й гляньте: волею долі через увесь океан ті хребти й западини окреслили гігантський скелет жителя стародавньої Гондвани — гонда.

Ногами він стоїть на Антарктиді — п'ятки примерзли до Берега Принцеси Ранхільди і Землі Королеви Мері, руки розкинуті між Африкою та Зондським архіпелагом, а голова впирається в півострів Індостан.

«Відважним дослідникам, хто мене шукає і не знаходить, — віват!» — говорять його розтулені вуста».

Сашкова уява — химерна.

— Ти, хлопче, женитися збираєшся — он і вуса засіялись! — а все ляси-баляси в голові. Моніка від тебе такого відмовиться.

— Слухай сюди! — жартом відбувся дотепник. — Навіть Окань не обходиться без вибриків. А він же — передовий матрос, взірець для мене.

І Кукса, удавано зітхнувши, додав:

— Бідна моя наречена Монікосума! Не зміг я тебе, царице, через наших прискіпливих науковців (догану ні за цапову душу вліпили!) посадити на гондванівський трон.

…І банка Корона, й Заяча гора лишилися позаду.

Що океан пустельний, ми зрозуміли: скільки і йшли, островів не зустрічали.

Носі Мазаву побачили аж за сімдесятим меридіаном.

Кораблі нашої міжнародної експедиції поділилися на кілька груп. Очолювані адміралом Д'Юком попрямували на північ, до континентального шельфу, два інші — на захід, у бік Африки.

«Садку» й «Кашалоту» дісталася середина океану.

Було тихо — ані шелесне. Сюди не долітав навіть пасат, спіткнувшись і обламавши крила десь перед екватором. І — волого: одяг постійно набубнявілий. Добре, що на нас лише короткі шорти та й ті — для вентиляції — зумисне подерті: екзотичне натільне дрантя — строката пов'язка для стегон, яку носять тубільці.

Ми з Куксою поралися на кормовому майданчику біля батискафа.

— Тепер мені зрозуміло, чому штильові області океану раніше звалися «кінськими широтами», — каже Сашко, обтираючи спітніле чоло.

— Чому?

— По-перше, вітрильники через той штиль і затишшя надовго затримувалися в дорозі, і коні, яких вони перевозили, без кормів гинули — їх викидали у воду. Та річ не в цьому, — пояснив Кукса. — Тут, як сказав би Стецько Мегерович, не те що коняка — двогорбий верблюд не витримає, здохне. Така спека й задуха — пекло!

— А ти он витримуєш.

— Так то ж я. Мені й бог велів терпіти: я — гомо… гомо… — запнувся він.

— Гомо сапієнс, — підказав я, згадавши латинський вислів, що його полюбляє Василь Окань.

— О, о — гомо сапієнс! — погодився Кукса і запитав: — До речі, ти не знаєш, що воно означає?

— Знаю, — відповів я. — По-моєму, якась істота чи то зоологічний вид.

— Зоологічний?!

Сашкові моє пояснення не сподобалось. Обличчя його спохмурніло, він по-старечому згорбився, гачкуватий ніс ще більше видовжився й одвис.

Щоб підбадьорити товариша, я зізнався:

— Не журися, женишок! Окань твердить, що «гомо сапієнс» — розумне створіння.

— Тоді це про мене сказано! — зрадів він.

Штурм океану не припинявся. Щоранку підводний апарат вирушав на розвідку.

Ми його старанно споряджали. Після повернення батискафа у нас, матросів, знову було по зав'язку роботи: треба той апарат підняти на судно, допомогти природознавцям розібрати й перенести в лабораторію зразки добутого грунту. І ще сила-силенна справ.

— Трудіться, голубчики, не лінуйтеся. Наука вас не забуде, і ваші імена, можливо, залишаться на скрижалях океанографії, — щоразу підохочує Заєць.

Сьогодні Альфред особливо збуджений: механічний захват-маніпулятор приніс уламки серпентініту. Породу ту, бачимо, геологи передають із рук у руки. Вони про щось жваво говорять, роблять усілякі припущення та висновки.

— Немає сумніву, «Садко» натрапив на рифтову долину.

— А глибокий рифт — не що інше, як тріщина земної кори на серединно-океанійському хребті.

— Вельмишановний, цей хребет кілька років тому вивчав наш «Витязь». Ми тоді помітили високу магнітну аномалію, пов'язану з рифтовою долиною. Здогадувалися й раніше, що по таких тріщинах піднімається перидотитова магма — речовина самої мантії. Донедавна ту магму, як ви знаєте, нікому не вдавалося зібрати. Та й сейсмічне зондування дна не довело, що магма із земних глибин виходить на поверхню.

— Порода, яка утворюється від перидотитової магми, — серпентініт, ось перед нами. І скільки ж брил! Вітаю вас, колего!

— Я гадаю, ці породи залягають суцільним масивом. На думку Гліба Семеновича, земна кора тут розірвана, і мантія підступає аж до поверхні. Отже, ми на порозі великих відкриттів у підземному царстві — Плутонії.

Вислухавши природознавця, я подумав: от би й мені хоч краєчком ока зазирнути в те царство! Я навіть не припускав, що моє бажання так скоро здійсниться…

Тим часом океанолог відповідав своєму оптимістично настроєному товаришу:

— Цілком з вами згоден, що настають великі звершення. Або-або! Як казали древні: терціум нон датур — третього не дано.

Сашко Кукса, злий на геологів, які особливо наполягали на винесенні йому суворої догани, й собі втрутився в розмову:

— Тартіно-буратіно, перетрум стрептоціно, — сказав він пошепки. — В перекладі з давньогрецької це означає: не трать, куме, сили та спускайся на дно!

Ми з Сашком ось уже кілька годин переносимо важкенні брили: до вечора треба впоратись, і ми, не розгинаючи спини, стараємось.

Тоді-то нас і «запеленгував» своїм всевидючим оком Антрекот Антрекотович.

Кок схопив пензель — мольберт його стояв за брашпилем, на кормовій надбудові, — і гайда малювати.

— Хвилиночку! — гукнув він, коли ми, нав'ючені камінням, проходили мимо. — Зупиніться, трудівники! Ось так. Народ повинен знати своїх героїв.

Не встигли ми перенести зразки грунту в лабораторію, як кок-живописець заявив, що наші портрети вже готові і що копія, мовляв, тобто його картина, краща, ніж оригінал — Сашко і я.

Ми піднялися до нього в «курятник» — на невеликий горішній майданчик — і, глянувши, зойкнули: з полотна на нас дивилися два відчайдушні паливоди!

Не знаю, в кого вчився живопису Антрекот Антрекотович, чию творчу манеру наслідував, але наш образ він спотворив зовсім. Кукса — високий, сухорлявий, в червоній фесці — був схожий на турка, я — на японського рикшу: вилицюватий, з вузькими щілинками замість очей, чорночубий, низькорослий, яким, до речі, ніколи не був.

І взагалі це були не ми, а якісь крадії, що, озираючись, несли на собі важкі клумаки й лантухи.

— Антрекоте! — першим обурився Кукса. — За таку мазанину тебе треба повісити на реї або кинути акулам на обід — вони он шастають за бортом.

Я підтримав Сашка.

— Дивний народ! — розвів руками маляр. — Їх прославляєш, а вони ще й кирпу гнуть. Та знаєте ви, скільки може коштувати отака картина, якщо б її віднести в антикварний магазин або віддати справжньому шанувальникові мистецтва? Не менше як сто карбованців. Композиційно вона зроблена блискуче. А задум як вирішено! Трудовий пафос пензлем узагалі важко передати, а я його таки передав — у стилі старих фламандських майстрів, зокрема Рубенса. М'язи на ваших ногах, як у ломових коней, мускулисті, напружені, ви — це написано на ваших фізіономіях, — крім своїх лантухів, ні про що не думаєте і нічого не бачите. Або візьміть тло: спокійне море. Ця ідилія й умиротворіння на моєму полотні геніально контрастує з елементом вашого трудового ентузіазму й неспокою. Згадайте відому картину Рубенса «Повернення женців».

— До чого тут Рубенс і женці! Сам ти жнець і на наших шлунках грець! — вислухавши маляра, зауважив Сашко. — Антрекоте, Антрекоте, на що ти витрачаєш свою кипучу енергію! У нас, буває, кишки марш грають — їсти хочеться, аж шкура болить, а прийдеш в їдальню, ти частуєш одним і тим же.

— Ви прожерливі, як акули. Людина повинна жити не хлібом єдиним.

— Потягай такі вантажі, як ми, іншої заспіваєш, — докинув я.

— Я з вами не хочу сперечатися, — образився Антрекот. — Це — безнадійно. До розуміння справжнього мистецтва, як вам, до речі, говорив і Окань, ви просто не доросли.

І ущипливо додав:

— До речі, дехто іншої думки про мої картини…

— Хто саме?

— Мегерович, наприклад.

— А ти що — завершив його портрет?

— Гм… — затнувся Антрекот. — Я-то завершив, і Стецько роботу мою високо оцінив, але один із кухарчуків — такий же невіглас, як ви — накрив ним казан із кашею. Фарба полускалась, відстала. На тому місці, де була штурманова голова, розпливлася біла пляма й утворилася дірка.

Ми були задоволені. Особливо нас розвеселило, що замість голови виникла дірка. І ми порадили Антрекотові нашими портретами теж накривати горшки.

Він склав мольберт і — пузо войовничо вперед! — попрямував на камбуз.

А наш «трудовий ентузіазм», як сказав Кукса, наростав з кожною хвилиною: ми, розмальовані й оспівані Антрекотом рубенсовські герої, і далі вергали й переносили від батискафа решту каміння.