Малюнки ВІКТОРА КАВУНА

Василь Бережний АПАРАТ ІНЖЕНЕРА СОКОРОКИ

ільки-но звечоріло, як до квартири інженера Івана Свиридовича Сокороки з веселим гамором зайшло п’ятеро колишніх його однокашників. Сторонньому, може, й чудно було б слухати, як вони, поважні люди, в яких сивина вже посріблила волосся, тиснучи руки, вигукували:

— Вітаю тебе, Ваню!

— Поздоровляю, Ваню!

— Спасибі, Костику, і тобі, Петю!..

Ваня, Костик, Петя, Павлуша… У кожного з них дорослі діти, але їм приємно звертатися один до одного по-юнацькому. Це ніби повертає молодість.

Друзі прийшли до Сокороки “потягати його за вуха, щоб великий ріс і здоровий був”. Колись, мовляв, предки мали звичку в день народження “тягати за вуха”, а чому б і їм…

— Оце й добре, що завітали! — раділи Сокороки. — Тільки… де ж ваші жінки?

— Та ми так, на ходу…

Вручаючи пакунки, “хлопці” мимрили щось невиразне, але Сокорочиха-огрядна, велична жінка, категорично сказала:

— Е, ні!.. Я їх запрошу по телефону!

— Ну, що ж, — усміхнувся Сокорока, — поки жінки там зберуться, я вам покажу дещо…

Друзі пригадали, що Іван Свиридович давно вже конструює якийсь незвичайний апарат, і, користуючись нагодою, квапили інженера, продемонструвати свій винахід. Тим більше, що на столі не було ще нічого.

Розташувалися в кабінеті, який, власне, більше скидався на лабораторію. Тут і на столі, і на стелажах поряд із книгами стояло багато всілякої апаратури. Все те поблискувало пластмасою, тьмяніло металом, поглядало спокійними зеленкуватими вічками осцилографів. Простінок біля балконних дверей зайняла ціла установка, схожа на електронну лічильну машину.

Господар мовчки вимкнув люстру, і кабінет у темряві одразу набув якоїсь загадковості. Стояла насторожена тиша. Іван Свиридович підійшов до простінка, клацнув вимикачем. Замигали індикатори, на екрані осцилографа затремтіли зелені хвильки електронних сплесків.

— Оце і є той прилад, який… Одне слово, я ще нікому його не демонстрував. Зветься БЕР…

Хтось пожартував:

— Коротко і ясно.

— Та це робоча назва. Зараз ми випробуємо роботу апарата. Ви, звичайно, читали про всевидющий екран, який винайшов Микола Іванович Кабанов. Повідомлення про це велике наукове відкриття обійшло пресу всього світу в листопаді шістдесятого року…

— Це про те, що радіохвилями можна обмацати всю Землю?

— Так. Радіохвилі, відбиті поверхнею Землі, частково повертаються туди, звідки вийшли. І можуть показати на екрані локатора те, від чого відбилися…

— А з допомогою цієї установки теж можна зазирнути в найдальші куточки Землі?

— Я працював у іншому напрямі, - сказав Сокорока. — Цей апарат, хлопці, теж своєрідний всевидющий екран. Але від кабанов-ського він відрізняється тим, що… Одне слово, БЕР може показати нам майбутнє!

Майже всі були вражені. Майже, бо, як завжди, знайшлися тут і скептики, і гарячі прихильники, і такі, що їх нічим не здивуєш.

— Машина часу? — спохмурнів Скептик. — Неймовірно!

— Подорож у майбутнє? — усміхнувся Оптиміст. — Чудесно!

— Нічого неймовірного або чудесного тут нема, — обізвався Невразливий. — Наша наука й техніка всесильні.

Сокорока сів до апарата.

На екрані з’явилися дві постаті. Вони сиділи на стільцях у кімнаті, дуже схожій на вітальню Сокороків. Спочатку це були невиразні силуети, тіні. Але ось вони почали “оживати”, і вже добре було видно, що то юнак і стара жінка. Деякий час ці двоє сиділи мовчки, ніби не знаючи, що діяти. Нарешті, жінка сказала:

— Все-таки Заполяр’я — це Заполяр’я. Суворий край. Не їдь, сину… І без тебе ті вишні зберуть.

— То ж було колись, мамо! — Юнак якось комічно, неприродно схопився з стільця, заходив по кімнаті, мати бовваніла тінню. — Тепер клімат Заполяр’я хоч і не такий, скажімо, як у Криму, але… Одне слово, не суворіший, ніж на півночі України чи на півдні Білорусії. Цьогорічний урожай вишень у Заполяр’ї перевершив усякі сподівання, і якщо ми, молоді, не допоможемо збирати…

Юнак розповів про греблю Берінгової протоки, про теплі течії, спрямовані в Північний океан (“просто Північний, а не Льодовитий, мамо! Недаремно ж і назву змінили!”). Змалював їй складний механізм утворення циклонів і антициклонів, що також приносять у Заполяр’я невичерпні потоки тепла. І доки хлопець говорив, на екрані видно було і греблю, що з’єднала два континенти, і реакторний острів поблизу неї, і безконечний простір океану. Здавалося, зеленкуваті хвилі котяться через кімнату і от-от підхоплять і понесуть матір і сина.

— Все це я знаю, — зітхнула мати, — а що, коли… А що, як, бува, відмовить установка, ну, трапиться яка-небудь аварія, що тоді? Як застукає вас мороз у літніх костюмчиках! Візьми про всяк випадок дідову шубу… — Невідомо звідки в руках у неї раптом з’явилося добротне зимове пальто, підшите соболиним хутром. Пальто було дуже схоже на те, що його носить сам Сокорока. — Візьми!

Син стояв немов дерев’яний, потім засміявся і замахав руками:

— Що ви, що ви! Не візьму!

— На випадок аварії… - благала мати. — Адже за теорією ймовірності можлива одна аварія на десять тисяч років…

- І ви боїтеся, що вона станеться саме тепер?

— А що ж ти думаєш? Все може бути! Клацнув вимикач. Екран погас. Відразу ж схопився Скептик.

— Дозвольте, Іване Свиридовичу, тобто Ваню, покажи, що там у тебе за екраном — телевізорний кінескоп чи, може, кінострічка?

За екраном усі побачили тільки плетиво провідників.

— Значить, це якась нова конструкція телевізора — бачити не те, що нам пропонує студія, а те, що ми самі схочемо…

— Я хочу дізнатися про космічні польоти! — випалив хтось.

Сокорока погасив світло і сів до апарата.

Цього разу присутні побачили простору кімнату. Перед великим екраном, що зайняв майже всю стіну, сидить молода жінка. Натискує якісь кнопки, говорять:

— Алло! Місяць! Будьте ласкаві, мені космодром кратера Коперніка. Алло, космодром? Запросіть до екрана товариша Сідлайракету. Це дружина…

На екрані з’явився високий стрункий чоловік у костюмі астронавта — точнісінько такому, як тепер малюють у журналах. Відхилив шолом — обличчя сердите, нахмурене.

— Що сталося? — замість привітання спитала дружина.

— Та нехай йому всячина. Не будемо знімати!

— Чому? Це ж фільм про Місяць!

— Чи ти з Марса впала, що дивуєшся? Хіба ти не знаєш режисера Крапки? Походив по кратеру, подивився на внутрішні схили кільцевої гірки, хмикнув і каже: “Нецікава фактура. Знімемо в павільйоні, на Землі. Крапка”. Всі оператори і їхні помічники доводили йому, що муляжі не можуть замінити природу, а він одне” товче: “Ми не фотографи, а митці. Крапка”. Одне слово, даремно тільки ракету ганяли — повертаємося ні з чим.

— Коли будеш удома?

— Через тринадцять хвилин стартуємо. Значить, на вечерю встигну.

— Чудово! Що тобі приготувати?

— Зроби шашлик. Та підсмаж цибульки, не забудь…

— З баранини, звичайно!

— Ага, — зрадів чоловік, — ти в мене догадлива!

— А рислінгу з мінеральною водою?

— О, це буде чудово!

- І сигарет, звичайно, купити?

Обличчя чоловіка розпливлося в усмішці.

— Ти в мене золото! На жодній з планет немає такої дружини…

— Це ти правду сказав, бо я невтомно піклуюся про твоє здоров’я. А тому в оце замовлення доведеться внести невеличкі зміни. Після космічного польоту дуже корисний вітамінізований кефір. Та ще морквяні котлети. Я читала нову працю визначного кулінара доктора кулінарних наук…

— Так навіщо тоді й запитувати?

— Я ж хочу вдовольнити твій смак!

— Тоді приготуй, одне слово, шашличок…

- Їстимеш вітамінізований кефір і морквяні котлети. Тобі треба виробляти смак. А то вигадає таке — напихатися бараниною на ніч! І забудь про вино та цигарки.

Чоловік облизався, примирливо махнув рукою:

— Ну, гаразд, моя люба, ще стародавні римляни казали: “Про смаки не сперечаються”. Одне слово, готуй батарею кефіру…

- І парочку морквяних котлет! — усміхнулась дружина. — Крапка.

Екран погас. У темряві почувся голос Софії Миколаївни:

— Майже всі уже зібралися. Чи не пора до столу? Та є дещо смачніше від кефіру…

— Встигнемо! — гукнув Оптиміст. — Хочеться ще зазирнути в обрії часу. Цікаво, як, у майбутньому, скажімо, буде поставлено охо- т рону здоров’я?

Знову засвітився екран. На ньому поволі вималювалася картина: невеликий острівець в океані. Високо над будівлями здіймається позолочений шпиль. І враз усі побачили якесь приміщення. Оточений головками мікрофонів, там сидів чоловік середніх років і тривожно говорив:

— Усім, усім, усім! На Північному полюсі захворів 160-річний астроном… Як же його звати?.. Одне слово, Петро Петрович Петренко. Просимо надати медичну допомогу…

Спочатку з океану виринув підводний човен, з його борту на берег стрибнула лікарка в білому халаті з чемоданчиком у руці. Не встигла вона зробити й кроку, як над нею завис вертоліт, з нього вистрибнув чорнобородий чоловік в окулярах. Повз них шугнула ракета, стала сторч, із люка, немов акробат, вистрибнув ще один лікар. Причалило кілька океанських лайнерів, і звідусіль бігли лікарі.

— Де він? Де? — гукали. — Нечувано! Перше захворювання за останні п’ятдесят років!

Круглий павільйон обсерваторії. Біля телескопа сидить ще міцний чоловік із сивим волоссям. Чхає. Витирає хусточкою носа. Заходять лікарі, надягають маски, обступають старого. їх стільки, що не вміщаються в павільйоні.

— Як ви себе почуваєте, Петре Петровичу?

— Та це дрібниці, - махає рукою астроном. — Нежить…

— Ого! Хороші дрібниці! — гукає чорнобородий, найповажніший із медиків. — Цей вірус, як і всі інші хвороботворні тільця, уже давно було знищено по всій Землі…

— Та пусте, — відмагався дідусь, — колись це й хворобою не вважалося.

— А тепер, — заперечив чорнобородий, — коли давно ліквідовано всякі захворювання, тепер це страшна хвороба.

Медик обернувся до радиста:

— Прошу сповістити Архітектурний Центр — необхідно негайно збудувати лікарню для Петра Петровича. Так і скажіть — негайно, не довше, як за одну годину!

— Дозвольте, — почав благати старий астроном, — хоч годинку поговорити з онуком. Він щойно прилетів з Марса, забіг на хвилинку.

— Забігав? — перебив його медик. — Все ясно. Це він звідти заніс нежить, з Марса! Ізолювати хворого!

Всі підступають до пацієнта. Обличчя в нього кривиться, кривиться… Дідусь чхнув, і лікарі розскочились. Старий кинувся навтьоки…

Екран погас.

— Цікаво, цікаво… — заговорив Скептик. — Але в мене є запитання…

— Запитання потім! — в один голос гукнули жінки. — Показуйте, Іване Свиридовичу, далі.

…Великий зал, наповнений людьми. На трибуні моложавий чоловік. Він говорить, енергійно жестикулюючи руками. Спочатку не чути було, що він говорить, та ось прорвалися слова:

— Отже, дорогі товариші, жюрі в складі трьохсот тридцяти трьох чоловік одностайно вирішило першою премією відзначити роман “Крапля води”, поданий на конкурс під девізом “Новітній Пегас”. Чим керувалося жюрі? Віршований роман “Крапля води” хоч і невеликий за своїм обсягом (він має лише 110 тисяч рядків), але показує широку картину нашого життя. Автор подарував нам новаторський, філософський у своїй основі твір. У цікаво побудованій фабулі розкрито роботу фізиків, які здійснили розщеплення останнього нерозщепленого елемента — вуглецю. Багато хвилюючих розділів присвячено показові і такого величезного досягнення нашої науки, як синтез легких ядер. І немає сумніву, що автор дуже компетентний, бо герої твору оперують багатьма складними, я б сказав, оригінальними формулами. Зокрема формула для розрахунку будівництва геліометалургійних заводів, на яких енергія Сонця плавитиме з руди метал, — має велике практичне значення. Ненароком, наче між іншим, автор зробив надзвичайно важливе відкриття. А з якою силою виразності змальовано наші заводи й фабрики, одне слово, усі підприємства! Не можу відмовити собі в задоволенні процитувати одну строфу.

На поверхні колоски фотосинтезують,

А глибоко під землею заводи працюють.

Їх роботою керують меткі автомати,

Люди сіли за книжечки, люблять почитати!

Яка чарівна сила поезії сконденсована у цих рядках! Просто і ясно сказано, що наша промисловість, яка дає стільки продукції, скільки потребує суспільство, розташована в надрах планети, що все це автоматизовано і працює без щоденного втручання людини. Переконливо змальовано тягу нашого сучасника до науки, до ще інтенсивнішого накопичення знань. Одне слово, товариші, автор цього чудового роману цілком заслужив почесний лавровий вінок. Ось зараз, при вас, я розірву конверта, і ми дізнаємось, хто сховався під скромним девізом “Новітній Пегас”.

Оратор тремтячою рукою розкриває конверта, читає. На обличчі — подив. П’є воду. Знову читає, наче не вірячи своїм очам.

— Товариші… Дорогі товариші! Одне слово, автором роману “Крапля води” є електронна машина “Універсал — 1966”…

Екран потьмянів.

Коли через деякий час він засвітився знову, друзі Сокороки побачили степ, що аж до самого обрію квітнув золотистими кружалами соняшника. Межівником ідуть двоє, соняшник майже сягає їм до плечей. Один говорить:

— Ми внесли на ці сто гектарів усього один грам стимулятора росту. Минула доба, рослини підросли на один метр, один сантиметр і один міліметр. Почали цвітіння. Тваринам теж іде на користь — добре їдять, швидко нагулюють сало…

— Я не вірю в ці інтенсифікатори, дорогий агрономе, — перебив інший. — 3 погляду науки вони не витримують ніякої критики. Ну, скажіть, як стимулятор може вплинути на гени, хоча б і цього соняшника, гени, що є єдиними носіями спадковості? Ви читали моє семитомне дослідження про спадковість? Тільки випадкові, я б сказав, хаотичні мутації можуть дати деякі зміни. А таке удосконалення природи, даруйте на слові, - дитячі забавки.

— Але ж досвід, практика…

— Не в цьому справа, дорогий колего. На досвід ми всі посилаємось… До речі, покажіть мені цей ваш порошок.

Агроном виймає пакетик, розгортає.

— Він із содою.

— Цікаво, цікаво, — пробубонів генетик, а тоді встромив пальця в порошок і лизнув.

— Ой, навіщо ви? — скрикнув агроном. — Така доза може зашкодити.

— Пусте, сода ще ніколи не шкодила.

— Ой, глядіть… Ви ще скільки побудете в нас?

— Та, мабуть, завтра поїду. Нічого ж у вас цікавого немає…

— Давайте завтра зустрінемось отут, заміряємо соняшник, — запропонував агроном. — Ну, хоча б оце стебло.

Він одламав шершавий листок і поклав для приміти на золоту таріль соняшника.

— Ну, що ж, — промовив генетик, — якщо ви вважаєте, що завтрашній день принесе щось нове, то я не заперечую. Прийду.

Сонце закотилося десь за соняшники. Степ швидко потемнів, і так само швидко, як у кіно, минула ніч. Знову зійшло, попливло вгору Сонце, і дехто помітив, що зійшло воно там, де заходило.

На межівнику походжає агроном. За ніч соняшники так виросли, що він, піднявши руку, не може дістати до цвіту. Поглядає на годинника. Раптом чує писк.

— Вибачте, що я запізнився. Поки додибав…

— А де ж ви є? — озирається агроном.

— Я тут!

Щось смикнуло агронома за штани, глянув — біля його ноги стоїть малесенький чоловічок, до коліна йому не досягає!

— Ой лишенько! — забідкався агроном. — Бач, скуштували стимулятора…

Нахилився, підняв бідолашного Скептика, посадив на долоню, наче ляльку.

— Тепер я остаточно переконався, що цей ваш інтенсифікатор — непотрібна вигадка, — пропищав ботанік.

— Але ж ви самі… одне слово, на собі…

— Саме так! — тоненьким голоском скрикнув ботанік. — За вашою теорією, я мусив би вирости, зміцніти. А що вийшло?

— Справа в тому, що великі дози стимулятора діють навпаки. Висловлюючись науково, такі дози, як ви вжили, дають від’ємний ріст.

Чоловічок став на долоні, почав енергійно розмахувати руками — наче забивав невидимі гвіздочки:

— Я не вірю, не вірю в ці стимулятори!

…Він був до того комічний, що хтось із глядачів засміявся. Тоді ця жива лялька подивилася з екрана в кабінет Сокороки і промовила хрипким басом:

— А чи не здається вам, дорогі гості, що вже пора сідати за іменинний стіл?

Сокорока вимкнув апарат.

Софія Миколаївна заметушилася:

- І справді, пора. Ходімо, ходімо.

Всі, звичайно, були вражені, окрім Невразливого. Загомоніли, перебиваючи один одного.

— Як герой цього фільму міг звернутися до нас? Звідки він знає, що ми тут зібралися на іменини?

— Доки не скажете, Іване Свиридовичу, що воно за дивина оцей ваш БЕР, — за стіл не сядемо!

Сокорока подивився на своїх гостей веселими очима. Видно, він був задоволений роботою апарата.

— Дорогі друзі, - тихо сказав він, чомусь розглядаючи свої руки. — Сьогодні не час читати лекції…

— Хоч коротенько, Ваню! Ну, двома словами!

— Гаразд, — погодився Сокорока. — БЕР означає: біоелектронний резонатор. Він відтворює на екрані те, що уявляє людина. Ну, от я й пожартував трохи…

— Як же він відтворює?

— Це довго розказувати, а ми вже домовились, що сьогодні не буде лекції, а будуть пісні, усмішки… БЕР сприймає, посилює і трансформує біоструми. Одне слово…

— Отож я й помітив, — перебив Скептик, — що герої твого біофільму вживають твій улюблений вираз — “одне слово”!

— А шубу — помітили? Це ж його шуба!

- І сонце, брат, у тебе зійшло не там, де йому належить сходити!

— За огріхи прошу вибачити: я ж імпровізував… — розвів руками Сокорока. — Це якби сів такий актор, як Аркадій Райкін, ото був би біофільм!

— Признавайся, Ваню, це тебе Софія Миколаївна тероризує кефіром та морквяними котлетами?

Софія Миколаївна засміялася:

— Шкода, що не випускають ще вітамінізованого!

…Веселий гамір не стихав цілий вечір. І найбільше розмов було, звичайно, про новий апарат.